Патріархом українських мікробіологів був І.І. Мечников

   Мечников разом  з Пастером заклали основи  вчення про антагонізм бактерій, яке пізніше виросло у надзвичайно  важливе для практичної медицини  вчення про антибіотики. З усіх  мікробів-антагоністів Мечников  віддавав перевагу молочнокислим  бактеріям. На їх основі він  запропонував три лікувальних  препарати - простоквашу, йогурт  і лактобацилін. Тепер такі бактерійні  препарати називаються пробіотиками.

   Через конфлікт  з реакційною професурою Новоросійського  університету та властями м.  Одеси Мечников був змушений  на запрошення Пастера виїхати  у Францію, де протягом останніх 28 років свого життя з великим  успіхом проводив свої наукові  дослідження в Інституті мікробіології,  який очолював Пастер. Після смерті  Пастера Мечников став директором  цього інституту - безпрецендентний в історії випадок, коли на чолі одного з провідних наукових закладів Франції став чужоземець.

   Класичні дослідження  Мечникова визначили третій, профілактичний, період в історії розвитку  мікробіології, який збагатив  науку й практику багатьма  біологічними препаратами для  лікування і профілактики інфекційних  хвороб.

   Лебединою піснею  Мечникова було вивчення причин  передчасної старості. Він був  глибоко переконаний, що старіння  організму виникає від шкідливої  діяльності гнильних бактерій  товстого кишечника. Як він  говорив, ця "дика мікрофлора" в процесі своєї життєдіяльності  виділяє отруйні речовини - токсини,  які, повільно всмоктуючись з  кишечника, викликають отруєння  всього організму і його передчасне  старіння. Він дуже енергійно  шукає надійні засоби боротьби  проти цієї мікрофлори, пропонує  витіснити її з кишечника "культурними  расами бактерій", що входять  до виготовлених ним препаратів  на основі молочнокислих мікроорганізмів. 

   І.І. Мечников залишив  після себе велику наукову  спадщину (322 роботи) та цілу армію  учнів, які стали всесвітньо  відомими вченими. Серед них  М.Ф. Гамалія, О.М. Тарасевич(рис. 1.7), П.В. Циклінська(рис. 1.8), Ф.Я. Чистович  та ін. З європейських учених  його учнями були Ж. Борде(рис. 1.9), Е. Ру(рис. 1.10), Е. Бюрне. У  зв'язку з цим він цілком  справедливо вважається основоположником  не тільки вітчизняної, а й  світової мікробіологічної науки.  За образним виразом Ру, "Мечников - цепоет у мікробіології".

   Одним з відомих  "мисливців за мікробами"  в Європі, Росії та Україні  був Д.С. Самойлович (1744-1805)(рис. 1.11). Отримавши освіту в Київській  духовній академії, працював потім  у Петербурзі та Москві, навчався  в Страсбургському та Лейденському  університетах. З 1874 р. призначений  головним лікарем Криму, Херсонської  та Катеринославської губерній, де активно проводив боротьбу  з епідеміями чуми. Наукова й  практична діяльність Самойловича  пов'язана з вивченням збудника  чуми та пошуками засобів боротьби  з нею. Він першим висловив  думку, що чуму викликає якийсь  особливий живий агент. Класичні  наукові праці Самойловича з  етіології та епідеміології чуми  перекладені майже на всі європейські  мови. За ці блискучі дослідження  він був обраний почесним академіком 12 західноєвропейських академій  наук і не був обраний до  російської академії.

   Видатний мікробіолог  Г.Н. Габричевський (1860-1907) - один  з основоположників вітчизняної  мікробіологічної науки. Бактеріологію  опанував у Мечникова, Ру, Коха, Ерліха. Основні наукові праці  присвячені вивченню скарлатини, малярії, поворотного тифу. Запропонував  протискарлатинозну вакцину. Організував  перший в Москві Бактеріологічний  інститут вакцин і сироваток. 

   Важливе значення  для розвитку мікробіології мала  наукова діяльність Л.О. Тарасевича (1868-1927). Йому належить понад 70 наукових робіт з різних проблем  бактеріології, епідеміології, імунології. У 1918 р. заснував першу станцію  з контролю бактерійних препаратів (нині НДІ стандартизіції і  контролю медичних біологічних  препаратів ім. Л.О. Тарасевича).

   Кінець ХІХ століття  ознаменувався відкриттям окремого  царства вірусів. У 1892 р. Д.Й.  Івановський (1864-1920)(рис. 1.12) відкрив  першого представника цього царства  - вірус мозаїчної хвороби тютюну, а ще через шість років Ф.  Леффлер і П. Фрош виявили  вірус ящуру. Ці дослідження  показали, що поряд з бактеріями  в природі існують і такі  дрібні живі системи, які не  мають клітинної будови та  невидимі під звичайним світловим  мікроскопом. На фоні великих  успіхів бактеріології відкриття вірусів мало привернуло увагу мікробіологів. Тільки на початку ХХ століття відкриття вірусів, як раніше бактерій, пішло більш швидкими темпами. У 1901 р. описано вірус жовтої гарячки (В. Рід)(рис. 1.13), у 1906 р. - вірус віспи (Є. Пашен), у 1909 р. - вірус поліомієліту (К. Ландштейнер)(рис. 1.14). Особливо важливими були відкриття П. Раусом онкогенного вірусу курячої саркоми (1911)(рис. 1.15) та Ф. д'Еррелем бактеріофагів (1917)(рис. 1.16). У наступні роки відкрито віруси грипу, енцефалітів, кору, паротиту, гепатитів та ін. Сьогодні відомо вже сотні видів вірусів, які викликають захворювання у людей, тварин і рослин, а наука про віруси стала окремою дисципліною.

   На початку ХХ  століття відбулася ще одна  важлива подія в історії мікробіології  - відкриття хіміотерапії, основоположниками  якої стали П. Ерліх(рис. 1.17) і  Д.Л. Романовський. Вони вперше  сформулювали основні наукові  принципи хіміотерапії. Методом  хімічних варіацій П. Ерліх  синтезував сальварсан і неосальварсан,  які зробили переворот у лікуванні  поворотного тифу, сонної хвороби  й сифілісу. У 30 роки Г. Домагк  відкрив стрептоцид, поклавши початок  винайденню і виробництву багатьох  сульфаніламідних препаратів.

   Друга світова війна  вимагала виробництва нових ефективних  лікарських препаратів для лікування  масових ранових інфекцій. Ще  у 1929 р. англійський мікробіолог  О. Флемінг(рис. 1.18) відкрив протимікробну  дію пеніцилової плісняви, а Е.  Чейн(рис. 1.19) і Г. Флорі(рис. 1.20) отримали  очищений пеніцилін. З.В. Єрмольєва(рис. 1.21) здійснила його промислове  виробництво. Тріумфальні успіхи  в лікуванні гнійних інфекцій  і сепсису пеніциліном стимулювали  пошуки нових антимікробних препаратів, які американський мікробіолог  Е. Ваксман назвав антибіотиками(рис. 1.22). У 1944 р. він відкрив стрептоміцин, ефективний проти багатьох видів  бактерій. У повоєнні роки синтезовано  десятки нових високоефективних  антибіотиків, запропоновані методи  визначення чутливості мікроорганізмів  до хіміотерапевтичних препаратів, розроблена стратегія їх раціонального  використання при лікуванні інфекційних  хвороб.

   У середині ХХ  століття почала здійснюватись  науково-технічна революція. Фундаментальні  біологічні дослідження проводились  на субклітинному й молекулярному  рівні. Це в значній мірі  стимулювало подальший розвиток  бактеріології, імунології та  вірусології. Особливо великі  успіхи досягнуті при вивченні  генетики мікроорганізмів. Розкриття  молекулярних основ спадковості  підняло на небувалу висоту  теорію гена і теорію мутацій.  Ці дві теорії в їх сучасному  аспекті стали чи не найбільшими  узагальненнями науки ХХ століття.

   Блискучий шлях  у науці в цей період залишив  видатний мікробіолог, імунолог  і вірусолог Л.О. Зільбер (1894-1966)(рис. 1.23). Разом із співробітниками  він відкрив вірус кліщового  енцефаліту, вивчав природу та  імунологію злоякісних пухлин, висунув  вірусогенетичну теорію ракової  хвороби. 

   Цікаві й важливі  для практичної медицини були  дослідження відомого мікробіолога  й імунолога П.Ф. Здродовського  (1890-1976), автора 180 робіт, ряду монографій, присвячених епідеміології та  профілактиці рикетсіозів, малярії,  дифтерії, бруцельозу(рис. 1.24).

   Видатний мікробіолог  і епідеміолог В.Д. Тимаков  (1905-1977)(рис. 1.25) основні свої дослідження  провів з проблем мінливості  та генетики мікроорганізмів,  бактеріофагії, L-форм бактерій, лабораторної  діагностики інфекційних хвороб. Написав підручник з мікробіології.  При викладенні історії розвитку  мікробіології майже в усіх  підручниках висвітлювали роль  переважно європейських і російських  мікробіологів. Досягнення українських  вчених або замовчувалися, або  їх вважали російськими. У той  самий час ще на межі ХІХ  і ХХ століть у нашій країні  вже формувалися цілі школи мікробіологів (одеська, київська, харківська), які збагатили мікробіологічну науку важливими відкриттями.

   Патріархом українських  мікробіологів був І.І. Мечников, діяльність якого висвітлена  вище.

   Виключно великий  вклад у розвиток загальної  мікробіології вніс геніальний  український вчений С.М. Виноградський  (1856-1953)(рис. 1.26). Його ім'я стоїть  поряд з іменами Пастера, Коха, Кона. Він відкрив сірко- і залізобактерії, нітрифікуючі та азотофіксуючі  мікроби, з'ясував їх роль у  кругообігу речовин у природі.  Високо оцінивши прямий метод  дослідження грунтових мікроорганізмів  Кона, він удосконалив його і  провів фундаментальне вивчення  мікробного населення грунту. За  ці блискучі дослідження автотрофних  бактерій у 1892 р. Виноградському  в Харківському університеті  було присуджено науковий ступінь  доктора наук без офіційного  захисту дисертації. Після відкриття  азотофіксуючих бактерій Російська  академія наук присвоїла йому  у 1893 р. звання члена-кореспондента,  а у 1923 р. - почесного академіка.  На запрошення Пастера Виноградський  приїздить до Парижа, де біля 30 років плодотворно працює в  Інституті Пастера. Це був один  із найбільш успішних періодів  його наукової діяльності. Незважаючи  на те, що Виноградський багато  років працював у Росії, Німеччині  та Франції, саме Україна дала  йому життя та щедрий талант.

   До славної плеяди  видатних українських мікробіологів  належить академік Д.К. Заболотний (1866-1929)(рис. 1.27). Він вніс цінний  вклад у медицину своїми дослідженнями  по вивченню чуми, холери та  інших інфекційних хвороб. У 1893 р. разом з І.Г. Савченком  він успішно провів героїчний  дослід самозараження холерним  вібріоном після попередньої  імунізації через рот вакциною  з убитих вібріонів. Заболотний  створив вчення про природну  вогнищевість чуми і експериментально  довів етіологічну ідентичність  бубонної та легеневої форм  цієї хвороби. Під час спеціальних  наукових експедицій по боротьбі  з чумою в Індії, Монголії, Манчжурії,  Китаї, Ірані, Саудівській Аравії  він вперше висунув гіпотезу, що дикі гризуни (ховрахи, тарбагани)  є носіями збудника чуми в  природі і джерелом зараження  людини в міжепідемічний період. Разом з цим він вперше висловив  думку про можливість зараження  чумою через укуси червоних  тарбаганових бліх, які кусають  і людину, що було блискуче  підтверджено пізніше. Досконало  досліджував епідемії холери  в Україні та в Петербурзі, малярію на Кавказі, дифтерії  та дизентерії на Поділлі. 

   Д.К. Заболотний  став вченим широкої наукової  ерудиції, з багатим досвідом  науково-організаторської роботи  у боротьбі з інфекціями. Його  докторська дисертація присвячена  вивченню експериментального сифілісу  на мавпах. Заболотний мав неабиякі  організаторські здібності. У  1898 р. він організував першу  кафедру бактеріології у Петербурзі, а в 1920 р. - першу кафедру епідеміології  в Одесі. Підручник вченого  "Основи епідеміології" є  підсумком героїчної праці його  життя. 

   З повною силою  талант Заболотного розкрився  на посту президента заснованої  ним Академії Наук України  (1928-1929). Тоді ж він організував  Інститут мікробіології та вірусології,  який носить його ім'я. 

   На перших етапах  розвитку мікробіології найбільш  численою і важливою була одеська  школа бактеріологів. Основне  значення мали роботи Мечникова  та Гамалії, які організували  першу бактеріологічну станцію  в Одесі (1886). Після від'їзду  Мечникова у Францію М.Ф. Гамалія  (1859-1949) став главою одеської школи(рис. 1.28). Він вперше в Україні здійснив  вакцинацію людей проти сказу,  відкрив явище бактеріофагії,  розробив інтенсивний метод виготовлення  вісп'яної вакцини, є автором більше 300 публікацій, серед яких найбільшевідомі праці з етіології чуми та холери, бактерійних токсинів, питань інфекції та імунітету.

   В той період  важливе значення мали роботи  Я.Ю. Бардаха та П.М. Діатроптова(рис. 1.29), які запропонували разом з  Берінгом(рис. 1.30) і Ру протидифтерійну  сироватку та налагодили її  виробництво. Тут плідно працювали  Л.О. Тарасевич, О.М. Безредка(рис. 1.31), В.М. Хавкін(рис. 1.32). Всі вони  потім навчалися і проводили  наукові дослідження у лабораторії  Мечникова в Інституті Пастера  і стали всесвітньо відомими  вченими. 

   Г.М. Мінх(рис. 1.33) увійшов  в історію знаменитим дослідом  самозараження поворотним тифом.  Він ввів собі кров хворого,  тяжко захворів, а потім дослідив  власну кров і побачив у  ній спірохет, що дало можливість  відрізнити поворотний тиф від  висипного. 

   О.О. Мочутковський(рис. 1.34) ввів собі кров хворих на  висипний і поворотний тифи, сам  захворів спочатку висипним, а  потім поворотним тифом. Він  довів, що збудник висипного  тифу знаходиться в крові хворих.

   Протягом останніх 30 років серед одеських мікробіологів  важливе значення мали наукові  праці В.П. Тульчинської в галузі  морської мікробіології та С.М.  Мінервіна(рис. 1.35) з проблем анаеробної  газової інфекції, правця, ботулізму,  потенціювання бактерійних токсинів.

   Славетною була  і є київська школа мікробіологів.  Засновником і першим завідувачем  кафедри мікробіології Київського  медичного інституту був М.П.  Нещадименко, відомий своїми працями  в галузі імунології та вивченні  ролі стрептококів у патології  людини.Главою київських мікробіологів  того періоду був В.В. Підвисоцький(рис. 1.36). Мікробіологічний напрям його  наукової діяльності - механізм розвитку  інфекційного процесу та імунітету,  паразитизм в злоякісних пухлинах. Одним з талановитих його учнів  був І.Г. Савченко(рис. 1.37), який  потім заснував Бактеріологічний  інститут у Казані та був  його директором.

   Важливі теоретичні  та практичні проблеми медичної  мікробіології розробив академік  В.Г. Дроботько(рис. 1.38), зокрема, він  вивчав біологію капсульних і  кишечних бактерій, мінливість мікроорганізмів,  бактеріофагію, фітонциди й антибіотики  з вищих рослин. Протягом 30 років  він був директором Інституту  мікробіології і вірусології  АН України. 

   Величезний вплив  на світогляд українських мікробіологів  і епідеміологів мала наукова  та громадська діяльність академіка  Л.В. Громашевського(рис. 1.39). Він  грунтовно розробив вчення про  механізми передачі інфекції  та наукову класифікацію інфекційних  хвороб. В його класичних дослідженнях  з епідеміології холери, черевного  тифу, дизентерії та гепатиту  встановлена роль мух у перенесенні  збудників цих хвороб та розкритті  причин сезонності захворювань.  Громашевський написав фундаментальні  підручники з загальної та  спеціальної епідеміології, які  перевидавалися кілька разів.