Мікоплазми- характеристика та поширення

M. hominis, і M. genitalium

З рисунка видно, що у досліджуваних пацієнтів відсоток виявлених ДНК М. hominis становить близько 9%, в той час, як M. genitalium - всього 2%. При цьому кількість аналізів на наявність M. genitalium (51,6%) незначно перевищує кількість аналізів на наявність М. hominis (48,4%).

Таким чином, дане дослідження виявило більше поширення М. hominis в порівнянні з M. genitalium серед пацієнтів. Крім того, виявлено більший відсоток позитивних результатів у жіночої статі.

 

4. ЗБУДНИК РЕСПІРАТОРНОГО  МІКОПЛАЗМОЗУ –

MICOPLASMA PNEUMONIAE

Micoplasma pneumoniae найбільш детально вивчена. Збудник, який вражає дихальну систему. Вперше їх виявили Нокар, Ру і Нокар (1893-1898) при контагіозній перипневневмонії великої рогатої худоби. Впродовж довгого часу збудник був відомий як агент Ітона. Є збудником респіраторного мікоплазмозу [19]. Виділена в 1962 р. Мікроорганізми рухливі, мають форму ниток довжиною 2-5 мкм. Колонії (30-100 мкм) з'являються через 5-10 днів інкубації. Ростуть трохи повільніше, ніж інші мікоплазми. Мають здатність росту на поверхні скла та пластику, що використовується для отримання великих біомас M. pneumoniae, необхідних для приготування діагностичних препаратів. Ферментують вуглеводи: глюкозу, ксилозу, мальтозу, маннозу, крохмаль. І за цим властивостям відрізняються від інших мікоплазм. На відміну від інших мікоплазм мають здатність до адсорбції эритроцитів і сперматозоїдів людини.

Основні фактори патогенності - продукція гемолізина, представляє собою перекис водню. Продукція гемолізину корелює з патогенністю мікоплазм, і штами, що володіють підвищеною гемолітичною активністю, викликають більш важкі ураження тканин легенів.

Основний шлях передачі інфекції - повітряно-крапельний. Останнім часом з'явилися публікації про виділення M. pneumoniae. не тільки в респіраторному тракті, але і з геніталій [20].

Рис.4 Micoplasma pneumoniae

 

5. ЗБУДНИК УРОГЕНІТАЛЬНОГО  МІКОПЛАЗМОЗУ

У групу урогенітальних мікоплазм входять Micoplasma hominis, Micoplasma genitalium, Micoplasma fermentans та Ureplasma urealyticum.

Резервуар  збудника – людина ( хворі та безсимптомні носії). Основний шлях зараження – статевий. Захворювання корелює зі статевою активністю.

5.1 Micoplasma hominis

Micoplasma hominis була виділена в 1937 р. Є збудником інфекцій урогенітального тракту. Викликає такі захворювання, як неспецифічний вагініт, сальпінгіт, пієлонефрит, інфекція новонароджених і т. д.

У чоловіків переважно викликає уретрити та простатити, у жінок – вагіноз, уретрити, запалення малого таза. Велику небезпеку становить урогенітальний мікоплазмоз вагітних, бо він може стати причиною звичайного не виношування плоду, передчасних пологів, внутрішньоутробного зараження плоду [22].

M. hominis – короткі нерухомі ниткоподібні бактерії довжиною 2-5 мкм, добре ростуть на середовищах, які застосовують для культивування мікоплазм [23].

M. hominis на відміну від M. pneumoniae не ферментує глюкозу та інші вуглеводи, слабо продукує перекис водню, викликаючи лише частковий альфа-гемоліз еритроцитів і не володіє властивостями адсорбції еритроцитів. У той же час деякі штами можуть адсорбуватися на сперматозоїдах людини і мікробах (Neisseria gonorhoeae), а також ряді клітин тварин і людини. M. hominis нерухомі. Синтезують ендопептидази, що розщеплюють молекули IgA на інтактні мономерні комплекси. M. hominis на живильному середовищі утворює великі колонії, що вростають в поверхню агару, розкладає аргінін, не має фосфатазної, ліпазної і уреазної активності. Важливою особливістю живильного середовища для культивування є наявність L-аргініну, а також ацетату талія.

Патогенез та клінічні прояви - M. hominis інфікує переважно статеві органи, викликаючи деструктивно-запальні процеси з вираженими порушеннями мікроциркуляції.

Встановлена чутливість різних штамів M. hominis до левофлоксацину, офлоксацину, ципрофлоксацину, доксицикліну та еритроміцину [20]. Є дані, що лактобактерії, додані в нижній шар поживного агару, надають інгібуючу дію на M. hominis [24].

Рис.5 Колонія Micoplasma hominis на щільному середовищі

 

5.2 Micoplasma genitalium

M. genitalium є збудником мікоплазмозу урогенітального тракту. Шлях передачі інфекції - статевий. Вперше M. genitalium була виділена в 1981 р. у чоловіків, хворих уретритом M. genitalium - найменший з відомих живих мікроорганізмів з геномом 580 т. п. о. Це перший мікроорганізм, для якого була повністю встановлена послідовність генів. M. genitalium полягає в тісній спорідненості з M. pneumoniae з якої може давати перехресні сірологічні реакції [20].

  Вона має колбоподібну форму і своєю вузькою кінцевою частиною приєднується до поверхні клітин еукаріотів. M. genitalium ферментує глюкозу і не розкладає аргінін і сечовину, чутлива до ацетату талія. Колонії M. genitalium утворюють «яєчню» лише в атмосфері азоту з додаванням 5% вуглекислого газу. Ріст колоній мікробів інгібується тетрацикліном та еритроміцином. Властиві M. genitalium властивості роблять культивування мікроорганізмів неприйнятними для клінічної практики. M. genitalium викликають такі захворювання урогенітального тракту, як уретрит і цервіцит. Необхідно проводити подальші дослідження, щоб виявити значення M. genitalium для розвитку інфекцій верхніх відділів урогенітального тракту, а також таких віддалених наслідків, як безплідність, реактивний артрит тощо [21].

Рис.6  Колонія Micoplasma genitalium на щільному середовищі

5.3 Micoplasma fermentans

Незважаючи на те, що вид виділений ще в 1950 р., багато його властивостей залишаються не вивченими. За останні роки M. fermentans (штам incognitus) привертає пильну увагу у зв'язку з проблемою СНІДу. Цей вид виділяють від ВІЛ-інфікованих пацієнтів при нефропатіях.

Мікроорганізм інфікує до 70% пацієнтів зі СНІДом, може викликати гостре системне захворювання не тільки у хворих на СНІД, але і у ВІЛ-негативних осіб. Клінічна картина протікає на тлі лихоманки з розвитком лімфоаденопатії, діареї, пневмонії, серцевій і нирковій недостатності. Захворювання закінчується летально.

Вважають, що штам incognitus може приймати управлін- 
мати участь у розвитку СНІДу, граючи роль кофактора. Передбачається, що ця мікоплазма грає ключову роль на одній з ранніх стадій циклу ВІЛ. Існують деякі дані про те, що M. fermentans може викликати захворювання урогенітального тракту, однак чітких доказів поки немає. На сьогоднішній день M. fermentans є збудником генералізованого малодослідженого інфекційного процесу.

 M. fermentans розкладає вуглеводи і викликає зсув pH сечі в кислу сторону, що призводить до деструкції епітелію каналів нирок [22,23].

Рис.7 Колонія Micoplasma fermentans на щільному середовищі

5.4 Ureаplasma urealyticum

U. urealyticum є збудником інфекцій урогенітального тракту. Викликає такі захворювання, як негонококовий уретрит, простатит, порушення репродуктивної функції, післяпологова гарячка, септичний артрит, сечокам'яна хвороба та ін. [21]. Взагалі в структурі інфекційних захворювань, що передаються статевим шляхом, домінуюче значення має мікоплазмова інфекція, що викликається U. urealyticum . На її частку припадає 54%.

Уреаплазма вперше виділена Шепардом ще в 1957 р. і спочатку була названа T-штамом (від англ. tiny - дрібні). На відміну від інших видів мікоплазм U. urealyticum. утворює дуже дрібні колонії діаметром 10-30 мкм, зростання яких на відміну від інших мікоплазм спостерігається вже через 16-18 годин. Оптимум pH ростової середовища в уреаплазм нижче, ніж у інших мікоплазм і становить 6,5-6. В більш лужному середовищі швидко гинуть. Уреаплазми являють собою досить гетерогенну групу і серологічно розділені на 14 серотипів. U. urealyticum володіє унікальною здатністю гідролізувати сечовину.

Для виявлення цього збудника в клінічних випробовуваннях найчастіше використовується метод виділення U. urealyticum на поживних середовищах (культуральний метод) і геноідентифікація її ДНК з використанням полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) [25] .

Інфекції, викликані уреаплазмами, найчастіше виявляються в осіб з безладними сексуальними зв'язками, у 40-50% випадків уреаплазми виділяються у жінок з підвищеною сексуальною активністю, часто змінюють статевих партнерів і зовсім рідко у здорових контрольних осіб. Частими клінічними проявами уреаплазмоза у чоловіків є простатит [20].

В даний час інтенсивно вивчається питання про вплив U. urealyticum на сперматогенез. Встановлено, що зростання уреаплазм пригнічується ацетатом талія, до якого не чутливі інші мікоплазми, тоді як до лінкоміцину уреаплазми резистентні.

Рис.8 Колонія Ureаplasma urealyticum на щільному середовищі

 

 

 

6. ЗБУДНИК МІКОПЛАЗМОВИХ  АРТРИТІВ

Виявлена здатність багатьох патогенних мікоплазм викликати суглобні враження у людини. В тому числі відомі «артритогенні» штами M.pneumoniae та M. hominis, часто вражаючі дітей. Патогенез суглбни х уражень багато у чому пов’язаний зі здатністю мікоплазм запускати автоімунні процеси, а також довгий час знаходитись в персистуючому стані  і акумулюватись в суглобних хрящах і кістковому мозку. Ці органи часто являються так званим «депо» збудника і джерела інфекції. Механізм формування суглобної патології важкий і обумовлений багатьма факторами. Пошкодження суглобних тканин здатні індукувати антитіла , перехресно реагуючі з антигенами тканин організму.

Аутоімунопатологія може розвиватись при пошкодженнях цілісності хрящової тканини і проявленні латентних клітинних антигенів [23].

Стимулююча дія мікоплазм на імунокомплетентні клітини може призвести до акумуляції Т-лімфоцитів та В-лімфоцитів у зоні суглоба,  цей ефект може призвести до порушення суглобу стимулюючи супресорні або цитоциклічні реакції або надмірне утворення антитіл, пов’язане з утворенням ревматичних факторів.

 

 

7. МЕТОДИ ЛАБОРАТОРНОЇ  ДІАГНОСТИКИ. ПРОФІЛАКТИКА ТА ЛІКУВАННЯ

Методи лабораторної діагностики

Пряма мікроскопія мазків, забарвлених по Романовському - Гімзе, дозволяє виявити морфологічні структури мікоплазм. Однак світлова мікроскопія не завжди може виявити ці мікроорганізми через їх малі розміри [1]. В даний час загальноприйнятим методом лабораторної діагностики є бактеріологічний (культуральный) метод.

Матеріалом для дослідження при урогенітальному мікоплазмозі служать виділення з уражених органів сечостатевої сфери, при респіраторному мікоплазмозі - мазки із зіву, бронхіальне вміст і т. д. Виділення та ідентифікацію молекул проводять на рідких і щільних поживних середовищах. Всі види мікоплазм ростуть на середовищах, що складаються з семи частин основний живильного середовища (триптичний перевар серцевого м'яза великої рогатої худоби), однієї частини 25%-го екстракту свіжих дріжджів і двох частин непрогрітої кінної сироватки. Для придушення супутньої мікрофлори в поживні середовища дододають антибіотики (пеніцилін, амфотеррицин В). Ідентифікація виділених міко-плазм на щільних середовищах грунтується на виявленні характерних мікроколоній у вигляді «яєчні-глазуньї» з щільним вростаючим в агар центром і ніжною, більш поверхневою периферією з зубчастими краями. Оцінку результатів проводять через 24-72 години і на п'яту добу інкубації.

В даний час широко використовуються рідкі діагностичні поживні середовища, до складу яких входить індикаторний барвник (бромтимоловий синій) і відповідний субстрат ферментативної активності (сечовина для U. urealyticum, аргінін для M. hominis, глюкоза для M. pneumoniae  і т. д.). Після інкубації про зростання мікоплазм судять по зміні кольору рH середовища, яке відбувається за рахунок розкладання субстрату ферментативної активності та накопичення відповідних продуктів метаболізму: наприклад, уреаплазми розщеплюють сечовину на вуглекислий газ і аміак, які переводять кисле середовище на лужне і міняють колір індикатора. При цьому жовтий колір середовища змінюється на зелене. Зростання мікоплазм у рідкому поживному середовищі зі специфічним зміною кольору індикатора прискорює лабораторну діагностику мікроба в порівнянні з дентифікацією колоній на щільному живильному середовищі. Проте виділення M. pneumoniae  з клінічного матеріалу вимагає не менше двох тижнів, що робить культуральний метод малопридатним для діагностики. Для виявлення M. genitalium у клінічних випробовуваннях також використання культурального методу є важким у зв'язку з властивими цьому виду властивостями [24].

Для діагностики респіраторного мікоплазмозу широко застосовуються серологічні методи діагностики: реакція зв'язування комплементу, реакція непрямої гемаглютанації, імуноферментний аналіз (ІФА). У той же час для діагностики урогенітальних мікоплазмових інфекцій ці методи застосовуються значно менше через те, що антитіла до M. hominis і U.urealyticum часто виявляються у клінічно здорових людей.

До методів ранньої діагностики мікоплазмозів відноситься метод прямої імунофлюоресценції, який вже давно застосовується для індикації M. pneumoniae  у матеріалі із зіву і носа, а також знайшов застосування для діагностики урогенітальних мікоплазмозом. Головна перевага методу - можливість отримання відповіді вже через кілька годин після взяття матеріалу від хворих. Недоліком є суб'єктивність в оцінці ступеня флюоресценції.

В даний час більшість авторів віддає перевагу молекулярно-біологічним методам дослідження. Основна перевага ДНК-діагностики (ПЛР) - можливість швидкого визначення таких вимогливих мікроорганізмів, як M. рпеимопіае, M. genitalium, M. fermentans. Проте в даний час метод доступний лише невеликому числу лабораторій і застосовується в основному для виявлення генітальних мікоплазм [20].

Профілактика

Специфічна профілактика не розроблена. В іншому профілактика респіраторного мікоплазмозу відповідає заходам при інших антропонозних респіраторнихінфекціях.

Профілактика при урогенітальному мікоплазмозі включає: обстеження на урогенітальну інфекцію що вступають у шлюб, вагітних, новонароджених, санацію хворих з урогенітальною інфекцією, дотримання санітарно-гігієнічних норм і стерилізаційного режиму в медичних установах; хлорування та знезараження води в басейнах; санітарно-освітню роботу.