Iнформаційна культура

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП… 3

РОЗДІЛ 1. Сутність інформаційної культури … 6

1.1. Основні положення теорії культурної еволюції 6

1.2. Основні аспекти інформаційної культури.… 10

РОЗДІЛ 2. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин … 13

2.1. Взаємозв’язок інформаційної культури з

правовою культурою … 13

2.2. Формування інформаційної культури за

допомогою права … 21

ВИСНОВКИ… 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ… 31

 

 

 

ВСТУП

 

Розбудова інформаційного суспільства відіграє важливу роль у забезпеченні вільного доступу конкретної людини до інформації. Надання кожному громадянину необхідних прав щодо вільного доступу до інформації, а також користування нею з метою задоволення своїх потреб є на сьогодні одним із пріоритетних завдань в Україні, зважаючи на пануючу в усьому світі тенденцію прямування до глобального інформаційного суспільства.

Сучасні наукові погляди на суспільні інформаційні відносини сформували ознаки такого глобального соціотехнічного явища, як інформаційна культура. Інформаційна культура є теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світового співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства, відображенням формування нового етапу розвитку людства - інформаційного суспільства, тобто суспільства, в якому відносини між його суб'єктами ґрунтуються на соціальному потенціалі, що базується на засадах діяльності людей із використанням послуг, надаваних за допомогою комп'ютерних інформаційних технологій і технологій електронного зв'язку.

Інформаційна культура (кібер-культура) - це якісна оцінка за певними критеріями (умовами) рівня функціонування структурних одиниць суспільства (окремих індивідів, підрозділів і конкретної соціальної системи в цілому як сфери суспільних відносин) щодо скеровування технологічного забезпечення отримання, передачі, зберігання та використання інформації з метою досягнення узгоджених і нормативно визначених у суспільстві цілей, завдань, інтересів, потреб. На жаль, сьогодні, з огляду на стан справ у суспільстві, проблеми інформаційної культури ще недостатньо однозначно та повно вивчені системно, а такому потребують комплексного наукового осмислення.

В умовах постіндустріальної епохи, коли інформаційна сфера через  новітні інформаційні технології справляє значний вплив на інші сфери життєдіяльності суспільства та держави, високі пріоритети теорії інформаційного права :-інформаційному синергізмі з іншими юридичними науками (адміністративним, конституції! ним, цивільним, фінансовим, інвестиційним авторським правом тощо) нададуть можливість сформувати в державі потужний базис для розвитку інноваційної економіки держави.

Слід зазначити, що інновація - це результат інвестування інтелектуального рішення в розроблення й отримання нового знання, раніше не залученої ідеї щодо оновлення сфер життєдіяльності людства (технології; вироби; такі організаційні форми соціального буття, як освіта, управління, організація праці, обслуговування, наука інформатизація тощо), а також наступний процес впровадження (виробництва) цього з фіксованим отриманням додаткової цінності (прибуток, лідерство, пріоритет, докорінне поліпшення, креативність, прогрес).

Актуальність  правового аспекту інформаційної  культури визначається тим, що всі соціальні процеси - економічні, психологічні, інформаційні, технологічні та ін., що виникають, відбуваються і припиняються в суспільстві, державі потребують правового регулювання. Ці процеси з'являються, розвиваються, удосконалюються і відмирають чи ліквідуються у правовому середовищі (правовому полі), на його базі. При цьому виникає потреба урегулювання суспільних відносин з урахуванням необхідності визначення правил поведінки людей, співвідношення їхніх, потреб та інтересів з потребами та інтересами окремих соціальних корпорацій, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.

У процесі становлення інформації як основного ресурсу розвитку суспільно-політичних і економічних відносин у нашому житті постає багато труднощів світоглядного рівня, бо всі процеси трансформації в суспільстві пов'язані із зміною ставлення до інформації, що зумовлює об'єктивні та суб'єктивні труднощі запровадження інноваційних відносин у житті суспільства.

Актуальність інноваційної моделі розвитку економіки зумовлюється стрімким зростанням впливу науки та нових технологій на соціально-економічний  розвиток, що відбувся протягом останніх 20-30 років. Нові технології докорінно та швидко змінили структуру світової економіки. Виявилося, що неспроможність країни здійснити структурну перебудову економіки відповідно до нового технологічного укладу (чи зволікання з цим) не просто гальмує її розвиток, а призводить до економічної деградації, відсуває її на периферію світових економічних процесів.

У свою чергу, правовідносини та правила поведінки у сфері розроблення і застосування високих технологій є виявом волі суспільства та забезпечуються інноваційними заходами соціально-інформаційного впливу. Вони встановлюють напрями дій і певні заборони дій суб'єктів інноваційної діяльності, сприяють соціотехнологічному досвіду людей. Зазначене свідчить, що інформаційна культура як сфера суспільних правовідносин, як міжгалузевий інститут інформаційного права відіграватиме дедалі більшу роль у розвитку суспільства XXI ст., а тому фахівці-юристи, економісти, політологи, психологи мають бути до цього готовими.

Мета  курсової – розкрити питання культури поведінки у сфері інформаційних відносин.

Об’єктом дослідження є інформаційні відносини у глобальному інформаційному просторі

Предметом дослідження є питання культури поведінки у сфері цих відносин.

Основними завданнями курсової роботи є:

1. Розглянути сутність і основні аспекти інформаційної культури.
2. Висвітлити культуру поведінки у сфері інформаційної культури

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Сутність інформаційної  культури

 

1.1. Основні  положення теорії культурної  еволюції

 

Як свідчать історичні  джерела, інформація як об'єкт суспільних відносин серед різних народів найбільшого усвідомлення набула на рівні особистого, сімейного, економічного, політичного та військового життя, через інституцію таємниці. В індустріальній цивілізації інформація усвідомлена вже як провідний чинник промислу - промисловості: групової масової діяльності щодо організації виробництва матеріальних благ (речей) на продаж з метою отримання прибутку. Визначальним чинником суспільних відносин стало усвідомлення людьми інформації не тільки як таємниці, а й як промислової власності - права власності (права володіння, користування та розпорядження) щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, товарних знаків тощо як результатів інтелектуальної (творчої) діяльності, що можуть бути використані чи використовуються для масового виробництва товарів із метою їх продажу й отримання прибутків

Концентруючи знання, набуті цивілізацією, інформація як ресурс суспільного розвитку стає сьогодні оболонкою інноваційного розвитку, а процес засвоєння величезних масивів знань через систему освіти є основним мутагенним чинником нашої подальшої еволюції [15, с. 112].

Значне місце в сучасному  суспільствознавстві щодо культури посідає теорія культурної еволюції. У чому сутність цієї теорії? Для  зручності її дослідження процес змін у розумінні культури умовно поділяють на історичні етапи її становлення. Наприклад, на думку Ф.А. Хайєка, культурна еволюція є наслідком не свідомого створення людським розумом усталених норм, а певного процесу, в якому культура й розум розвивалися паралельно. Заявляти, що людина, здатна мислити, створила свою культуру, не більш виправдано, ніж стверджувати, що ця культура створила її розум. Структури, утворені традиційними людськими звичаями, не є ані природними, тобто генетич-но зумовленими, ані штучними. Тобто вони є не породженнями інтелектуального заміру, а результатом процесу відвіювання чи відсіювання.

Щодо з'ясування сутності останніх двох категорій, то антрополог Р. Турнвальд говорить про Siebung (відсіювання) на відміну від біологічного добору, хоча застосовує це поняття лише до добору людей, а не звичаїв.

Відсіювання кероване тими характерними перевагами, що їх здобувають групи людей зі звичаїв, засвоєних  із якихось невідомих і, можливо, суто випадкових причин. З біології відомо, що не лише серед тварин - птахів і, особливо, мавп - засвоєні звички передаються шляхом імітації, поміж різними групами цих тварин також можуть навіть розвиватися різні "культури".

Важливим чинником становлення  культури соціумів є мова. В історичному  аспекті становлення мови можна вважати, що в рудиментарному вигляді мова виникла з артикуляції. У культурологічному аспекті це можна розглядати як генетичний добір відповідного мовного апарату.

Майже в усіх працях на тему культури наголошується: те, що ми називаємо культурною еволюцією, відбувалося протягом останнього одного відсотка часу існування "людини розумної" (Homo sapiens). Ф.А. Хайєк стверджує, що стосовно того, що ми маємо на увазі під культурною еволюцією у вужчому сенсі, тобто швидкого й дедалі швидшого розвитку цивілізації, це досить слушно. Оскільки вона відрізняється від генетичної еволюції тим, що покладається на передачу набутих властивостей, то вона дуже швидка й, зайнявши домінуючу позицію, поглинає генетичну еволюцію [12, с. 136].

Однак це не виправдовує хибного уявлення, нібито саме розвинутий інтелект, у свою чергу, спрямовував культурну еволюцію. Вона відбувалася не лише після виникнення Homo sapiens, а й упродовж набагато тривалішого попереднього існування роду Homo та його предків-гомінідів.

Концепція здогадної історії мало довіри вселяє сьогодні, коли неможливо точно визначити, що і як відбувалося. Проте розуміння того, як це могло відбуватися, може стати основою для дуже важливих висновків.

Еволюція суспільства  й мови та еволюція розуму пов'язані в цьому аспекті з одним і тим самим утрудненням: найважливіша складова культурної еволюції - приручення дикуна - завершилася задовго до початку документально зафіксованої історії. Саме ця культурна еволюція, що її зазнала лише людина, відрізняє тепер людину від інших тварин

Ернест Гомбріх зазначав, що "історія цивілізації та культури була історією зростання людини від  майже тваринного стану до витонченого  суспільства, розвитку мистецтв, засвоєння  цивілізованих цінностей та вільного застосування інтелекту".

Цей вислів можна порівняти  з думкою Кліффорда Гірца: "Людина - це саме та тварина, що най-безнадійніше залежить від багатьох позагенетичних, зовнішніх механізмів контролю, таких  собі культурних програм для організації  поведінки". Або з іншою його думкою: "Не існує такого явища, як людська природа, незалежна від культури... Наша центральна нервова система... розвинулася насамперед у взаємодії з культурою... Коротко кажучи, ми є недосконалими й незавершеними тваринами, які завершують і вдосконалюють себе через культуру"[12, с. 137].

Аби зрозуміти розвиток культури, ми маємо цілком відмовитися  від уявлення, нібито людина здатна розвивати культуру тому, що її було наділено розумом. Чим вона, безсумнівно, відрізнялася, так це здатністю копіювати й передавати те, чому навчилася. Людина почалася, мабуть, із якоїсь виняткової здатності засвоювати, що треба робити (або навіть більше - чого не робити) за різних обставин. І багато, якщо не більшість, того, чому вона навчилася в цій сфері, вона засвоїла, вивчаючи значення слів.

Правила поведінки людини, що змушували її пристосовувати свої дії до оточення, були для неї, безперечно, важливіші, ніж "знання" про те, як поводяться інші. Інакше кажучи, людина, напевно, частіше навчалася вчиняти  правильні дії, не розуміючи, чому вони правильні, й сьогодні їй усе ще нерідко краще стає в пригоді звичай, аніж розуміння. Інші об'єкти первісне визначалися для людини відповідним способом поведінки стосовно них. Саме сукупність засвоєних правил, які повідомляли людині про правильний і неправильний способи дій за різних обставин, забезпечила їй дедалі більшу здатність пристосовуватися до мінливих умов - зокрема, співпрацювати з іншими членами соціуму (локальної групи).

Традиція як форма  закріплення та вираження правил поведінки у суспільстві, чинних незалежно від будь-якої окремої людини, що їх засвоювала, почала керувати життям людей.

Генетична першість правил поведінки, звичайно, не означає (як, схоже, вважають біхевіористи), що ми й досі можемо зводити модель світу, яка сьогодні керує нашою поведінкою, до правил поведінки. Якщо орієнтир поведінки становлять ієрархії класифікації сукупностей стимулів, що впливають на наші безперервні розумові процеси таким чином, аби здійснити ту чи іншу модель поведінки, то нам усе-таки доводилося б пояснювати більшість з того, що ми називаємо розумовими процесами, перш ніж прогнозувати нові реакції.

На думку Ф.А. Хайєка, неправильно зображати людський мозок або розум як вінець ієрархи  складних структур, породжених еволюцією, який потім створив те, що ми називаємо культурою. Розум – невід’ємна складова традиційної об'єктивної структури засвоєних правил, а його здатність упорядковувати досвід - це набута копія культурних норм, які кожний окремий розум виявляє вже існуючими [12, с. 139].

Соціальний порядок зберігається й може розвиватися лише завдяки тому, що мільйони інтелектів постійно вбирають і модифікують його складові. Аби зрозуміти це, слід спрямувати свою увагу на той процес відсіювання звичаїв, яким систематично нехтує соціобіологія. На думку Ф.А. Хайєка, це - третє й найважливіше джерело того, що він назвав людськими цінностями.