Соціальна екологія

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

 

 

 

Факультет

Кафедра

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Соціальна екологія»

 

 

 

 

Виконав:

 

 

 

Перевірив викладач:

 

 

 

Миколаїв - 2012 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ 4

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ 9

РОЗДІЛ 2.1. МЕТОДОЛОГІЯ  СОЦІАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЇ 11

ВИСНОВОК 15

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 16

 

 

 

ВСТУП

Зараз людству  загрожує небезпека повільного вимирання  внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а  також пошкодження та вичерпання природних ресурсів. Для усунення цієї небезпеки необхідні перегляд традиційних принципів природокористування  та докорінна перебудова господарської  діяльності у більшості країн  світу.

Для вирішення  глибокої суперечності між людським суспільством та природою потрібна переорганізація всієї системи природокористування на нових наукових засадах. Вони повинні ґрунтуватись на необхідності досягнення компромісу між соціальними і економічними потребами суспільства та можливостями біосфери задовольняти їх без суттєвого порушення глобального кругообігу речовин та обмінно-енергетичних процесів, тобто без загрози для свого нормального функціонування.

Реалізація зазначеного  принципу природокористування потребує системного підходу до проблеми взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, вивчення планетарної земної системи “суспільство-природа” та її територіальних складових як цілісних об'єктів - соціоекосистем. Це може забезпечити лише нова комплексна наука, що узагальнює географічні, біологічні, геологічні, педологічні, гідрологічні, метеорологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рангу з метою їх оптимізації та управління гармонійним розвитком. Такою наукою стала cоціоекологія (екологія людського суспільства). 

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Досить часто  екологам приходиться переконувати, що біоценоз з людиною — це принципово інша система, ніж дикий біоценоз, адже в ньому складається більш  об'ємний комплекс залежностей і  моделі класичної екології (екологія липи, екологія зайця чи вовка), дуже часто дисфункціональні по відношенню до екології людини. А це саме означає, що соціоприродна система не здатна функціонувати за законом дикої  природи, зрозуміло, що в ній домінують  нові закономірності, які еволюціонують  з розвитком культури і в цьому  випадку, особливості розвитку незайманої біосфери виступають як частковий випадок  і не більше. Тільки не бажанням можна пояснити стійке заперечення екологами суттєвих відмінностей між людством і мурашником. І коли пишуть, частина біосфери зайнята цивілізацією, це звучить однаково, ніби вона зайнята гніздом, мурашником, берлогою і повинна відповідати вимогам розвитку біосфери. Але незаперечним є той факт, що розвиток людства і природи, їх взаємодія часто залежить від того чи іншого рівня культури цивілізації, етапу розвитку управлінського впливу і навпаки. На сьогоднішній день вплив людства на природу став настільки відчутний, що необхідно перевести акценти на зворотну сторону соціоприродних відносин: біосфера стає підсистемою планетарної цивілізації. Іншими словами, ми переживаємо черговий етап становлення глобального феномена, який І Є. Лера. П. Тейяр де Шарден і В. Вернадський назвали ноосферою. А ми знаходимося на стадії формування соціосфери.

Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглий до Землі Космос. На землі таким чином утворилося нова надсистема – соціосфера.

Соціосфера – це самоорганізована, саморегульована планетна система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його господарської і розумової діяльності.

При такому підході не може бути мови ні про підпорядкування людині біосфери, ні про рівноправне партнерство.

Діяльність людини розумної перетворюється лиш в управлінський  блок глобального процесу, в якому  кожна підсистема володіє власним комплексом управлінських зв'язків. Еволюція взаємозв'язків природи і суспільства пройшла складний і взаємозалежний шлях. З однієї сторони біоценози антропоцентрувалися і антропоморфізіровалися, їх елементний склад, внутрішня організація, поведінка і рефлекси тварин функціонально адаптувалися до збільшення ознак людської присутності.

З іншої сторони, людина зустрічаючи зміни у природі послідовно адаптує свою культуру до змінної природи.

Тепер, як і раніше, мудре управління біосферними процесами  зі сторони людини передбачає не утримування  від втручання у справи природи, а збереження максимально сприятливого об'єму її регулятивних зв'язків  і мінімально допустимого біорізноманіття. (Мова йде про те, досвідчений природоохоронець першим б'є тривогу, що популяція хижаків чи поголів'я лося (гинуть ліси) перевищують оптимальне значення. Отже розвиток того чи іншого біоценозу потребує людського втручання).

Екологу важко  сприйняти думку про те, що з  розвитком історичного процесу  змінюється якість соціоприродних систем і їх антропоцентризація, до тих  пір, поки він буде працювати в  парадигмі класичного природознавства, і буде забувати категорії, які пов'язанні з суб'єктом — управління, мета, цінність, інтелект, історія. Тільки засвоївши  цей апарат можна розібратися  в тому, яким чином система, що ускладнюється, здатна утворити нові об'єктивні закономірності, не заперечуючи попередніх, чому виникає  можливість розриву між "людським" і "природним" світом, чому відбувається руйнування навколишнього середовища.

Перетворення  людиною природного матеріалу і створення штучного середовища для свого існування й життєдіяльності є однією з фундаментальних ознак цивілізації. Людство, дійсно, немов би подвоює природу, постійно поширюючи свою перетворюючу діяльність. Місце природних матеріалів, речовин і процесів посідають штучні, вироблені, не природні речі й процеси (знаряддя праці, інженерні й житлові споруди, засоби пересування, будівництва, архітектури, предмети одягу, побуту, мистецтва).

Починаємо розуміти, що штучний світ не може органічно увійти до кругообігу речовин й енергії в біосфері, бо не є природним біогеохімічним феноменом, він існує і руйнується у зовсім інший спосіб, аніж будь-яка форма природного існування, неминуче порушує природні взаємозв'язки.

Друга природа  змінюється в бік поширення, вдосконалення, витіснення природних компонентів середовища. Отже, зростаючий руйнівний вплив штучного світу на природні процеси стає історичною ознакою розвитку цивілізації.

Як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства  та природи була визначена у програмній статті американського вченого Р. Е. Парка, опублікована у 1916 році. У 20 – 30 роки виступаючи під назвами «humen ecology» ("людська екологія") або «social ecology» ("соціальна екологія"), вона знайшла свій розвиток у роботах американських соціологів Е. У. Берджесса, Р. Макензі та інші.

На необхідність прослідковування зв'язків між станом здоров'я людини і новколишнього середовища вказав ще у 1927 році Радерик Мак Кензил відомий представник класичної екології людини. Він один з перших дав визначення соціальної екології, визначав її і як науку про територіальні і тимчасові відносини людей на які здійснюють вплив селективні, дистрибутивні середовища. Таке визначення предмету екології людей було базою для об'ємного дослідження територіального поділу населення і інших суспільних явищ у середині міських агломерацій. У зв'язку з тим, що в першій половині XX ст. соціоекологічна криза найбільш відчутно проявилася в великих містах, дана наука почала трактуватися досить вузько — соціоекологія міст або урбосоціоекологія.

Пізніше засновник медичної географії М. Серре видав у Франції свою працю "Нариси екології людини".

У 50-ті роки людську  або соціальну екологію (human or social ecology) вже розуміють значно ширше — як науку, що розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв'язок з людським суспільством, як залежної і керованої підсистеми в межах великої системи "природа—суспільство", тобто соціоекосистеми. Значний внесок у розвиток цієї науки у цей час зробив американський вчений А. Тоулі, який у 1950 р. опублікував монографію "Людська екологія".

Предтечею соціоекологічних досліджень у нашій державі можна сміливо назвати нашого земляка — Сергія Подолинського. Основні положення своєї еколого-економічної теорії він виклав у ряді праць ("Про багатство та бідність", "Про те як наша земля стала не наша", "Ремесла та фабрики на Україні" та ін.), надрукованих українською та основними європейськими мовами.

Провівши глибокий аналіз взаємодії людини і природи, вчений дійшов висновку про те, що «загальна кількість енергії, одержуваної поверхнею землі з її внутрішності та від сонця, постійно зменшується. В той же час загальна кількість енергії, яка нагромаджена на земній поверхні і яка перебуває в розпорядженні людства постійно збільшується. Це збільшення відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин». І далі: «Головною метою людства при праці повинно бути абсолютне збільшення енергетичного бюджету».

С. А. Подолинський зробив спробу виміряти людську працю  одиницею фізичних сил, виходячи з правильної ідеї про працю як речовинно-енергетичний метаболізм, який властивий соціальному організму і природному середовищу. Спроба ця була не зовсім вдалою, адже економічні відносини майже неможливо виміряти у фізичних одиницях.

Півстоліття його відкриття не було, до кінця, зрозумілим людству, і тільки інший геній України, організатор і перший президент Всеукраїнської Академії Наук В. Вернадський сприйняв ці ідеї й створив вчення про біосферу та ноосферу, яка є теоретичною базою соціоекології. Робота яка стала класичною і увійшла в золотий фонд науки, — "Декілька слів про ноосферу", з'явилася у 1944 році незадовго до смерті Вернадського. Тут у концентрованому вигляді викладено його бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив людства, як космічного феномена. Головна ідея: під впливом розвитку науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості та гармонії. "Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею та думкою область свого життя, перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються дедалі більші та ширші творчі можливості".

Значний внесок у  розвиток вітчизняної соціоекології зробив професор Г. О. Бачинський, який у 1986 р. організував у Львові першу всесоюзну науково-практичну конференцію «Проблеми соціальної екології», завдяки якій ця наука, нарешті, дістала в нас офіційне визнання. Вчений розробив теоретичні основи міждисциплінарного інтеграційного вчення про гармонізацію взаємодії суспільства та природи — соціоекології.

Г.О.Бачинський підкреслює, що соціальну екологію доцільно визначати як інтегральну міждисциплінарну науку, що вивчає закономірності взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня і розробляє наукові принципи гармонізації цієї взаємодії.

Незважаючи на певну відмінність цих, на перший погляд, суперечливих визначень, всі  вони стосуються однієї наукової дисципліни, яка має досить чітко визначений об'єкт і предмет дослідження. Адже саме їх наявність, як уже зазначалось, дають право на існування самостійної галузі науки.

 

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Об'єкт соціальної екології виникає одночасно з  перетворенням біологічного виду homo sapiens в людину - істоту соціальну. Ним є взаємовідносини між суспільством і природою, або, як визначає Г.О.Бачинський, «об'єктом вивчення соціоекології, на нашу думку, є соціоекосистеми: глобальна, регіональні (державні, обласні, районні) та локальні (міські, сільськогосподарські)».

Термін «соціоекосистема», який зараз все частіше використовують для визначення об'єкта соціальної екології, можна визначити як стійку сукупність зв'язків між людським суспільством або його окремими, відносно самостійними, частинами та оточуючим природним середовищем. А, отже, і сам об'єкт можна визначити саме як взаємозв'язки між суспільством та оточуючим середовищем, або як систему «суспільство-природа», але ні в якому разі не як саме суспільство і не як саму природу. В центрі пізнавального інтересу соціальної екології є соціоприродні (між природою та суспільством) відносини, в основі яких завжди лежать деякі суттєві, закономірні зв'язки.

Предметом соціальної екології є основні закони та закономірності взаємодії суспільства та природи, розвитку системи «суспільство-природа».

Як і у більшості  наук, предмет соціальної екології можна умовно розділити на дві основні частини, або, як іноді зазначають, виділити дві сторони - теоретичну та прикладну. Теоретична частина предмета направлена на вивчення закономірностей функціонування об'єкта науки і вираження їх у вигляді законів даної науки, а прикладна - на використання вже пізнаних законів існування та розвитку об'єкта для вироблення стратегій управління процесами, що в ньому відбуваються.

Виходячи з  такого положення, Г.О. Бачинський відзначав, що предметом теоретичної соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії суспільства та оточуючого природного середовища й розробка на цій основі загальної програми оптимізації та гармонізації цієї взаємодії. Основна роль у формуванні цієї сторони предмета соціальної екології належить філософії, яка, формуючи теоретичні основи світогляду, дає і відповіді на найбільш загальні питання: що таке природа, людина, в чому полягає специфіка їх взаємодії, які головні пріоритети для людини у її взаємовідносинах з оточуючим природним середовищем. У той же час предметом прикладної соціоекології, вважає він, є вивчення, моделювання і прогнозування соціоекосистем з метою їх оптимізації та управління гармонійним розвитком.

В.Д. Комаров вважає, що можна виділити два етапи в розвитку предмету науки: 1) коли переважно вивчаються властивості та зовнішні зв'язки вибраних об'єктів та 2) коли наука вже досліджує сутність цих об'єктів, розкриває закони їх будови, розвитку та функціонування. Предмет соціальної екології уточнюється на другому етапі розвитку наукової основи раціонального природокористування, ним є специфічні закони взаємодії суспільства та природи.