Нормативи та стандарти якості компонентів довкілля

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Факультет управління персоналом та маркетингу

Кафедра регіональної економіки

 

 

РЕФЕРАТ

 

Тема: «Нормативи та стандарти якості компонентів довкілля»

 

 

Студентки Прозорової Вікторії

Фінансово-економічного факультету

Групи №4

Викладач: Шмігельська Євгенія Анатоліївна

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ

1. Правове регулювання  екологічного нормування

2. Правове значення нормативів  ГДК

3. Правове значення нормативів  ГДВ, ГДС, ГДР

4. Правове регулювання екологічної стандартизації

5. Витяг з проекту Екологічного  кодексу України : Глава 10. Нормування в галузі охорони довкілля

Висновок

Список використаних джерел

 

 

Вступ

Стаття 13. Конституції України говорить, що «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.»

Таким чином, нормативи та стандарти якості компонентів довкілля необхідні для управління органами державної влади та органами місцевого самоврядування в різних сферах навколишнього середовища. Наприклад, управління в царині атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи. До їхніх функцій входять стандартизація і нормування у цій сфері. Державні стандарти тут є обов’язковими й визначають поняття та терміни, режим використання та охорони атмосферного повітря, методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря і т. ін.. Крім того, встановлюються такі нормативи: екологічної безпеки атмосферного повітря; обмежено допустимих викидів забруднювальних речовин і шкідливого впливу фізичних і біологічних чинників стаціонарними джерелами;обмежені нормативи утворення забруднювальних речовин, що відводяться в атмосферне повітря; використання атмосферного повітря як сировини; концентрації забруднювальних речовин у відпрацьованих газах. З огляду на наявність державних стандартів і нормативів держава покладає на підприємства, установи та організації відповідні обов’язки. Так, вони зобов’вживати заходів щодо зменщення обсягів шкідливих викидів, підтримувати у належному стані споруди, устаткування та апаратуру для очищення викидів і т. ін.

1. Правове регулювання екологічного нормування

Система екологічного нормування передбачена: ст. 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року.

Екологічне нормування – це обмеження негативного впливу на довкілля через встановлення обов’язкових нормативів такого впливу. Це означає, що екологічні нормативи можуть міститися тільки у нормативно-правових актах, або правових актах управління чи договорах, що носять обов’язковий характер.

Екологічний норматив – це граничний кількісний показник негативного впливу на довкілля.

Система екологічного нормування являє собою сукупність екологічних нормативів, що містяться в екологічному законодавстві України, а також визначення порядку їх встановлення, зміни та скасування. Вона охоплює такі види екологічних нормативів:

а) нормативи безпечності довкілля: гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах (ГДК), гранично допустимі рівні негативного впливу на довкілля (ГДР), нормативи екологічного ризику;

б) нормативи якості довкілля: ГДКякості, показники якості (фізичні, біологічні, хімічні, радіаційні тощо);

в) нормативи забруднень довкілля небезпечними речовинами, фізичними та біологічними чинниками: гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ), гранично допустимі скиди шкідливих речовин у водні об’єкти (ГДС), ГДР джерела, ліміти на розміщення відходів тощо;

г) нормативи використання природних ресурсів: ліміти, квоти, нормативи рекреаційної навантаженості тощо;

ґ) інші екологічні нормативи (природного провітрювання, освітленості тощо).

 

2. Правове значення нормативів ГДК

ГДК – норматив гранично допустимої концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах. Є критерієм якості довкілля, тобто фактично встановлює параметри безпечності довкілля.

ГДК – це така маса шкідливої речовини в одиниці об’єму окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього та майбутнього поколінь.

ГДК встановлюється Мінприроди та МОЗ. Нормативи ГДК та ГДР є єдиними для всієї території України. Нормативи ГДК розробляються у ході гігієнічної регламентації згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420.

У разі необхідності для лікувально-оздоровчих, курортних, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш жорсткі нормативи ГДК забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на довкілля.

3. Правове значення нормативів ГДВ, ГДС, ГДР

Нормативи ГДВ, ГДС і ГДР – це локальні нормативи, які розробляються самими підприємствами – забруднювачами для кожного джерела забруднення окремо (для кожної труби) і затверджуються органами Мінприроди у дозволах на забруднення довкілля.

ГДС – гранично допустимі скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти. Це маса речовин у стічних водах, яка максимально допустима до відведення з установленим режимом у даному пункті водного об’єкта за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольованому пункті. Їх встановлення регулюється Водним кодексом України від 6 червня 1995 року і Порядком розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996 року № 1100;

ГДР – гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на довкілля. Їх встановлення регулюється Законом України „Про охорону атмосферного повітря” в редакції від 21 червня 2001 року, а також Порядком розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого рівня впливу фізичних та біологічних чинників стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 300;

ГДВ – гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря – це максимальна кількість шкідливих речовин, що може бути викинута в атмосферне повітря за одиницю часу від одного, або сукупності джерел забруднення атмосфери. ГДВ встановлюється для кожного джерела забруднення атмосфери на діючому підприємстві за умови, що викиди шкідливих речовин від одного джерела або від сукупності інших джерел населеного пункту з урахуванням промислового розвитку та розсіювання забруднюючих речовин в атмосфері не створять приземної концентрації шкідливих речовин, яка перевищує ГДК. Їх встановлення регулюється Законом України „Про охорону атмосферного повітря” в редакції від 21 червня 2001 року, а також Порядком розроблення і затвердження нормативів ГДВ забруднюючих речовин із стаціонарних джерел, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 1780. На виконання останнього Мінприроди своїм наказом від 27 червня 2006 року № 309 затвердило Нормативи граничнодопустимих викидів забруднюючих речовин із стаціонарних джерел.

Правове значення нормативів ГДВ, ГДС і ГДР полягає у нормуванні негативного впливу на довкілля. У разі порушення підприємством встановлених для нього нормативів ГДВ, ГДС чи ГДР, забруднення довкілля вважається екологічним правопорушенням, що є підставою для притягнення підприємства до правової відповідальності.

 

4. Правове регулювання екологічної стандартизації

Здійснення екологічної стандартизації регулюється:

• Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 31, 32);
• Декретом Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року;
• Законом України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року;
• Законом України “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року.

Екологічна стандартизація – це врегульована в законодавчому порядку діяльність уповноважених на те органів щодо прийняття екологічних стандартів.

Екологічні стандарти – це нормативно-технічні документи, які визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних ресурсів, методи контролю за станом довкілля, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення довкілля на здоров’я людей, інші питання, пов’язані з охороною довкілля і використання природних ресурсів.

Екологічні стандарти не є нормативно-правовими актами і застосовуються на добровільних засадах.

Державним органом, уповноваженим приймати екологічні стандарти, є Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України.

Законодавство передбачає таку систему екологічних стандартів:

1) державні стандарти  України (ДСТУ) та державні класифікатори (ДК) – затверджуються тільки  Державним комітетом України  з питань технічного регулювання та споживчої політики, державні будівельні норми (ДБН) – затверджуються Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, міждержавні стандарти (ІСО, ГОСТ, ІЕК, ЕН тощо) – застосовуються на підставі міжнародних угод України (наприклад: ДСТУ IСO 14020-2003 Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи; ДСТУ IСO 14031:2004 Екологічне керування. Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики; ДСТУ 4808:2007 Джерела централізованого питного водопостачання. Гігієнічні та екологічні вимоги щодо якості води і правила вибирання; ДК 005-96 Класифікатор відходів);

2) кодекси усталеної практики  – нормативно-технічні документи, що містять практичні правила  чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів – можуть бути як стандартом, так і його частиною чи окремим документом;

3) галузеві стандарти  України (ГСТУ) – нормативно-технічні  документи, які затверджуються міністерствами  і відомствами (у тому числі  й Мінприроди) і реєструються в Держспоживстандарті України (наприклад, ГСТУ 41-00032626-00-007-97 Охорона довкілля. Спорудження розвідувальних і експлуатаційних свердловин на нафту та газ на суші. Правила проведення);

4) стандарти науково-технічних  та інженерних товариств і спілок;

5) технічні умови (ТУ) –  нормативно-технічні документи, що  встановлюють технічні вимоги, яким  повинні відповідати продукція, перебіги та послуги – можуть  бути стандартом, його частиною, або окремим документом; можуть  розроблятися самими підприємствами – виробниками відповідної продукції;

6) стандарти підприємств (СТП) – нормативно-технічні документи підприємств.

Повноцінне інтегроване управління станом довкілля можливе лише за умов, коли для всіх компонентів довкілля встановлено стандарти (норми) їх якості, обов'язкові для дотримання. Ці норми повинні бути реалістичними з погляду можливості їх досягнення та мати стандартні методи їхнього вимірювання. В Україні ці умови поки що не виконуються. Екологічне законодавство України не встановлює норм якості компонентів довкілля, обов'язкових до дотримання. Прийняті в державі на підзаконному рівні, виходячи з концепції нульового ризику, нормативи екологічної безпеки стану компонентів довкілля, до яких належать величини гранично допустимих концентрацій (ГДК) речовин у воді, у повітрі, у ґрунті, де-юре такими нормами якості не являються. Проте, де-факто їх часто такими вважають без будь-яких правових підстав. Визнаючи, що практичне досягнення величин ГДК є взагалі у більшості випадків нереалістичним, тому що це дуже малі концентрації, особливо з урахуванням таких властивостей суміші речовин у компонентах довкілля, як адитивність і синергізм. До того ж загальна кількість норм ГДК в Україні перевищує три тисячі і лише для незначної їх частини існують стандартизовані методи вимірювання концентрацій на рівні ГДК. Тому забезпечити і проконтролювати їх досягнення практично неможливо.

Незважаючи на це, починаючи ще з радянських часів, виходячи з формального бажання досягнення величин ГДК, в Україні виконують складні розрахунки величин гранично допустимих скидів (викидів) – ГДС(ГДВ) для якоїсь частини нормованих речовин, які підприємства вивільнюють у довкілля. Перелік цих речовин розробники розрахунків укладають на свій розсуд, виходячи зі своїх уявлень щодо ступеня їх небезпечності як забруднювальних агентів. Насправді, всіх розрахованих таким чином нормативних величин ГДС(ГДВ) ніхто у більшості випадків дотриматися не може. Тому, знов таки на підзаконному рівні, регулятивні органи (звичайно це державні обласні управління Мінприроди) видають "тимчасові" (але фактично постійно поновлювані без змін) дозволи на більш високі скиди (викиди). Оскільки не існує будь-яких правових обмежень для цих органів стосовно прийняття таких рішень, дозволи видають або на фактично існуючому рівні, або, навіть, і набільш високому рівні. Це значною мірою сприяє корупції, одночасно згубновпливаючи на стан довкілля. Поза всяких сумнівів, така практика регулювання на створює стимулів для покращання екологічних показників виробничої діяльності та поступового зменшення рівня забрудненості довкілля.