Архітектура Візантії

 
АРХІТЕКТУРА ВІЗАНТІЇ

Історію розвитку архітектурних  традицій Візантії можна розділити  на три періоди. Перший, раннєвизантийский, період почався в V столітті і тривав до VIII століття, йому на зміну прийшов  середнєвізантийський період, що продовжувався  протягом семи століть, а потім, у XIII столітті, почався пізнєвізантийський період, що тягся до XV століття. Після  цього на зміну візантійській  культурі прийшла інша.

Часом найвищого розквіту вважається раннєвізантийський період, особливо 527—565 роки, що були часом правління  імператора Юстиніан I. Саме тоді Візантія перетворилася у величезну імперію, що поширювалася на Адріатику, Італію, Південне Середземномор'я, Грецію, півострів  Мала Азія і Передня Азія. Візантійські майстри, створюючи нові храми, палаци й інші будинки в античних традиціях, одночасно вносили нові ідеї, запозичені в завойованих країн.

При будівництві монументальних споруджень враховувався вплив християнської  релігії на політичну і суспільну  сфери життя суспільства. Тому найбільше  значення придавалось зведенню храмів. Будівельники намагалися знайти оптимальні пропорції, що відповідають призначенню  будинків, а також елементи декору, що підкреслюють значення в державі  християнства і велич імператора.

Головним внеском Візантії в розвиток світової архітектури  є створення купольних композицій храмів, що привели до появи нових  типів будинків. Серед них необхідно  назвати купольну базиліку, центрическую церква з куполом на восьми опорах, а також крестовокупольную систему. Перші два типи з'явилися ще в  раннєвізантийський період, а останній — пізніше, у середнєвізантийський.

Як окремий тип будинків, точніше, комплексів необхідно виділити монастирі. Найбільший інтерес представляють  монастирі, що знаходилися за міською  рисою, іноді на деякім віддаленні від  міста. Вони являли собою досить складні  і добре укріплені комплекси, обнесені високими стінами. У центральній  частині монастиря розташовувалася  церква — найвище спорудження, які  можна було побачити з будь-якої крапки на території монастиря і  при наближенні до монастирських  воріт.

Крім церкви, малася трапезна, призначена, як видно з назви, для  прийняття братами (чи сестрами) монастиря  їжі. Житлами служив будинок з  довгими коридорами, з яких були численні проходи у вузькі кімнатки. Крім цього, на території монастиря  розміщалися різні господарські і складські будівлі, а іноді  — будинок бібліотеки. Усі спорудження  розташовувалися на перший погляд хаотично, без усяких правил. Однак у дійсності  вони будувалися з урахуванням рельєфу, що оточує природи й інших будівель і тому дивилися гармонійно, тобто були єдиною просторовою композицією — ансамблем.

Як уже було відзначено, архітектурні традиції Візантії склалися на основі традицій античного Рима. Особливо широко використовувалися  правила зведення арочно-склепінних конструкцій. Однак, на відміну від  римських будівельників, у візантійських  не одержала популярності бетонна техніка. Замість бетону як будівельний матеріал використовували цегла і тесаний  камінь.

Найбільше часто візантійські зодчі застосовували для будівництва  плинфу — широка і плоска обпалена цегла розміром 35,5' 35,5' 5,1 див. У перекладі  з грецького слово «р1ш1оз»  означає «цегла». Для скріплення використовувався розчин з вапна  і цемянки — дрібно стовченої  цегли. Такий склад був досить міцним і стійким. Його укладали між  цеглинами шаром товщиною в 1 див.

Камінь був більш популярним у східних районах імперії, точніше, у Сирії і Закавказзі, де малися кар'єри вапняку і туфу. Для  полегшення ваги будинків стали використовуватися  пористі кам'яні породи (пемза  й ін.). Ці гірські породи обтісували і теж скріплювали розчином з  вапна.

Іноді для додання стінам більшої міцності камінь і цегла  чергували: укладали три-п'ять шарів  цегли на розчині, потім два-три  шаруючи каменю, також на розчині. У деяких випадках переважав не цеглу, а камінь.

Перекриття були всілякими, але при будівництві монументальних споруджень найчастіше виконували зводи: купольні, циліндричні, хрестові. При  зведенні церков зі зводом, що спирається на квадратну підставу, досить часто  застосовували тромпи, винайдені  зодчими ахеменидского Ірану. На Сході, точніше, у Сирії і Закавказзі вперше стали зводити стрілчасті зводи й арки.

Багато церков раннєвизантийского періоду мали перекриття у формі  купола, що спирався на окремо коштують опори за допомогою вітрильного  зводу. Купола перших церков мали опори  у виді вітрил і підпружних арок. Згодом додався ще один елемент конструкції  — барабан. Його укладали на вітрила  і підпружні арки, а вже на ньому  спочивав купол. У стінах барабана, як правило, створювалися вікна, через  які денне світло проникало в  підкупольне простір.

Завдяки подібній до конструкції  відпала необхідність зводити масивні  стіни, що значно поліпшило інтер'єр і допомогло розширити внутрішній простір. Для досягнення того ж результату подпружні арки іноді підпиралися  напівкуполами, що розташовувалися  симетрично і складали з куполом  єдине ціле. Подібні конструкції  є одним з найважливіших досягнень, що відносяться до візантійської  архітектури.

Хрестовим зводам спочатку придавалася вспарушена форма. Потім  будівельники перестали виконувати діагональні ребра, і вспарушений  звід прийняв вид вітрильного.

Як будівельні матеріали  при спорудженні зводів застосовувалися  цегла і камінь. Для зміцнення  розпірок арок і зводів використовувалися  металеві і дерев'яні затягування, що нерідко залишались навіть після  закінчення будівництва. Купольні зводи  мали розтяжні кільця зі штабового  чи заліза дубових брусів. Покрівля виконувалася зі свинцевих чи аркушів  черепиці.

У східних областях, де переважним будівельним матеріалом був камінь, зводи зводилися з застосуванням  кружал. Крім тесаного каменю, широке застосування знайшов бутовий камінь (його теж  скріплювали розчином). Розчин з  вапна і цемянки дуже швидко схоплювався, завдяки чому не було необхідності риштувати. Це значно полегшувало спорудження  зводів.

Досягши високої майстерності в спорудженні зводів, візантійські зодчі одержали можливість зводити  не такі масивні опорні конструкції, як раніш. Зменшилася витрата матеріалу, використання людської праці, що привело  до зниження матеріальних витрат.

Особливе значення приділялося  мозаїкам. Вони виконувалися не тільки з каменю, але і з пофарбованих скляних сплавів, що називалися смальтами. Майстра часто комбінували матові, прозорі і позолочені смальти, а  також кам'яні кубики і створювали в такий спосіб чудові мозаїки. А  при правильному розподілі світла і тіні і вірно підібраному  тлі (білий, золотий і т.д.) ефект, вироблений такою картинкою, ще більше підсилювався.

Розвиток архітектурних  традицій привело до появи письмових  рекомендацій. Наприклад, Исидор з Милета, що брав участь у будівництві собору Софії Константинопольської, написав  коментар до праці Герона Олександрійського  «Про конструювання зводів». На жаль, сама праця не збереглася до наших  днів. Зодчий Анфимий із Тралл написав  книгу «Про парадокси механіки». Єпископу Исидору належить праця  «20 книг почала, тобто щирих знань», у якому він привів самі різні  зведення по архітектурі і будівництву. Як основу він використовував знамениту  працю Ветрувія «Десять книг про  архітектуру», але, крім цього, включив  і нові традиції, що з'явилися у  візантійську епоху.

Раннєвизантийский період

Раннєвизантийский період характеризувався пошуком нових конструкцій і  форм. Одночасно з цим відбувалося  злиття грецьких, римських і східних  принципів побудови монументальних споруджень. У результаті на території  Візантії стали з'являтися церкви зі сводчато-купольными перекриттями і значним внутрішнім простором.

Фасади будинків облицьовувалися  мармуровими відполірованими чи плитами прикрашалися кам'яними  мозаїками і невеликими скульптурами. Внутрішні стіни, а найчастіше і  підкупольні простори покривалися  фресками. Ордерні елементи античного  Рима ще були присутні, але вже не мали колишнього значення.

Створюватися ордерна  аркада. Замість її усе більш популярної ставала аркада на колонах, що вперше була споруджена також на території  Римської імперії. Однак, на відміну  від римської, візантійська аркада включала тільки колону, що була опорою арки. Інші елементи ордера перестали  виконуватися. Форма капітелі змінилася: тепер вона нагадувала напівкулю  з усіченими сторонами і прикрашалася легким рельєфом. Стовбур найчастіше був монолітним.

Храм здобував риси базиліки, тобто мав витягнуту прямокутну форму, причому середній неф був  відділений від малих не поруч  колон, а аркадами на колонах. Такі васильки найбільше часто зводилися на півострові Мала Азія, у Сирії і  Закавказзі. Споруджувалися храми з  купольними перекриттями. Серед них  найбільш удалими є церква в Эсре (510—515 роки) і церква «поза стінами» у Русафе в Месопотамії (569—589 роки). Одночасно з простими купольними сталі виконуватися перекриття, що представляють собою купола на чотирьох чи восьми опорах. Одна з перших церков з таким перекриттям була побудована в Босре в 513 році. Її купол спирався на чотири опори.

Інтерес викликає церква Сергія і Вакха в Константинополеві, зведена в 527 році. Вона являє собою  центричне спорудження з куполом  на восьми опорах і великим підкупольним простором.

У 532—537 роках у Константинополеві  був побудований собор Святої Софії, згодом названий вершиною, перлиною візантійської творчості (мал. 59). Рис. 59. Храм Святої Софії в Константинополеві. Внутрішній вид. 532-537 роки. Архітектори  Анфимий із Тралл і Исидор з  Милета. Протягом наступного тисячоріччя  ця грандіозна церква була основою  для спорудження багатьох християнських  і мусульманських соборів. Архітекторами  були Анфимий і Исидор.

У спорудженні собору щодня  протягом п'яти років брали участь по десятьох тисяч робітників. Для  прикраси інтер'єра у великих  кількостях використовувалися золото, срібло, дорогоцінні камені, перли  і слоновая кіста. Наприклад, тільки на оформлення вівтаря треба було сорок тисяч фунтів (більш 16 тонн) срібла. З храму Сонця в Римі були привезені колони з порфіру. З усієї великої території  Візантійської імперії привозилися  колони і квадри самих рідких, красивих і дорогих порід мармуру.

Собор Святої Софії споконвічно  був задуманий як найкрасивіше і  приголомшливе будинок із усіх коли-небудь, що споруджувалися. Він повинний був  стати головною церквою великої  Візантійський імперії і придворним храмом імператора. Так і вийшов: собор був найкращим з візантійських  церков, а імператор Юстиніан I з'являвся  тут перед своїми підданими в  оточенні священиків і наближених і  робив незгладиме враження на глядачів.

Але все-таки присутніх найбільше  уражав не вид блискаючої, урочистої  процесії, а архітектура і декор  храму. Наприклад, посли київського князя Володимира, відвідавши цей  знаменитий храм, відчули себе «на  небесах». Письменник Прокопій, що жив  у раннєвизантийську епоху, писав: «...Храм панував над містом, як корабель над хвилями моря». Кожна людина, що відвідала його, розумів, що це «не  створення людської могутності і  мистецтва, але скоріше справа самого Божества», а присутній на службі почував, «що Бог тут, близько  від нього і що йому подобається  цей будинок, що він сам обрав  для себе». Інший сучасник говорив, що собор «спочиває не на каменях, а спущений на золотому ланцюзі з  висоти небес». Константинопольським собором любувалися не тільки візантийці і мандрівники того часу. Він продовжує  викликати замилування і сьогодні.

Собор не тільки був кращим з пам'ятників візантійської культури, але і відігравав визначену роль у розвитку політичних відносин між  Візантією й іншими країнами. Н. П. Кондаків, росіянин учений, довгий час  який займався дослідженням Візантійської  імперії, писав: «...Хоча художні факти  належать до розряду невагомих, але  не буде зайвим помітити, що Свята Софія  зробила для імперії більше, ніж  усі багато хто її війни, і не одні посли Володимира, споглядаючи величну  і розкішну церкву, думали себе бути на небесах».

Собор Святої Софії являв  собою купольну трьохнефну васильку, у якій з'єдналися риси двох самих  цікавих споруджень античного Рима: Пантеону і васильки Костянтина. Довжина  храму складала 74,8 м, ширина — 69,7 м.

Опорою куполу служили  чотири масивних стовпи і трикутні вигнуті вітрила, виложені з цегли. Сам купол був установлений на висоті 50 м; його діаметр дорівнював 31 м. Несуща конструкція включала сорок  радіальних ребер, укріплених на кам'яному  кільці. Для полегшення купольної  конструкції ребра викладалися  зі шматків пемзи. Стовпа-опори були складені з вапнякових брил на вапняному  розчині. У верхній частині стовпів  для міцності містилися свинцеві прокладки.

У подовжньому напрямку купол  підпирався напівкуполами глибиною близько 14 м. Вони розташовувалися в  східній і західній стінах. Напівкупола, у свою чергу, переходили в ниши-экседры. Таким чином, собор являв собою  складну систему купольного і  напівкупольного простору, що плавно переходить у головний неф площею 1970 м². Бічні нефи Мали два яруси і відокремлювалися від головного нефа колонними аркадами. Товщина стін складала 1,1—1,5 м — небагато в порівнянні з іншими спорудженнями того періоду.

Собор Святої Софії призначався  для проведення християнських служб, тому його внутрішнє оздоблення було набагато богаче, складніше і прекрасніше, ніж фасад. Найбільша увага при  плануванні візантійські зодчі приділяли  розподілу світла, тому що тільки при  достатнім висвітленні люди, що знаходилися  в храмі, могли добре розглянути внутрішні прикраси — фрески і  мозаїки.