Історія розвитку логіки за доби Відродження

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 
 
ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ 
 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ 
«Історія розвитку логіки за доби Відродження» 

 

 

 

 

Підготувала:

 

Культурологія, II курс 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

ЗМІСТ

1. Вступ
2. Відродження як перехідна ланка в історії логіки. Критика Арастотеля.
3. Ідеї мислителів епохи відродження.
4. Роль епохи відродження у розвитку логіки. Нові засади.
5. Новаторські ідеї логіки Ф. Бекона.
6. Висновок
7. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Епоха Відродження або Ренесанс — це період у культурі європейських країн, що охоплює кінець ХІІІ — початок ХVІІ століття. Він виник в Італії і поширився у центральній і західній Європі. Відродження прийшло на зміну середньовічному періоду.

Головною особливістю  філософської думки епохи Відродження  є інтерес до самої людини і її діяльності, антисхоластичний характер, філософія виходить з підпорядкування богослов'я. Відокремленню філософії від теології сприяла теорія двоїстої істини, що вiдокремила предмет науки від предмета релігії.

У XIV-XVI ст. дедуктивну логіку сприймали як розумову основу схоластики, як логіку "штучного мислення", яка  висвітлює схематизм умовиводів, в яких посилки встановлюються авторитетом  віри, а не знання. Мислителі цієї епохи протиставляють дедуктивній логіці логіку "природного мислення", абстракції - дослідного знання. Вони критикують силлогістику з емпіричних і раціоналістичних позицій.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІДРОДЖЕННЯ ЯК ПЕРЕХІДНА  ЛАНКА В ІСТОРІЇ ЛОГІКИ. КРИТИКА  АРІСТОТЕЛЯ.

Мислителі-гуманісти епохи  Відродження захищали свободу наукової думки, закликали людину стати "своїм  власним скульптором і творцем", прагнути до безмежного вдосконалення  своєї природи. Однак їх ставлення  до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом  було негативним, а нових ідей щодо її вдосконалення виникало небагато.

Відродження - перехідна  епоха. Це стосується і логіки, яка, поступово заступаючи схоластику, разом  з тим успадкувала чимало характерних  для неї ознак. Боротьба проти  схоластізованого Аристотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники самих різних напрямів. Так, Мі-шель Монтень називав Арістотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як невдачу. Ху-ан-Луіс Вівес головним недоліком логіки Арістотеля вважав відсутність у ній предметного фундаменту, оскільки вона розв'язує питання істини й брехні не на підставі вивчення окремих спеціальних наук. Бернар-діно Телезіо писав, що арістотелівський вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік арістотелівського методу він убачав у тому, що Арістотель замість точного спостереження явищ природи прагнув "командувати досвідом", нав'язуючи свої упереджені поняття. А П'єр Раме твердив: "Все, сказане Арістотелем, хибне". На його думку, в логіці Арістотеля немає нічого, що заслуговувало б уваги.

Еразм Роттердамський у жартівливому творі "Похвала глупоті" їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети". Дотепно висміювалася схоластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опублікованому в 1515-1517 рр.. під назвою "Листи темних людей".

Які ж причини такого негативного  ставлення до логіки Арістотеля?

По-перше, логіка Арістотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обгрунтування догматів християнства, виродилася, стала схоластичність, з властивим їй бездумним догматизмом. Не дивно, що проти схоластичного арістотелізму виступали навіть щирі прибічники цього талановитого мислителя, вважаючи, що схоласти перекрутили його вчення. (Це стосується, зокрема, поглядів П. Помпонацці.)

По-друге, логіка Арістотеля, навіть у її теперішньому, не спотвореному вигляді, не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов зародження капіталістичного способу виробництва. Саме тому в цю епоху багато вчених виступають з критикою основ арістотелівської логіки. Ця критика виходить за межі критики схоластичної логіки. Вона стосується основ логіки самого Аристотеля.

Критика арістотелівської логіки фактично була критикою безплідного в умовах середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсумку - і реальний світ. Відповіді на будь-які питання схоласти намагалися вивести шляхом чистого логізування з таких загальних понять, як "Бог", "душа", "людина", "природа", які до того ж часто мали містичний зміст. При цьому логіка розглядалася як самодостатня наука, а то й самоціль. Критикуючи подібні погляди, Х.-Л. Вівес бачив цінність логіки лише в тому, що мета її - служити засобом і підготовкою до пізнання самої дійсності. На його думку, розглядати логіку як самоціль - це те ж саме, що швець замість того, щоб шити взуття, увесь час шліфував би свої інструменти. Він закликав звернутися безпосередньо до досвіду, щоб отримати істинне знання про природу. Не можна беззастережно погодитися з тим, ніби критика схоластики мислителями епохи Відродження  не вносить ще нового змісту в логіку, адже відомо, що мислителі цієї епохи зробили певний внесок у розвиток логічної науки.

ІДЕЇ МИСЛИТЕЛІВ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ 

Була здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Лоренцо Балла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувалися Цицерон (II-i в. До н.е.) і Квінтіліан (І ст.).

На думку П. Раме, будь-яка наука з самого початку повинна мати перед собою ідеальний зразок, досягнення якого вона прагне. Логіка, за його словами, досі займалася довільними створенням замість того, щоб звернутися до природи як керівника і вчителя.

Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) Дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.

Інакше розумів предмет  логіки та її значення Ме-ланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твердив, що логіка не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки полягає в тому, щоб вчити, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаючи, як треба давати визначення, робити логічний поділ понять, як оперувати судженнями і будувати докази.

Варто згадати, що саме в  період Відродження Рудольф Гоклен вперше описав той вид прогресивного скороченого полісилогізму (смітить), в якому пропущені всі великі передумови, крім першого, і всі висновки, крім останнього.

 

 

РОЛЬ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ  У РОЗВИТКУ ЛОГІКИ. НОВІ ЗАСАДИ.

Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, можна звести до таких трьох положень: 1) активні  пошуки формально-логічних методів  пізнання, альтернативних дедукції; 2) розвиток математики і поширення  її засобів на різні сфери пізнання; 3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. У кінцевому підсумку це призвело до створення індуктивної  логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою призвело до створення сучасної математичної логіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануілом Кантом, Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансцендентальну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс - діалектичну.

В епоху Відродження все  гучніше лунали заклики мислителів відмовитися від дедуктивно-схоластичної гри поняттями і вивчати природу  шляхом спостереження та експерименту. Так, Томаззо Кампанелла закликав припинити вивчати природу за творами Арістотеля і покласти в основу пізнання чуттєвий досвід та індуктивний метод (правда, індукцію він розумів спрощено, як нагромадження багатьох спостережень).

Для історії гносеології  та логіки важливе значення має висловлена ​​Леонардо да Вінчі ідея про роль математики в пізнанні природи. Цінність математики він бачив не тільки в суворій достовірності її положень, а й у тому значенні, яке має точне математичне формулювання законів природи. Математика завдяки своєму строго науковому методу руйнує всі довільні вигадки, софістичні словесні хитрощі. Інший відомий учений тієї епохи Іоганн Кеплер, подібно до І. Канта, який пізніше писав, що в кожній галузі знання є стільки справжньої науки, скільки в ній математики, надавав останній універсального значення в науковому пізнанні. Ці ідеї не вплинули на характер логіки епохи Відродження, проте вони не залишилися непоміченими Г.-В. Лейбніцем, який започаткував новий напрям у розвитку логіки - математичну логіку.

Виявлені мислителями  Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки об'єктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розуму, а в сфері розуму він уже не має такого значення; писав про "збігу протилежностей". Важливе значення для виникнення діалектичного методу (діалектичної логіки) мали і зародки аналітичної геометрії та вчення про нескінченно малих негативні і уявні числа. Недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи визнавав БИ. Телезіо і писав, що пізнання природи може грунтуватися лише на основі чуттєвого досвіду. Ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.

Однак деякі мислителі  тієї епохи здогадувалися про  недоліки індуктивного методу, намагалися вдосконалити його і навіть висловлювали думки про необхідність взаємозв'язку індукції та дедукції. Так, Х.-Л. Вівес зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків. В емпіричному дослідженні одиничних випадків ми маємо справу з нескінченним різноманіттям, тому по цій умови не можна сподіватися на достовірні результати.

Дзабарелла протиставляв "популярної індукції" (індукції через простий перелік фактів) "довідну індукцію", в якій на особливих окремих прикладах спочатку виводиться загальний закон, який потім застосовується для пояснення окремих явищ. Індукцію, на його думку, не можна зводити до випадкового накопичення будь-яких одиничних фактів, їй необхідно надати виправдання. Заслуга Дзабареллі полягає і в розумінні необхідності взаємозв'язку індукції та дедукції ("композитивним" і "резолютивній" методів).

НОВАТОРСЬКІ ІДЕЇ ЛОГІКИ Ф. БЕКОНА

У розробку основ логіки великий внесок вніс англійський філософ і вчений, родоначальник матеріалізму і експериментальної науки Ф. Бекон (1561-1626), якого можна також віднести до епохи відродження. Ф. Бекон різко виступав проти силогістики Аристотеля і середньовічної схоластичної логіки, яку він вважав безплідною, відірваною від дійсності. Ця логіка, писав він, "скоріше служить зміцненню та збереженню помилок, мають свою основу в загальноприйнятих поняттях, ніж відшукання істини. Тому вона більш шкідлива, ніж корисна".

У своїй основній роботі "Новий Органон" Ф. Бекон протиставляє середньовічній схоластичній логіці "нову логіку", яку він розглядає як знаряддя пізнання - органон. Завдання нової логіки, по Ф. Бекону, полягає насамперед у розробці наукового методу, створенні інструменту, за допомогою якого отримують нові знання, відбуваються наукові відкриття і винаходи, закладаються теоретичні основи науки. Ф. Бекон виступав за таку логіку, яка повинна оперувати не умоглядними ідеями, а судженнями, сформованими на основі безпосереднього вивчення дійсності. "Наша логіка, - писав Ф. Бекон, - вчить і наставляє розум до того, щоб він не старався тонкими хитрощами вловлювати абстрагованості речей (як це робить зазвичай логіка), але дійсно розсікав би природу, відкривав властивості і дії тіл і їх певні в матерії закони .., отже, ця наука (логіка) виходить не тільки з природи розуму, але й з природи речей ... ".

Головним завданням наукового  пізнання і логіки Ф. Бекон вважав формування наукових понять, досить ясних  і певних, які базуються на основі спостережень і досвіду. Для досягнення істини, по Ф. Бекону, слід очистити розум  від постійно загрожуючих йому оман ("ідолів"). Деякі з цих помилок породжуються схильностями розуму, притаманними всього людського роду, інші - схильностями, властивими окремим групам людей, кореняться в недосконалості і неточності мови, в некритичному засвоєнні чужих думок.

Ф. Бекон вважав, що в разі усунення помилкових поглядів можлива  побудова нової науки на основі істинного  методу. Таким, по Ф. Бекону, є метод  індукції, який вчить тому, як поступово  від одиничних фактів переходити до загальних положень. Індукція, відповідно до поглядів ученого, близька до природи  і враховує дані органів почуттів і досвіду. Він писав, що індукція - це необхідна для наук, що спираються на дані органів почуттів, єдино істинна форма доказу і метод пізнання зовнішнього світу. Ф. Бекон вважав, що для розкриття справжньої природи, причини того чи іншого явища потрібно скласти таблиці:

1) суті та присутності  (наявності);

2) відхилень або відсутності;

3) порівняння або ступенів.

Мета цих таблиць (трьох  перших етапів дослідження) - дати розуму приклади. Інтуїція починає діяти  тільки після того, як приклади вже  зібрані. На четвертому етапі дослідження  відкидаються властивості, яких не може бути. У результаті залишаються властивості, за якими можна знайти справжню причину. На п'ятому етапі дослідник отримує  позитивний висновок.

Порівняння даних цих  трьох таблиць, згідно Ф. Бекону, може привести до певних знань, зокрема, описові  випадки можуть підтверджувати або  спростовувати гіпотези, що стосуються досліджуваного властивості. Ці випадки  включені в таблицю прерогатив-них  інстанцій, які виступають основою  для власне індукції. Вчений рекомендував шукати факти ("прерогативних інстанції"), коли досліджуване явище виступає в найбільш ясному і чистому вигляді. Таких прерогативних інстанцій, що дозволяють відсівати випадкове від суттєвого, Ф. Бекон привів близько тридцяти. За Ф. Беконом, після встановлення фактів наука повинна перейти до встановлення загальних положень, до узагальнення досвіду.

Ф. Бекон розробив не тільки метод індукції, але і методи подібності, відмінності, супутніх змін, залишків. Він одним із перших в філософії відродження поставив питання про необхідність єдності чуттєвого і раціонального моментів у пізнанні. Недоліком логічного вчення Ф. Бекона є неправомірне протиставлення індукції дедукції, абсолютизація ролі індукції в пізнанні і недооцінка методу дедукції, розрив цих двох органічно взаємопов'язаних сторін розумового процесу, але тут треба мати на увазі, що Бекон виступив тут як методолог. Він прагнув показати, що все наше знання  має дослідну, емпіричну основу, а головним суддею (всіх) наших теоретичних конструкцій є експеримент.