Л.С.Вайнгорт – фундатор музейної справи на Полтавщині

В „Основних положеннях...” Л.С.Вайнгорт проектує не тільки реконструкцію існуючих пам’яток, зокрема й другого укріпленого табору Петра І, а й поступове виведення із заповідної зони організацій і підприємств та прокладення об’їзної дороги-автотраси Полтава-Зіньків, котра розділяє заповідник на дві частини.

У 80-х роках минулого століття, на підставі цього „Положення”, були проведені значні реставраційні, ремонтні роботи. Але до кінця проект не був реалізований.

Продовжив справу Л.С.Вайнгорта його учень - В.О.Трегубов, який розробив у 2007 році „Концепцію формування Національного заповідника „Поле Полтавської битви”. Взявши за основу проектні рішення вчителя, Валерій Трегубов сміливо і по-новому, а водночас і науково-обгрунтовано виклав у Концепції своє бачення меморіалізації історичного Поля та Полтавської фортеці . До 300-річчя Полтавської битви проект В.Трегубова теж тільки частково був реалізований: реконструкція Подільської вежі, зведення Ротонди вшанування пам’яті полеглих у баталії, відтворення в натуральну величину одного з редутів, тощо.

Отже, поле праці у нинішнього і наступних поколінь архітекторів, науковців щодо меморіалізації Поля Полтавської битви, - широке.  Вони мають науковий доробок Л.С.Вайнгорта, їм потрібен ентузіазм, з яким брався Левко Семенович до будь-якої справи, подвижництво великого полтавського трудівника.

Лев Семенович любив повторювати: "Лікар свою помилку ховає, письменник спалює, і тільки архітектор змушений милуватися нею все життя". У  своїй практичній роботі з розбудови  Полтави, він неухильно керувався  цим девізом. Як головний архітектор міста він прагнув зберегти історичне  обличчя Полтави, не допустити її безграмотної забудови.

Перу Л.С. Вайнгорта належить чимало науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, путівників про Полтаву та її пам'ятники. Але найбільшим його творчим здобутком є книга спогадів зі скромною назвою "Записки провинциального архитектора" (Полтава: Астрея-информ, 2001), її підготували до друку діти Лева Семеновича – Володимир і Тетяна. Це своєрідний архітектурний літопис міста майже за півстоліття. У "Слові до читача", яким відкривається книга, Л. Вайнгорт пише: "Хотів би, щоб старі полтавці впізнали і згадали пережите, а молоді доторкнулися до того, як жили ми – їхні нинішні батьки й діди". Але книга ця не лише про архітектуру. Вона про Полтаву і про людей, які зробили місто таким, яким воно є. У той же час ця книга про життя людини, котра любила місто і його жителів.

До річниці від дня смерті Л.С. Вайнгорта на будинку, де він проживав з 1944 по 1994 роки (вулиця Комсомольська, 10) було встановлено меморіальну дошку з сірого граніту (0,5х1,0 м) з бронзовим барельєфним зображенням видатного митця та пам'ятним написом (автори – архітектор В. Тригубов, скульптор – В. Білоусов).

У його трудовій книжці два  основних (по терміну, принаймні) місця  роботи: близько тридцяти років - Головний архітектор Полтави і близько  десяти - директор музею М. В. Гоголя в селі Василівка Диканського району Полтавської області. Між іншим, єдиного місця на землі, яке сам Микола Васильович вважав своїм будинком і куди постійно повертався з Петербурга, Рима, Москви, звідусіль посилаючи матері докладні настанови по влаштуванню і прикрашанням будинки і садиби ... За цим його порад, до речі сказати, а також за описами і зарисовкам сучасників, та ще по декількох фотографій полтавського художника-фотографа Хмелевського створював авторський колектив архітекторів - випускників Полтавського будівельного інституту під керівництвом свого вчителя - доцента кафедри архітектури, а потім директора музею Льва Семеновича Вайнгорта проект Гоголівського заповідника.

 

Історичне полтавське довкілля, в якому жив і працював архітектор Л. Вайнгорт, безперечно впливало на формування його творчих і наукових позицій. Вихований на зразках дожовтневої архітектури Полтави, він у своїй архітектурній діяльності завжди спирався на класичні традиції, творчо застосовуючи найкращі прийоми своїх попередників. Найголовнішою установкою для Л. Вайнгорта ще з довоєнних часів стало переконання, що без крайньої потреби архітектор не має права знищувати роботу попередника.

У вересні 1941 року Л. Вайнгорт евакуюється до м. Уральська. В евакуації працює спочатку старшим інженером на оборонному заводі, з 1942 року – начальником швидкісного будівництва ТЕЦ, згодом призначається головним інженером відділу капітального будівництва заводу.

Після визволення Полтави  у 1944 році Л. Вайнгорт повертається до Полтави. Починається другий, найдовший за часом етап його діяльності – відбудова міста.

Відродження повоєнної Полтави, майже вщент зруйнованої німцями  під час окупації, вироблення принципів  та методики відбудови створили потужне  підґрунтя для відтворення історичної забудови зі збереженням неповторності  міста, головних композиційних домінант та акцентів. Переважна більшість  будинків центральної частини міста, відбудована за концепцією Л. Вайнгорта, не тільки повернулася в контекст міста, але й була досконало і професійно реконструйована. Значна кількість історичних будинків центральної частини Полтави отримала надбудови поверхів, виконані у суворій стилістико-композиційній єдності з опорними будинками. Це суттєво збільшило містобудівний масштаб Полтави, надало її центру майже столичного звучання. Одним з найдосконаліших задумів, реалізованих Л. Вайнгортом під час відбудови міста, було відтворення зруйнованих історичних будинків ансамблю Круглої площі з його одночасним висококласним завершенням спорудами поштамту та адміністративного будинку (нині – будинку дитячої школи мистецтв). Внаслідок перемоги концепції Л. Вайнгорта Полтава отримала завершений і цілісний унікальний ансамбль центральної адміністративної площі. Необхідно зазначити, що ця перемога далася полтавським архітекторам нелегко – на конкурс по реконструкції площі було подано велику кількість проектів маститих авторів з різних міст СРСР, за якими передбачалося практично повне знищення історичного класицистичного ансамблю початку XIX сторіччя. Тільки завдяки наполегливості та професійній науковій аргументації Л. Вайнгорта до реалізації було прийнято саме його варіант.

Величезна робота з повоєнного відродження полтавської архітектури  була виконана Л. Вайнгортом та його колегами за неймовірно стислі терміни – практично через 15 років у Полтаві не лишилося воєнних руїн.

У середині 1950-х – на початку 1960-х років під проводом головного  архітектора міста у Полтаві  споруджуються нові об'єкти – ротонда Дружби народів (Біла альтанка), музично-драматичний театр ім. М. Гоголя, пам'ятник Леніну, будинок міськвиконкому на вул. Жовтневій, будинок культури бавовнопрядильного комбінату, пожежне депо на розі вулиць Фрунзе та Шевченка, міст через Ворсклу, велика кількість багатоповерхових житлових будинків, побудованих за індивідуальними проектами.

Практична архітектурна діяльність Л. Вайнгорта постійно супроводжувалась ретельним вивченням історії архітектури міста, пошуками теоретичних підтверджень практики, науковими дослідженнями. У 1959 р. Л. Вайнгорт видає свою першу книжку "Монумент Слави в Полтаві", а в 1966 році у співавторстві з І. Ігнаткіним книгу "Полтава: історико-архітектурний нарис". Це було початком наступного, третього етапу його професійної діяльності. У тому ж 1966 році у Полтавському інженерно-будівельному інституті (нині Полтавський національний технічний університет імені Ю.Кондратюка) створюється архітектурний факультет. До викладання на ньому залучаються найдосвідченіші архітектори-практики Полтави: З. Котлярова, О. Шумілін, П. Черняхівець, Л. Вайнгорт. Досвід, набутий у практичній діяльності, починає працювати на навчальний процес. Безліч творчих планів і задумів, не реалізованих через брак можливостей, матеріалізуються у студентських проектах. Л. Вайнгорт фактично першим серед викладачів архітектурного факультету започатковував науково-дослідну роботу зі студентами. Курсові та дипломні проекти, виконані під керівництвом Л. Вайнгорта, завжди мали потужне наукове обґрунтування та відрізнялися високою реалістичністю.

У 1970 році Л. Вайнгортповністю переходить на викладацьку роботу на архітектурному факультеті.

Працюючи зі студентами,Л. Вайнгорт розкрився не лише як архітектор-практик, науковець та дослідник, але й як талановитий педагог. Переважна більшість провідних архітекторів Полтави була його учнями. Багато із задумів, реалізованих Л. Вайнгортом разом з його учнями у студентських проектах, згодом отримували реальне втілення.

Із курсового проекту  студентів В. Трегубова та О. Ротманського починався пам'ятник полеглим студентам та викладачам інженерно-будівельного інституту.

Із дипломного проекту Є. Сірої "Відтворення  Гоголівської садиби", виконаного під  керівництвом Л. Вайнгортау 1973 році, почався шлях до відродження Гоголівського заповідника.

Дослідження Полтавської  фортеці, історичного ядра Полтави, унікальних архітектурних споруд міста  й області – це тільки схематичний  перелік наукових робіт студентів, виконаних під керівництвом доцента Л. Вайнгорта.

Протягом всіх років роботи в інституті Л. Вайнгорт керував секцією архітектурного проектування науково-дослідного сектору, виконавши безліч проектних та дослідницьких робіт, в то му числі й "Концепцію розміщення та розвитку туристичної мережі Полтавської області "(1978-1979 рр.).

З кінця 1970-х років  починається четвертий етап діяльності Л. Вайнгорта. Він узагальнює і систематизує зібрані протягом багатьох років матеріали по Гоголівській садибі, формує програму-концепцію її відтворення, яка знайшла підтримку у Раді Міністрів України. Л. Вайнгорт формує проектно-дослідницьку групу з числа своїх учнів, у стислі терміни виконує проект відтворення садиби і очолює дирекцію створюваного заповідника-музею М. Гоголя. Працюючи на цій посаді, він здійснює натурну реалізацію проекту відтворення заповідника. Разом з ним над натурним відтворенням працювали його однодумці і давні друзі – архітектори Т. Шевченко та О. Белецький, художники В. Батурін, А. Щербак, А. Бойко та інші. За відтворення заповідника-музею М. Гоголя Л. Вайнгорт був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Від 1986 року починається  п'ятий, і на жаль, останній етап творчої  діяльності Л. Вайнгорта. Після завершення відтворення Гоголівського заповідника він стає науковим співробітникомПолтавського краєзнавчого музею, очоливши програму комплексної реставрації будинку музею – унікальної пам'ятки українського модерну.

Саме завдяки наполегливій і активній діяльності Л. Вайнгорта було відтворено у первісному вигляді великий зал губернських зборів, розпочато реставрацію фасадів, відновлено історичні завершення музею: золочені шпилі башт, різнокольорова полив'яна черепиця дахів, здійснені першочергові роботи по ін'єкційному підсиленню фундаментів будинку тощо.

Л. Вайнгорт жодного дня не був на пенсії. Він активно і плідно працював до останнього дня свого буття на цій землі. Масштаб і обсяги його професійної діяльності вражали і продовжують вражати. Його приклад наслідують учні, колеги, послідовники, продовжуючи справи, незавершені Левом Семеновичем, втілюючи у життя нові творчі задуми, які є продовженням творчої, педагогічної та наукової вайнгортівської школи.

Ротонда дружби народів

Після невдалого "прожекту" створення  інтернаціонального парку мені довелося зайнятися за завданням першого  секретаря обкому КП (б) України М.М. Стахурського спорудою ротонди дружби народів на Червоній площі.

 Наприкінці одного з літніх днів 1953 мені подзвонили з приймальні першого секретаря з дорученням показати Полтаву приїхав до нього важливого чину, і, до того ж, колишньому товаришеві по службі по Асканії-Новій, де до війни працював Стахурський. У представленому для цієї мети обкомівському "ЗІЛі" ми з гостем вирушили на екскурсію містом.

Під'їхали до відрогу Красній  площі, щоб подивитися на широко розпластану  безбережну зрозумію Ворскли та ансамбль Хрестовоздвиженського монастиря. Я розповів, що до війни тут стояла білоколонний ротонда у формі підкови, названа "Білої альтанкою", споруджена в 1909 році до 200-річчя Полтавської битви. У роки тимчасової окупації фашисти її знесли і влаштували тут зенітну установку.

Співрозмовник поцікавився, чому ми не відновлюємо альтанку. Я поскаржився, що руки не доходять, а добре було б в ознаменування майбутнього  в майбутньому 1954 300-річчя возз'єднання  України з Росією, спорудити нову ротонду. Тут в далеку давнину  був сторожовий пост Київської Русі. Це місце називається Івановою горою, бо тут народився і жив родоначальник  української літератури Іван Петрович Котляревський. Гостю сподобалася  ідея відтворення ротонди.

Наша екскурсія закінчилася  до вечора.

На наступний день, як тільки прийшов  на роботу, мені подзвонили з приймальні першого секретаря обкому і повідомили, що Михайло Михайлович запрошує терміново  до нього прибути. Коли я увійшов  до його кабінету, він з докором  сказав:

- Що ж це ви, товаришу Вайнгорт, московським начальникам розповідаєте про ідеї будівництва ротонди до 300-річчя возз'єднання України з Росією, а нам в обкомі про це невідомо!

І тут же запропонував поїхати на Червону площу. Коли приїхали, я повторив вчорашній розповідь про історію  Білої альтанки та історичних подіях, пов'язаних з Івановою горою. Стахурський загорівся:

- Добре придумали. Будемо споруджувати  ротонду дружби народів. Треба  терміново братися за справу. У Києві тільки конкурс оголосили  на монумент до 300-річчя возз'єднання  України з Росією, а ми в  Полтаві першими на Україні  відзначимо цю пам'ятну дату! Скільки  часу нам знадобиться на розробку  проекту?

- Місяць, - відповів я.

- Ні. Довго. Даю вам тижневий  термін. Скажіть голові міськради,  що я дозволив вам тиждень  відсутнім на роботі. Займіться  негайно проектом.