Засоби масової інформації, преса, радіо, телебачення, електронні засоби масової інформації як суб`єкти інформаційно-правових відносин

План

1.  Засоби масової інформації, преса, радіо, телебачення, електронні засоби масової інформації як суб`єкти інформаційно-правових відносин

2.  Право на доступ до інформації

3.  Державна таємниця. Поняття "Таємна інформація", "цілком таємна інформація", "інформація особливої важливості"

Список літератури

 

1. Засоби масової інформації, преса,  радіо, телебачення, електронні  засоби масової інформації як  суб`єкти інформаційно-правових  відносин

Засоби масової інформації, мас  медіа (Mass media) — преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет-видання, кінематограф, звукозаписи і відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити і панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність  багатьом людям, корпоративний характер виробництва і розповсюдження інформації.

У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації це розгалужена  мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У  цю мережу входять телерадіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно  починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ с установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

Певної специфічності набувають, перш за все, засоби масової інформації.

Не випадково в нашій країні, у близькому і далекому зарубіжжі  інформаційні відносини набувають  все більшої значності і є  об’єктом постійної уваги законодавців, а засоби масової інформації порівнюють за силою впливу на свідомість суспільства  з четвертою владою після законодавчої, виконавчої та судової. Саме вони активно  формують громадську думку, створюють  той чи інший політико-правовий фон  і наше уявлення про доступне та заборонене, моральне і аморальне. Інформація є інтелектуальним надбанням  народу і держави, складовою напрямів і темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень.

Тим, що ЗМІ виступають, стосовно держави, у ролі певного соціального контролера, може бути виправдане умовне найменування їх багатьма авторами "четвертою (після  законодавчої, виконавчої і судової) гілкою влади". Однак це найменування є дуже умовним. Тому розумним буде вважати науково неспроможною точку  зору Венгерова А.Б. про те, що засоби масової інформації реально є  четвертою гілкою влади в державній  системі "розподілу влад". Подібного  роду твердження зазвичай ґрунтуються  посиланнями на виняткове значення ЗМІ не тільки в інформуванні своїх глядачів, читачів, слухачів, але й у реальній здатності нав'язувати їм ті чи інші оцінки, ідеали, уявлення. Цю соціальну роль засобів масової інформації дуже часто виділяють у їх політико-правовому аналізі. Обґрунтовуючи право ЗМІ іменуватися четвертою владою, посилаються на ту запеклість, з якою йде боротьба між різними політичними силами за володіння владою над засобами масової інформації. Хто володіє інформацією - той володіє і владою, саме так часто формулюється ситуація, що виникла в цій сфері. Однак це не є підставою доповнювати зміст теорії правової держави та принципу "розподілу влад", запропонованими Ш. Монтеск'є, ще й четвертою гілкою влади існуючої поряд із трьома класичними - засобів масової інформації. Насамперед, це стосується електронних ЗМІ, котрі мають найбільшу можливість керувати, маніпулювати потоками інформації в сучасній державі. Не переконує і посилання на здатність ЗМІ виконувати властиві системі поділу влади функції стримування і виступати як противаги по відношенню до законодавчої, виконавчої та судової владі, а також до влади глави держави; її здатність служити народу, а не тільки тим чи іншим політичним чи силам, гірше того, окремим лідерам. У той же час, не можна заперечувати реальності її політичної влади, здатності впливати на суспільні відносини, на окремі гілки влади на правовій основі. Не тільки теоретичний аналіз але й історичний досвід багатьох держав показують можливість рішення при вирішальній участі і впливі ЗМІ багатьох найважливіших політичних задач, зміни політичних лідерів, режимів, урядів, досягнення компромісів між гілками єдиної державної влади. Проте, розуміння засобів масової інформації як гілки державної влади не витримує елементарної критики. Насамперед, і це головне, ЗМІ не є частиною державної політичної влади у власному змісті цього слова. І вже, тому не можуть розглядатися, як гілка цієї влади. Тільки частина з них перебуває у державній власності, але й останні владними повноваженнями не володіють і владних рішень не приймають. Передані ЗМІ повідомлення на відміну від державних велінь не мають обов'язкового характеру і не вимагають обов'язкового виконання, у силу чого ні як не можуть розглядатися в системі гілок єдиної державної влади. Засоби масової інформації відрізняються від державної системи відсутністю владних ієрархічних структур, взаємної підпорядкованості. Їхнє оптимальне функціонування вимагає, щоб вони були і залишалися "розділеними", не прагнули до монополізації. Будь-яка монополія (тим більше у виді владної структури) у сфері діяльності засобів масової інформації підриває їх можливість виконувати роль стримувань і противаг між різними гілками влади. Таким чином, ЗМІ, будучи могутньою ідеологічною, впливовою на державну владу силою, у той же час не мають ознак політичної державної влади, монополія на яку зосереджена в руках держави. Важливо, щоб політики незалежно від того, яку гілку влади чи партію вони представляють, відносилися до ЗМІ позитивно, що перетворює їх інформацію у відображену різноманітність, найважливіший засіб реалізації принципу свободи інформації. Без такого відношення неможливе існування вільної преси, радіо, телебачення, діяльність яких повинна ґрунтуватися на принципі взаємної відповідальності з політичними структурами. На цій основі повинні забезпечуватися суспільна воля і плюралізм, складатися гарантії від підпорядкування ЗМІ вузькому і тимчасовому політичному інтересам. Разом з тим, засоби масової інформації не можна не визнати частиною системи стримувань і противаг, що на додаток до класичної тріади галузей державної влади забезпечують стабільність громадянського суспільства. Таким чином, можна зробити висновок про те, що засоби масової інформації повинні виступати як комунікації між різними гілками влади, як засіб оцінки їх роботи, контролю над ними з боку суспільства.

2. Право на доступ до інформації

Згідно Закону України "Про інформацію" всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають  право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і  державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і  законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка  стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Право  на інформацію забезпечується: обов'язком  органів державної влади, а також  органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних  органах спеціальних інформаційних  служб або систем, що забезпечували  б у встановленому порядку  доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього  доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами  їх схоронності, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права  на інформацію; здійсненням державного контролю за додержанням законодавства  про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про  інформацію. Право на доступ до інформації є однією зі складових права на інформацію, яке закріплене статтею 34 Конституції України: "Кожен  має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір". Здійснення цього  права може бути обмежене законом  в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання  заворушенням чи злочинам, для охорони  здоров’я населення, для захисту  репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для  підтримання авторитету і неупередженості  правосуддя".

Реалізація права на доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні  органів державної влади та місцевого  самоврядування, підтримується також  конституційним правом на звернення, яке гарантується статтею 40 Конституції. Ця стаття зобов’язує органи державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб розглядати усні чи письмові звернення, індивідуальні або колективні, і давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін. Цей термін визначений законом "Про звернення громадян" і становить один місяць.

Розрізняють пасивний та активний доступ до інформації, тобто отримання інформації через створені органами державної  влади та місцевого самоврядування канали комунікації та шляхом інформаційних  запитів щодо отримання відомостей або про доступ до матеріалів. Слід розрізняти також доступ до парламентської, урядової та судової інформації, а  також до інформації, якою володіють  приватні та недержавні юридичні особи. Суттєвими складовими права на доступ до інформації є доступ до документів та доступ до публічних слухань –  парламентських, урядових, судових, тощо.

Стаття 29 Закону "Про інформацію" забороняє обмеження доступу  до відкритої інформації, хоча й  передбачає переважне право на одержання  інформації громадянами, яким інформація потрібна для виконання своїх  професійних обов’язків, що з огляду на статтю 45 про рівні права всіх учасників інформаційних стосунків, видається дещо сумнівним.

Перелік документів та інформації, яка  не підлягає передачі для ознайомлення, міститься в статті 37 Закону "Про  інформацію". Це, зокрема:

– інформація, яка у встановленому  порядку визнана державною таємницею;

– конфіденційна інформація;

– інформація про оперативну й  слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду в тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право на справедливий та об’єктивний  розгляд справи судом, створити загрозу  життю чи здоров’ю будь-кого;

– інформація, що стосується приватного життя громадян;

– внутрішньовідомче службове листування, пов’язане з процесом прийняття  рішень, які ще не прийняті;

– інформація фінансових установ, що підготовлена для контрольно-фінансових відомств;

– інформація, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими та нормативними актами.

3. Державна таємниця. Поняття "Таємна  інформація", "цілком таємна  інформація", "інформація особливої  важливості"

Згідно з Законом України "Про  державну таємницю" (ст. 1), державна таємниця – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері  оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки, охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані  у порядку, встановленому цим  Законом, державною таємницею і  підлягають охороні державою. Закон  України "Про державну таємницю", який діє на сьогодні в нашій державі, є єдиним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречування, розсекречування її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Державна політика щодо державної  таємниці є складовою засад внутрішньої  та зовнішньої політики, за визначенням  ВРУ, тому питання захисту державної  таємниці в Україні, на нашу думку, потрібно удосконалити на тому рівні, який би забезпечив нормальні умови її функціонування щодо охорони державної таємниці, захисту інформації з обмеженим  доступом, сприяв би закриттю можливих каналів витоку секретних відомостей, запобіганню втрати матеріальних носіїв секретної інформації.

До державної таємниці у порядку, встановленому цим Законом, вiдноситься iнформацiя:

1) у сферi оборони:

про змiст стратегiчних i оперативних  планiв та iнших документiв бойового управлiння, пiдготовку та проведення вiйськових операцiй, стратегiчне та мобiлiзацiйне  розгортання вiйськ, а також про iншi найважливiшi показники, якi характеризують органiзацiю, чисельнiсть, дислокацiю, бойову i мобiлiзацiйну готовнiсть, бойову та iншу вiйськову пiдготовку, озброєння  та матерiально-технiчне забезпечення Збройних Сил України та iнших вiйськових формувань;

про напрями розвитку окремих видiв  озброєння, вiйськової i спецiальної технiки, їх кiлькiсть, тактико-технiчнi характеристики, органiзацiю i технологiю виробництва, науковi, науково-дослiднi та дослiдно-конструкторськi роботи, пов'язанi з розробленням нових  зразкiв озброєння, вiйськової i спецiальної технiки або їх модернiзацiєю, а також  про iншi роботи, що плануються або здiйснюються  в iнтересах оборони країни;

про сили i засоби Цивiльної оборони  України, можливостi населених пунктiв, регiонiв i окремих об'єктiв для  захисту, евакуацiї i розосередження населення, забезпечення його життєдiяльностi та виробничої дiяльностi об'єктiв народного  господарства у воєнний час або  в умовах надзвичайних ситуацiй;

про геодезичнi, гравiметричнi, картографiчнi та гiдрометеорологiчнi данi i характеристики, якi мають значення для оборони  країни;

2) у сферi економiки, науки i технiки:

про мобiлiзацiйнi плани i мобiлiзацiйнi потужностi господарства України, запаси та обсяги постачання стратегiчних видiв  сировини i матерiалiв, а також зведенi вiдомостi про номенклатуру та рiвнi накопичення, про загальнi обсяги поставок, вiдпуску, закладення, освiження, розмiщення i фактичнi запаси державного резерву;

про використання транспорту, зв'язку, потужностей iнших галузей та об'єктiв iнфраструктури держави в iнтересах забезпечення її безпеки;

про плани, змiст, обсяг, фiнансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони  та безпеки;

про плани, обсяги та iншi найважливiшi характеристики добування, виробництва  та реалiзацiї окремих стратегiчних видiв сировини i продукцiї;

про державнi запаси дорогоцiнних металiв  монетарної групи, коштовного камiння, валюти та iнших цiнностей, операцiї, пов'язанi з виготовленням грошових знакiв i цiнних паперiв, їх зберiганням, охороною i захистом вiд пiдроблення, обiгом, обмiном  або вилученням з обiгу, а також  про iншi особливi заходи фiнансової дiяльностi держави;

про науковi, науково-дослiднi, дослiдно-конструкторськi та проектнi роботи, на базi яких можуть бути створенi прогресивнi технологiї, новi види виробництва, продукцiї та технологiчних процесiв, що мають важливе  оборонне чи економiчне значення або  суттєво впливають на зовнiшньоекономiчну  дiяльнiсть та нацiональну безпеку  України;

3) у сферi зовнiшнiх вiдносин:

про директиви, плани, вказiвки делегацiям i посадовим особам з питань зовнiшньополiтичної i зовнiшньоекономiчної дiяльностi України, спрямованi на забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки;

про вiйськове, науково-технiчне та iнше спiвробiтництво України з iноземними державами, якщо розголошення вiдомостей про це завдаватиме шкоди  нацiональнiй безпецi України;

про експорт та iмпорт озброєння, вiйськової i спецiальної технiки, окремих  стратегiчних видiв сировини i продукцiї;

4) у сферi державної безпеки та  охорони правопорядку:

про особовий склад органiв, що здiйснюють  оперативно-розшукову дiяльнiсть;

про засоби, змiст, плани, органiзацiю, фiнансування та матерiально-технiчне  забезпечення, форми, методи i результати оперативно-розшукової дiяльностi; про  осiб, якi спiвпрацюють або ранiше спiвпрацювали на конфiденцiйнiй основi з органами, що проводять таку дiяльнiсть; про склад i конкретних осiб, що є  негласними штатними працiвниками органiв, якi здiйснюють оперативно-розшукову  дiяльнiсть;

про органiзацiю та порядок здiйснення  охорони адмiнiстративних будинкiв  та iнших державних об'єктiв, посадових  та iнших осiб, охорона яких здiйснюється  вiдповiдно до Закону України "Про  державну охорону органiв державної  влади України та посадових осiб";

про систему урядового та спецiального  зв'язку;

про органiзацiю, змiст, стан i плани  розвитку криптографiчного захисту  секретної iнформацiї, змiст i результати наукових дослiджень у сферi криптографiї;

про системи та засоби криптографiчного  захисту секретної iнформацiї, їх розроблення, виробництво, технологiю виготовлення та використання;

про державнi шифри, їх розроблення, виробництво, технологiю виготовлення та використання;

про органiзацiю режиму секретностi в органах державної влади, органах  мiсцевого самоврядування, на пiдприємствах, в установах i органiзацiях, державнi програми, плани та iншi заходи у сферi охорони державної таємницi;

про органiзацiю, змiст, стан i плани  розвитку технiчного захисту секретної  iнформацiї;

про результати перевiрок, здiйснюваних  згiдно з законом прокурором у  порядку вiдповiдного нагляду  за додержанням законiв, та про змiст матерiалiв дiзнання, досудового слiдства  та судочинства з питань, зазначених у цiй статтi сфер;

про iншi засоби, форми i методи охорони  державної таємницi.