Розвиток логіки в Індії

Умовиводи в школі ньяя поділяли на три види:

• умовивід від попереднього до наступного, від причини до наслідку (наприклад, від констатації скупчення хмар до висновку про необхідне настання дощу);
• умовивід від наступного до попереднього, від наслідку до причини (наприклад, від констатації факту наявності великої кількості води в гірському потоці до висновку про зливу, що пройшла в горах);
• умовивід за аналогією.

Для кращого розуміння вчення про умовивід школи ньяя та інших індійських філософських шкіл необхідно зупинитися на теорії "проникнення". Звернемося до улюбленого в індійських підручниках логіки прикладу: "Я сприймаю, що на горі піднімається дим, а звідси роблю висновок про вогонь, який має бути на горі (хоч безпосередньо я його й не сприймаю)". Тут "дим" є ознакою, а "вогонь" - носієм цієї ознаки. Між димом і вогнем, між ознакою і носієм цієї ознаки існує відношення проникнення. При цьому ознака розглядається як "проникнуте" (бо, де дим, там завжди і вогонь), а вогонь - як "проникаюче", оскільки вогонь буває і без диму.

Стало традиційним порівняння саме такого розуміння зв'язку ознаки та її носія з аристотелівським розумінням умовиводу. Так, О. Маковельський писав з цього приводу: "В цьому пункті вчення індійської логіки наявна розбіжність із вченням Арістотеля і його послідовників. У логіці Арістотеля ознака виступає як загальніше, ширше поняття, ніж її носій (наприклад, "кінь - ссавець"). В індійській логіці, навпаки, "кінь" розуміється не як носій ознаки "ссавець", а як ознака, з якої випливає, що перед нами ссавець.

Щоб збагнути специфіку індійського вчення про умовивід, треба зважати на те, що його автори ще не могли чітко розрізняти світ речей і світ понять. Сучасні філософи теж нерідко не розрізняють поняття і предмет, який у ньому мислиться. Це стосується, зокрема, і цитованого автора: "ознака... загальніше поняття, ніж її носій". Поняття "ознака" слід зіставляти з поняттям "носій".

Вчення про доведення в школі ньяя будується так. Спершу мають бути встановлені вихідні положення, які всіма (передусім учасниками дискусії) визнаються незаперечними істинами, і чітко сформульоване положення, що слугуватиме тезою доведення. Потім дається теорія силогізму, в якій розкривається вчення про його складові - члени силогізму; їх нараховується в логіці ньяя лише п'ять (нагадаємо, що в ранньобуддистському доведенні їх було аж вісім).

До членів силогізму відносили такі складові: одне безперечно істинне положення, теза і третє положення, яке пов'язує два попередні. Причому те положення, що виконує роль тези, виступає і як висновок. Двічі фігурує в силогізмі й те положення, що служить основою доведення.

Наприклад:

• На горбі є вогонь (теза).
• Оскільки на горбі є дим (основа).
• Де дим, там є вогонь, як, наприклад, на кухні (приклад).
• На цьому горбі є дим (застосування в даному випадку).
• Отже, на цьому горбі є вогонь, і мандрівник не помилиться, якщо на підставі того, що з горба піднімається дим, зробить висновок, що на ньому зустріне вогонь і разом з ним людину (висновок).

У цьому силогізмі третій член відповідає більшому, а другий і четвертий - меншому засновку аристотелівського силогізму, перший і п'ятий - його висновку.

Головну відмінність між силогістикою Аристотеля і вченням про силогізм школи ньяя,як правило, вбачають у тому, що в основі першої лежить підведення часткового поняття під загальне, а другого - теорія "проникнення". На думку П. Дейссена, індійська логіка була далека від розрізнення загальнішої й частковішої сфер понять. Та якщо дивитися глибше, то доведеться констатувати відсутність в індійській логіці чіткого розрізнення речей і відповідних понять: горба і поняття "горб", наявності диму і поняття "наявність диму", наявності вогню і поняття "наявність вогню", реального зв'язку (проникнення) диму і вогню та логічного зв'язку, збігу за обсягом відповідних понять.

П. Дейссен висловлював цікаву думку про те, що в школі ньяя спершу помітну роль відігравала категорія сумніву, що виражалася в наявності двох суперечних тверджень, яка є підставою для суперечки. Причому індійські логіки виходили з того, що з двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, а друге хибним, хоча чіткого формулювання закону виключеного третього в них не знаходимо.

Важливе місце в індійській логіці займає аналогія: "Порівняння є доведення порівнюваного із його подібності з відомим" (сутра 16).

Наприклад: "Бик може бути мені відомим, але про буйвола я знаю тільки те, що за зовнішністю він схожий на бика. На підставі цього знання я можу, хоча ще ніколи раніше не бачив буйвола, при зустрічі з ним пізнати його і вказати іншим".

Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя - в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути доведено вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.

Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як простий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Третій період

Цей період індійської логіки називають періодом її розквіту.

Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця "Про джерела пізнання".

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мисленням.

Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:

• пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад: "на горбі є вогонь");
• пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: "дим є скрізь, де є вогонь");
• не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприклад: "диму немає там, де немає вогню").

Відповідно до цих трьох властивостей логічної підстави дається і класифікація неправильних підстав (логічних помилок), які поділяють на три види, оскільки три вказані властивості логічної підстави є й умовами правильності умовиводу.

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Аристотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів: "Про достовірність пізнання", "Крапля логіки" (короткий підручник логіки), "Короткий підручник про логічну підставу", "Дослідження про логічний зв'язок", "Повчання про наукові диспути", "Пояснення відмінності в синтезі уявлень". Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги "Про джерела пізнання". Цей трактат написано у віршованій формі.

 

Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:

• учення про сприйняття;
• умовивід "для себе";
• умовивід "для інших";
• про логічні помилки.

Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід.Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприйняття є одиничне, а об'єктом мислення - загальне (загальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом "для себе", і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження: "Цей предмет синій". Насправді ж це судження є умовиводом: "Цей предмет є синім, оскільки він підходить під загальне поняття про сині предмети". Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленнєву оболонку, Дхармакірті називав умовиводами "для себе".

Умовивід "для інших" - це умовивід, з допомогою якого щось повідомляється іншому.

Після викладу вчення про доведення і логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визначає як виявлення недосконалості доведення.

Існували й інші філософські школи, які зробили певний внесок у розвиток індійської логіки.

Логіка джайністів входила до теорії пізнання і ґрунтувалася на законі суперечності. Ними було детально розроблено теорію судження. Цікавим феноменом у сфері логіки та етики джайнізму була обітниця сатья - утримування від брехливості. Переконливою була їх критика школи чарвака, яка наполягала на ненадійності виводу.

"Ця обітниця теж  дотримується дуже суворо.

Правдивість - це не тільки утвердження правди, але й висловлювання правди доброї й приємної. Без цього вимога правдивості принесла б мало користі справі морального прогресу, оскільки просте висловлювання правди може дійти іноді до балакучості, вульгарності, фривольності, цинізму, паплюження тощо"

"Вивід достовірний. Навіть  теорія чарвака спирається на  вивід... Джайністи запитують: якби  чарвака попросили довести, чому  ж саме сприйняття не повинно  бути відкинутим як недостовірне  джерело пізнання, то що б він міг на це відповісти? Він змушений був би промовчати... Якщо ж чарваки оберуть інший шлях, тоді виявиться, що ці філософи у своїх міркуваннях спираються на деякі доводи і в такий спосіб вдаються до умовиводів".

Санкх'я поряд із сприйняттям і свідченням священного письма визнавала логічний умовивід одним із трьох незалежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.

Міманса, крім сприйнять, визнавала ще п'ять джерел достовірного пізнання (зокрема логічний вивід, порівняння, постулювання тощо), методи і форми пізнання, які зараз називають аналогією та гіпотезою.

Веданта аналізувала логічні суперечності й помилки в пізнанні.