Архитектура Украины

Як правило, дерев’яними були й  укріплення тогочасних українських  монастирів. З першої половини XVII ст. походять їхні перші детальніші описи та найраніші зображення. Цілий ряд дерев’яних укріплених монастирів описує П. Алеппський, відзначаючи, наприклад, як одну з прикметних рис укріплень Густинського Троїцького монастиря наявність подвійного ряду стін. Конкретне уявлення про укріплення такого роду на прикладі київського Софійського монастиря дає малюнок А. ван Вестерфельда із зображенням зустрічі литовського гетьмана Януша Радивила і київського митрополита Сильвестра Косова перед Софійським собором 1651 р. У системі дерев’яних монастирських стін виділяється монументальна надбрамна вежа, яка, безперечно, мала не лише оборонне, а й репрезентативне значення. Скромніший вигляд мають укріплення Микільського Пустинного монастиря на іншій зарисовці голландського митця. Вона краще репрезентує особливості забудови монастирських комплексів: поряд з корпусами монастирських келій, які примикають до стін, зображення монастиря фіксує на обширному монастирському подвір’ї також численні окремі вільно поставлені споруди. Загалом планувальна структура й архітектурні особливості українських монастирів розглядуваного часу продовжують і розвивають національні риси будівельної традиції.

Активізація від початку XVII ст. католицької  експансії на приєднані до Польщі українські землі привела до того, що в цей час, як ніколи раніше, в Україні поширюються оборонні католицькі монастирі. До найраніших серед них належить збудований за мурами міста й включений у систему його укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р. будувався монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII ст. засновано монастир бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р. завершено зведення мурованих укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з’явилися укріплення монастирів єзуїтів та домініканців. До найвідоміших монастирських комплексів першої половини XVII ст. належить також монастир домініканців у Підкамені на Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського будівництва на території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол і келії, споруджені на оточеному муром подвір’ї. Архітектура будованих на українських землях комплексів католицьких монастирів, природно, репрезентувала місцевий варіант європейської традиції.

 

3.3. Житлове будівництво в містах

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. значного поширення набуло світське муроване будівництво у містах. Тут  на перший план, зрозуміло, висувається  Львів з його ренесансною забудовою Ринкової площі. Центром ансамблю була ратуша, яку перебудували у 1617 — 1619 рр., спорудивши біля неї нову вежу (не збереглася). Упродовж розглядуваного періоду, перед початком XVII ст., на Ринковій площі збудовано ряд кам’яниць, які належать до найвизначніших зразків тогочасного світського будівництва на українських землях. Серед них центральне місце посідає будинок багатого купця грецького походження Константина Корнякта — єдина у тогочасній житловій забудові міста споруда, що зайняла дві будівельні ділянки. Завдяки цьому будівля отримала просторий внутрішній двір, обрамлений з трьох сторін обширними відкритими галереями з аркадами — унікальний у львівській житловій забудові приклад перенесення на місцевий ґрунт характерного елемента італійських палаццо з відкритими лоджіями. Об’єднання двох будівельних ділянок дозволило розпланувати значний, як на львівські умови, за розмірами внутрішній двір, оточений з трьох сторін двоповерховою галереєю на тонких круглих стовпах. Як свідчить дата на порталі головного входу, перенесеного згодом на тильну сторону будинку, палац Корнякта завершено 1580 р. Через парцелю від нього для міщанки Софії Ганель архітектор Петро Красовський за угодою 1577 р. спорудив будинок з декорованим діамантовим рустом фасадом, який увійшов до історії львівської архітектури під назвою Чорної кам’яниці (верхній поверх надбудовано наприкінці XIX ст.). Будинок зберіг не лише багатий декор фасаду, але й окремі рідкісні у Львові елементи декорації інтер’єрів — скульптурний портал з Розп’яттям та багатодекороване обрамлення вікон у парадній залі другого поверху. До найцікавіших зразків львівського пізньоренесансного житлового будівництва належить наріжний будинок Ринкової площі та вулиці Ставропігійської, споруджений для Роберта Бандінеллі, родича відомого флорентійського скульптора Баччо Бандінеллі. Це одна з небагатьох львівських кам’яниць, що відносно краще зберегли первісне внутрішнє планування. На південній стороні Ринкової площі збереглася з добудованим верхнім поверхом кам’яниця венеціанського консула Антоніо Массарі. її фасад декорований діамантовим рустом, а на книзі в лапах вирізьбленого над порталом венеціанського лева вміщено дату — 1600 р. На західній стороні Ринку увагу привертає насамперед наріжний будинок від кафедрального костьолу, який належав сім’ї Шольців. Він виділяється скульптурним оздобленням, серед якого особливий інтерес становить голова чоловіка з борідкою у береті, вміщена в сандрику обрамлення вікна другого поверху. Серед львівських кам’яниць найкраще збережений фасад має будинок № 28, відомий під іменем свого власника на початку XVII ст. лікаря Станіслава Дибовицького. На інтенсивному червоному тлі стіни виділяються соковиті пластичні мальовані чорною фарбою обрамлення вікон. Кам’яниця Дибовицького єдина у Львові зберегла первісні горизонтальні слухові вікна горища в скромно профільованому обрамленні.

Поза Львовом світська архітектура розглядуваного періоду  відома лише за окремими пам’ятками. З  громадських будівель прикладами можуть служити перебудовані ратуші у Самборі, Кам’янці-Подільському. Скромніші зразки світської житлової забудови демонструють три збережені будинки з галереями-підсіннями у Жовкві та декілька значно перебудованих будинків у Кам’янці-Подільському. З території Волині рідкісним зразком тодішньої житлової забудови виступає так званий будинок Пузини в Луцьку.

 

3.4. Муровані та дерев’яні церкви

У церковній архітектурі  розглядуваного століття виділяються  насамперед муровані споруди, проте, як і раніше, на загальному тлі церковного будівництва їх було порівняно небагато.

У Львові впродовж майже всього розглядуваного періоду тривали роботи над будівництвом міської Успенської церкви. Їх розпочав у середині століття перший відомий  у місті будівничий італійського походження Петро — 1558 р. Він оскаржив церковне братство, яке не постачило належних за умовою матеріалів для спорудження храму. Еимурувану під його керівництвом споруду сильно пошкодила пожежа у 1571 р. і, врешті, братство змушене було приступити до спорудження нового храму. Його проект розробив один з найвизначніших львівських архітекторів італійського походження Павло Римлянин, з яким братство уклало відповідну угоду 2 березня 1591 p. Будівництво просувалося поволі і 1597 — 98 рр. безпосереднє ведення робіт перейшло до тестя Павла Римлянина Войцеха Капіноса та його постійного партнера Амвросія Прихильного.

Будівництво знову розтяглеся на довший період; його планували завершити 1617 р., але роботи тривали до 1630 р. Успенська  церква наслідує тип українського тридільного  триверхого храму, а організація  фасадів, інтер’єру та їхньої декорації вирішена у традиціях італійського ренесансного будівництва — у ній виступає ордерна система, центральний купол несуть чотири круглих колони, куполи мають касетонову декорацію, в наві влаштовано балконхори. Зовні куполи не мають властивих українській архітектурі розбудованих барабанів — найбільший купол вівтаря посаджений безпосередньо на карниз, купол нави має зредукований урізаний барабан, а купол бабинця майже не виведений понад дахом й посаджений безпосередньо на нього. Фактично храм не отримав органічного завершення, його перекриття виразно контрастує з монументальним характером самої споруди з підкресленим вертикальним членуванням стін. Своєрідний компроміс демонструє також вівтар, шоломовидна баня якого заходить на простір нави.

В ансамблі з Успенською церквою архітектор Петро Красовський  на кошти купця Давида спорудив за умовою 1568 р. дзвіницю, проте через  помилку у розрахунку фундаментів  вона ще в процесі будівництва  дала тріщину і під час завершення завалилася 1570 р. Фундаменти відбудував майстер з Венеції Рох Шафранець, а до спорудження нової триярусної вежі на кошти купця Константина Корнякта (четвертий поверх надбудовано наприкінці XVII ст.) був причетний Петро Барбон. В ансамбль з церквою і дзвіницею входить також невелика каплиця Трьох святителів, яку приписують будівничому Андрієві Підлісному (перебудована у другій половині XVII ст.).

Поза ансамблем Успенської церкви в межах аналізованого  періоду у Львові також перебудовано від фундаментів П’ятницьку церкву. Нововіднайдені документи, у яких побіжно йдеться про "мурування і будування церкви нової", дають підстави висловити думку про перебудування храму на початку другої половини 1610 рр. 13, проте невдовзі він горів при пожежі Краківського передмістя 1623 р. й відбудований коштом молдавського господаря Василя Лупула 1643 р.

Поза Львовом серед небагатьох пам’яток мурованої церковної архітектури  у регіоні виступають Благовіщенська церква у Городку, Юріївська церква у Бродах, Миколаївська у Золочеві. 1638 р. завершено перебудову монастирської Успенської церкви в Уневі.

Порівняно з Львівським регіоном муроване церковне будівництво  значно активніше виступає на Волині, де у розглядуваному столітті воно розвивалося насамперед під опікою представників княжої еліти та православної шляхти. До найраніших пам’яток волинського походження належить замкова церква 1560-х рр. у Старокостянтинові. За свідченням візитації Володимирської єпархії 1685 р., 1574 р. споруджено Миколаївську церкву у Сокалі на Львівщині.

Ймовірно, 1577 р. з частковим використанням стін храму XII ст. збудовано нову церкву Успенського монастиря в Дорогобужі. Унікальною для волинського регіону є Миколаївська церква в Олевську (1596), що демонструє пізній зразок триконхового храму веронської традиції. 1600-ми рр. датується Троїцька монастирська церква у Дермані, 1600 — 1606 рр. — Спасопреображенська церква у Четвертині.

Споруджена 1638 р. Миколаївська церква в Охлопові демонструє найраніший відомий  на українському ґрунті приклад точного  слідування в плановопросторовій структурі храму традиціям дерев’яного церковного будівництва, що становить одну з важливих тенденцій розвитку українського церковного будівництва. Наступного року завершено Михайлівську церкву в Гощі. В Луцьку унікальним прикладом мурованого церковного будівництва виступає братська Хрестовоздвиженська церква (збереглася лише вівтарна частина). До характерних зразків церковного будівництва Волині належить також Миколаївська монастирська церква у Білостоку. На території монастиря було споруджено унікальну Успенську церкву у вигляді восьмигранного стовпа 15 (знищена у першій половині XIX ст.). Завершують групу мурованих храмів Волині першої половини XVII ст. втрачена Троїцька церква 1649 р. Почаївського монастиря фундації Єви та Федора Домашевських і Покровська церква 1653 р. у Низкиничах фундації київського воєводи Адама Киселя.

 

 

Висновки

 

В історії архітектури  і будівництва на українських  землях період середини XV — середини XVI ст. виступає насамперед як продовження  традицій попередньої епохи. Ця його роль особливо виразно накреслюється в українському церковному будівництві, хоч і досить маловідомому за конкретними збереженими пам’ятками, містобудуванні. Аналогічний характер щодо готичного стилю має будівництво західного зразка як світське, так і церковне. Для готичного стилю це був заключний етап розвитку й час появи перших — ще поодиноких — майстрів і споруд італійського ренесансного зразка, за якими, однак, було майбутнє. В оборонній архітектурі це період появи могутніх замків насамперед на Волині й лінії фортець на загроженому з боку татар Поділлі та степовому кордоні, які не лише виконували оборонні функції, але водночас були центрами державної адміністрації.

У загальному контексті розвитку будівельної  справи в Україні це століття закріпило  подальший відхід від традицій княжої доби і навіть розрив з ними й посилення гравітації до Заходу в руслі найзагальніших тенденцій еволюції тогочасної української культури, насамперед на тих територіях, що відійшли до складу Польського королівства — в підвладній Литві частині українських земель спостерігається виразний зв’язок з традиціями попереднього періоду і їхнє продовження, що знайшло вираз насамперед в очевидному домінуванні дерев’яного будівництва, втім, також оборонного, тоді як впливи західної будівельної системи тут проявляються значно менше.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. увійшли до історії архітектури  та містобудування на українських землях як період подальшого розвитку усталених  традицій й одночасно утвердження  нових напрямів розвитку. Традиційна течія найяскравіше виступає в українському будівництві, здебільшого дерев’яному, яке вперше вдається простежити за відчутно більшою кількістю пам’яток. Натомість у будівництві західного зразка на перший план висувається процес заміни стилів — утвердження від середини XVI ст. будівництва пізньоренесансного зразка і його заміни бароковими реалізаціями від початку XVII ст. їх приносили на українські землі насамперед єзуїтські будівничі, з якими в Україну активно проникали новації римського бароко. До найяскравіших нових явищ належить діяльність в останній третині XVI ст. значної групи будівничих італійського походження, проникнення в Україну бастіонної системи укріплень й поширення з-перед кінця XVI ст. на територіях, які за Люблінською унією відійшли від Великого князівства Литовського до складу Польщі, костьольної архітектури. Зростання ролі елементів західноєвропейського походження у загальній картині розвитку архітектури та містобудування на українських землях стало одним з яскравих виявів дедалі активнішого втягування українських земель в орбіту загальноєвропейського культурного життя.

 

 

 

Список використаної літератури

1. Архітектурні етапи в Україні / За ред. Ковалевського М.І. – К., 1999.
2. Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.
3. Кравцов С. Містобудівельна історія Бродів і Ґійом Левассер де Боплан // Україна в минулому. — Київ; Львів, 1993. — Вип. 4. — С. 31 — 39.
4. Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його датування // ЗНТШ. — Т. 227: Праці секції мистецтвознавства. — С. 279 — 288.
5. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири І.М. – К., 2000.

¹ Раппопорт П. А. Волынские башни // МИА. — 1952. — Вып. 31. — C. 203 — 223.

² Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

³ Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його датування // ЗНТШ. — Т. 227: Праці секції мистецтвознавства. — С. 279 — 288.

⁴ Марусин М. Чини святительських служб у Київському Євхологіоні з поч. XVI ст. // Праці Греко-католицької богословської Академії: Богослов. виділ. — Рим, 1966. — Т. 27. — С. 59.

⁵ Кравцов С. Містобудівельна історія Бродів і Ґійом Левассер де Боплан // Україна в минулому. — Київ; Львів, 1993. — Вип. 4. — С. 31 — 39.