Архитектура Украины

2.4. Пізня готика

В історії храмового будівництва західної традиції на українських землях середина XV — середина XVI ст. виступає насамперед як заключний етап розвитку готичного стилю. У Львові, який і далі залишався головним центром його поширення на українських землях, він ознаменувався завершенням понад столітніх робіт над спорудженням кафедрального костьолу, на прискорення яких не вплинуло навіть піднесення храму до рангу архієпископського 1414 р. Найцікавішими віднотованими в джерелах будівничими німецької традиції виступають Йоахим

Ґром і Амброзіус Рабіш з Вроцлава, які під наглядом провізора Ґеорґа Шеллера закінчили цей храм. Скупі джерельні свідчення вказують, що обидва майстри були запрошені до міста спеціально для завершення костьолу й, мабуть, не розгорнули у Львові ширшої діяльності, — в усякому разі її слідів не віднайдено. З Вроцлава походив також ще один майстер, особистий слід якого у тогочасному львівському будівництві виявився яскравішим, — Ганс Блехер, який завершив склепінням західну частину парафіяльного костьолу 9, а можливо також спорудив південну вежу його фасаду. До останнього припущення схиляє та обставина, що у 1489 — 1491 рр. він будував вежу міської ратуші 10. Названі львівські будівничі сілезького походження — остання група майстрів готичної школи, зафіксована на терені Львова. Підтверджений джерелами епілог місцевого середовища архітекторів пізньої готики пов’язаний з активністю майстра Лукаса з Пряшева (t 1541), відомого з своєї діяльності у Львові та Луцьку, де він за контрактом мав спорудити новий палац та інші будівлі на території Верхнього замку, але не завершив їх 11. Проте від 1543 р. у Львові документально засвідчений перший майстер італійського походження — Петро Італієць 12, присутність якого вказує на початок нової доби розвитку будівельної справи на українських землях, пов’язаної з проникненням в Україну ренесансної будівельної культури, принесеної приїжджими італійськими майстрами здебільшого північноіталійського походження.

Започаткована ще перед  серединою XVI ст. діяльність цієї групи  майстрів відіграла визначальну роль на наступному етапі розвитку архітектури та містобудування в Україні.

Поза Львовом характерними зразками пізньоготичної костьольної  архітектури виступають парафіяльні  костьоли Святого Мартина фундації родини Гербуртів у Скелівці (Фельштин) та Новому місті, а також Троїцький костьол у Нижанковичах. До 1481 р. належить найдавніша частина — вівтар і нава — перебудованого на початку XVII ст. парафіяльного Троїцького костьолу в Олеську. Характерним зразком костьольної архітектури свого часу виступає також замкова каплиця в Бережанах на Тернопільщині з двома добудованими у XVII ст. симетричними круглими каплицями, перетвореними на мавзолей родини Сенявських. 1545 р. споруджено Троїцький костьол на території Окольного замку в Луцьку, близький, як свідчать описи, до Успенської церкви Зимненського монастиря. У Кам’янці-Подільському на переломі XV — XVI ст. споруджено домініканський костьол св. Миколая, планувальна структура якого в найзагальніших рисах нав’язує до схеми, відомої з найраніших пам’яток готичної архітектури, посталих на львівському ґрунті.

І далі продовжувала розвиватися  так само не відома за автентичними пам’ятками дерев’яна костьольна архітектура. На львівському ґрунті про неї вціліли скупі документальні  свідчення. Так, зокрема, незабаром після відомого кривавого утихомирення бунту підмайстрів кравецького цеху (1491) його цехмайстри збудували дерев’яний костьол св. Анни 13.

Як зазначалося, дерев’яний костьол існував і на території  Київського замку 1542 р.

До розглядуваного періоду  належить найстаріша збережена пам’ятка релігійної архітектури іудейської традиції в Україні — синагога 1532 р. у Сатанові. Особливості цього типу будівель визначалися релігійними приписами, згідно з якими основу споруди складало прямокутне приміщення, до якого примикали додаткові — для жінок та школи (хедер). Зовні стіни синагоги прикрашені декоративним карнизом.

На території Криму  у розглянутий період відповідно до приписів, обов’язкових для культового будівництва ісламу, споруджувалися мечеті. Ранні оригінальні пам’ятки мусульманської релігійної архітектури не збереглися.

3. Українська  архітектура та містобудування 16-17 ст.

3.1. Архітектура.  Містобудування

Друга половина XVI — перша  половина XVII ст. — якісно новий етап у розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку мистецької культури загалом. Вони насамперед пов’язані з діяльністю приїжджих європейських будівничих (перед початком XVII ст. майже виключно італійців), які надали мурованій архітектурі українських земель яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його північноіталійському провінційному варіанті. Від другої половини XVI ст. залишки готики виступають хіба що у вигляді рудиментів, а від початку наступного століття на українському ґрунті постають перші споруди новітнього барокового стилю. Відповідно найновіші європейські системи поширюються також в містобудуванні та оборонній архітектурі.

Діяльність будівничих італійського походження розпочав згадуваний в актах  львівського міського архіву, починаючи  від 1543 р., невідомий за прізвищем  майстер Петро, який, за свідченням магістрату м. Бистриця в Трансільванії з 1561 р., походив з Луґано 1. Саме він став першим з численної групи північноіталійських будівничих, які почали з’являтися на львівському ґрунті вже у другій половині століття й виступають в документах міського архіву ще з-перед кінця 50-х рр. їхній приплив до Львова значно зростає від 1560-х рр., а вершина цього процесу припадає на 1580-ті рр., коли у місті у 1585 р. прийняли міське право одразу три італійських і п’ять неіталійського походження будівничих. Здебільшого ці майстри були земляками Петра Італійця з нинішнього італошвейцарського пограниччя, проте окремі походили з інших реґіонів, як, наприклад, Рох Шафранець з Венеції або чи не найвидатніший серед них — Павло з Рима. Нерідко до Львова італійські будівничі потрапляли через Краків, так само часто Львів служив для них важливим пунктом у дальшому просуванні на схід. Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над спорудженням костьолу в Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано, який перебував на службі у князя Костянтина Острозького й працював над спорудженням замку у Меджибожі 3, Петра Сперендіо, який побував у Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в Тернополі та Острозі 4, Джакопо Мадлена, якому приписують авторство костьолу бернардинів в Ізяславі (Заслав) на Хмельниччині, зайнятого будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві Себастьяно Браччі та Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського Софійського собору. Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня діяльність остаточно пішла на спад з перших десятиліть XVII ст. Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті. Лише в окремих випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П. Сперендіо в Острозі.

Особливо варто відзначити, що, за нововіднайденими джерельними даними, щонайпізніше від 1560-х рр., італійські будівничі постійно перебували на службі у найвпливовішого з тогочасних українських магнатів князя Острозького. Ці відомості ставлять у дещо новому світлі проблему діяльності італійських архітекторів на українських землях, акцентуючи увагу на практично зовсім не відомій до останнього часу ролі представників української еліти у поширенні нової архітектурної традиції в Україні. Проте характерно, що лише в одному випадку віднотовано продовження родинної традиції італійських будівничих у другому поколінні — його дає львівський будівничий першої половини XVII ст.

Ян Покорович, син Адама  Покори 6. З вигасанням покоління  майстрів, які прибули на українські землі ще перед кінцем XVI ст., від  початку XVII ст. в Україні діють  хіба що поодинокі архітектори італійського походження, як будівничий Підгорецького  замку Андреа дель Аква. Натомість у першій половині XVII ст. активно виступають єзуїтські архітектори, діяльність яких дала ряд визначних зразків костьольного будівництва, вперше на українському ґрунті починають виступати також військові інженери, як Ґійом Левассер де Боплан чи Павло Гродзіцький. Фактично упродовж одного століття двічі кардинально змінився особовий склад будівничихпрофесіоналів європейської традиції.

Якщо в самому будівництві  європейської орієнтації ренесансні тенденції  в їхньому пізньому варіанті повністю запанували уже в другій половині XVI ст., то нові засади містобудування виступають на українських землях лише від початку наступного століття. Їхнє поширення пов’язане насамперед з активністю окремих представників магнатерії й діяльністю у них на службі інженерів та будівничих європейського походження. Один із найраніших і найяскравіших таких прикладів дає розпланування Шаргорода, який заснував канцлер і коронний гетьман Ян Замойський. Відомо, що італійський архітектор Бернардо Морандо, який перебував у нього на службі, працював над укріпленням Львова і Кам’янця-Подільського, принаймні консультував певні роботи.

Рідкісний зразок добре  збереженої не лише планувальної структури, а й забудови новозаснованого  міста початку XVII ст. дає Жовква. її ядро становить нерегулярна в плані Ринкова площа, південно-західну сторону якої займають споруджений у пониженій її частині замок та монументальний парафіяльний костьол. Квартали невеликого середмістя примикають до центральної площі з північної та східної сторін.

Найновіші тенденції  європейського містобудування першої половини XVII ст. знайшли вираз у  переплануванні міста Броди на Львівщині. Територія міста була розмірена  за французькою системою в туазах, що дало підстави приписати ідею плану  відомому французькому військовому інженерові Ґійому Левассеру де Боплану, який перебував на польській службі й віднотований документами міського архіву вже 1631 p.⁵ Броди розплановані у вигляді регулярного п’ятикутника, у західній частині якого була збудована укріплена резиденція власників. Окрім Бродів, Боплан перепланував також подільське місто Бар.

Природно, що поодинокі новозасновані  чи, як Броди, повністю переплановані  міста найповніше демонструють поширення  на українських землях новітніх європейських принципів містобудування. Проте у загальній картині розвитку містобудування на українських землях розплановані відповідно до найновіших європейських вимог урбаністичні ансамблі посідали порівняно скромне місце. Поряд з ними складалися і найбільше поширювалися традиційніші за характером міські організми. Їхнім рідкісним іконографічним прикладом може служити збережений у міській актовій книзі вид заснованого 1607 р. Болехова на Прикарпатті. Хоч у другій половині XVI — першій половині XVII ст. виникло чимало нових міст та містечок, вони далеко не завжди утримували свій статус.

Містобудівельна справа найактивніше розвивалася насамперед на території  давніх історичних міст. Чимало з них  отримали нові або значно оновили  уже існуючі міські укріплення. Прикладом  можуть бути фортифікації Кам’янця-Подільського, які досить активно оновлювалися в другій половині XVI ст. Нову систему міських укріплень на зламі століть отримав Острог — від неї в доброму стані збереглася Луцька брама й значно пошкоджена Татарська. В систему укріплень входив і давній замок, на території якого у цей час з’явилася Кругла вежа, ймовірно, ідентична із згаданою як "новозбудована" в інвентарі частини міста 1603 р. Оскільки документальні джерела засвідчують діяльність у цей час на терені міста італійського архітектора Петра Сперендіо, є підстави пов’язувати острозькі укріплення саме з його іменем. Окрім Острога на Волині з першої половини століття збереглися також міські ворота в Олиці (1630-ті рр.).

У Львові в другій половині XVI ст. проведено значні роботи над  відновленням міських фортифікацій, в ході яких збудовано Порохову вежу (1554 — 1556). У 1555 — 56 рр. біля східної сторони міської стіни з’явився Міський арсенал, відбудований після пожежі у 1574 — 75 р. 1639 р. на північ від нього уже в барокових формах споруджено Королівський арсенал (проект військового інженера П. Гродзіцького). З міських укріплень Жовкви частково збереглися вежа й Звіринецькі ворота, а також значною мірою реконструйовані Глинські.

3.2. Замки та  укріплені монастирі

Друга половина XVI — перша  половина XVII ст. були періодом активного будівництва укріплених замків. Як і в містобудуванні, найпоширенішим напрямом тут виступає перебудова давніх фортець. До найяскравіших прикладів належить Острог, де, мабуть, незадовго до 1603 р. в ансамблі замку з’явилася Кругла вежа, яка є однією з класичних пам’яток ренесансного оборонного будівництва. У середині XVII ст. істотно перебудовано комплекс споруд замку Острозьких у Дубно. Ще в 1561 — 1571 рр. докорінно перебудовано третю найважливішу на території Волині резиденцію цього наймогутнішого українського княжого роду — замок у Старокостянтинові. В околицях Львова наприкінці XVI ст. Острозькі збудували замок у Старому Селі, який, однак, згодом неодноразово нищився й істотно перебудовувався. Серед ґрунтовно перебудованих на початку XVII ст. слід згадати Одеський замок, який лише у найзагальнішому укладі зберіг обриси мурів фортеці, що існувала вже у середині XIV ст.

Серед укріплених замків, споруджених в межах розглядуваного періоду, найстарішою є резиденція Сенявських у Бережанах (від 1554 р.). Вона має вигляд нерегулярного багатогранника, до двох сторін якого на подвір’ї прибудовані триповерхові житлові приміщення резиденції власників та гарнізону, окремо стоїть каплиця. У Жовківському замку, що був включений у систему міських укріплень, в основу плану покладено правильний чотирикутник, подвір’я оточене двоповерховими корпусами й лише ворота виділені вежею.

На Покутті у першій половині — середині XVII ст. збудовано замки  у Пневі, Раковці, Чернелиці. На заході Поділля в цей час споруджуються замки у Висічці, Кривчі, Кудринцях, Золотому Потоці, Підзамочку, Сидорові, Скалаті; в східній частині Подільського воєводства споруджено замок у Жванці.

Поряд з цими загалом  досить традиційними зразками оборонного резиденційного будівництва у першій половині XVII ст. на західноукраїнських землях з’являються замки, споруджені за розробленою у Західній Європі новою бастіонною системою. Основний акцент у ній робився насамперед на системі оточених сухими ровами земляних укріплень-бастіонів, всередині яких знаходилися палацові споруди й житлові приміщення для гарнізону. Її репрезентує споруджений для князя Христофора Збаразького замок у Збаражі (1626 — 1631), первісний проект якого розробив відомий італійський архітектор Вінченцо Скамоцці (реалізовано значно видозмінений план). До ранніх прикладів системи належить також споруджений у 1630-х рр. за проектом Ґ. Левассера де Боплана новий замок у Барі. Ймовірно, за подібною схемою Боплан розпланував фортецю в Кодаку на Дніпрі, яку зруйнували повсталі козаки під проводом Івана Сулими у 1635 р.

На західноукраїнських землях приклади таких новітніх на той час укріплень демонструють замки в Золочеві та збудований, мабуть, за проектом Боплана, але пізніше  практично знищений у Бродах. Унікальний для українських земель приклад застосування бастіонної системи з акцентуванням не стільки на оборонних моментах, скільки на палацовому характері резиденції, демонструє споруджений за проектом Ґ. де Боплана за участю італійського інженера Андреа дель Аква палац у Підгірцях (з частково добудованим третім поверхом). Він дає варіант традиційного розпланування французьких замків з палацом у глибині двору, оточеним одноповерховими будівлями допоміжних служб.

Попри поширення новітніх досягнень  європейського оборонного та резиденційного будівництва, не лише в другій половині XVI, але й у першій половині наступного століття, насамперед на Київщині та активно освоюваному у першій половині XVII ст. Лівобережжі і далі зберігалося дерев’яне будівництво. Вигляд дерев’яного київського замку зберегли рисунки А. ван Вестерфельда 1651 р. Земляний замок з дерев’яними укріпленнями в другій половині XVI ст. споруджено й у володіннях князів Острозьких у Степані. Зрештою, резиденція князя Острозького у замку в Острозі знаходилася теж у дерев’яному будинку. Павло Алеппський описує новоспоруджений дерев’яний палац Мартина Калиновського в Маньківці на Уманщині, підкреслюючи, що бруси його стін були підігнані так майстерно, що шви не проглядалися. Загалом дерев’яна резиденційна архітектура мала досить значне поширення на українських землях, проте збережені писемні джерела фіксують лише поодинокі її приклади.