Вступ
1. Система надання
екстреної медичної допомоги.
2. Види і призначення реанімаційного обладнання.
3. Вимоги до обладнання
машини швидкої допомоги.
4. Організаційні заходи захисту персоналу.
Висновки
Література
Вступ
Надання екстреної медичної
допомоги є архіважливим для рятування життя
потерпілих і хворих, зниження їх інвалідизації.
Якість, об’єми, своєчасність її надання
залежить, безумовно, від підготовки медичних
працівників, а також від оснащення необхідною
медичною апаратурою, інструментарієм
та медикаментами, без яких надання медичної
допомоги при невідкладних станах проблематичне,
а іноді неможливе.
Відомо, що серед усіх
померлих від травм, отруєнь, опіків
до 30 % мали травми, сумісні з життям, але
вони не отримали своєчасно й у повному
обсязі адекватної екстреної медичної допомоги
або в деяких випадках зовсім її не отримали.
Відомо також, що серед
усіх померлих від нещасних випадків
80 % помирають на догоспітальному етапі.
Для встановлення діагнозу
і проведення лікувального процесу
сучасна медицина використовує цілий арсенал різних
засобів. Гідне місце серед них займає
медична техніка. Вона дає можливість
значно вдосконалити методи дослідження
, створювати нові методи діагностики
і лікування.
Сучасна медична техніка – це радіоелектронна,
лазерна, кріогенна техніка, рентгенологічні
і акустичні пристрої, штучні “ органи
“, складні системи життєзабезпечення,
технічні засоби, які ґрунтуються на досягненні
хімії полімерів, техніки високих енергій,
коротко- і ультракоротко живучих ізотопів.
1. Система надання екстреної медичної
допомоги.
З метою удосконалення
надання екстреної медичної допомоги
населенню України, як у поодиноких
випадках, так і при виникненні
осередків масового ураження, сьогодні
будується в Україні єдина
система надання екстреної медичної допомоги.
До системи входять:
— ФАП;
— оздоровпункти (на підприємствах, організаціях
та ін.);
— сільські лікарські амбулаторії;
— амбулаторії загальної практики
сімейної медицини;
— поліклініки;
— відділення швидкої медичної допомоги
лікарень (ЦРЛ, міські лікарні);
— станції швидкої медичної допомоги;
— територіальні центри екстреної
медичної допомоги та медицини катастроф;
— лікарні швидкої та невідкладної
медичної допомоги та інші визначені
лікарні усіх рівнів — від дільничної
до обласної.
Крім того, екстрену медичну допомогу
повинні надавати особовий склад немедичних
аварійно-рятувальних служб, а також у
порядку само- та взаємодопомоги.
Особливо важливою ланкою і при
цьому не найменше підготовленою
є лікувальні підрозділи, які входять
до первинної ланки надання медичної допомоги.
Другий та третій рівень надання медичної
допомоги — це, як правило, стаціонари,
що підготовлені для надання екстреної
медичної допомоги; але до них повинні
доставлятися постраждалі з адекватною
першою медичною допомогою, тобто без
необоротних порушень життєво важливих
функцій організму.
У наказі МОЗ України № 500 від 29.08.2008
року «Про заходи щодо удосконалення надання
екстреної медичної допомоги населенню
в Україні» наведений приблизний перелік
оснащення пункту (відділення) невідкладної
медичної допомоги для дорослого та дитячого
населення. Вказаний перелік передбачений
для штатних відділень (пунктів) невідкладної
медичної допомоги.
Для готовності до надання екстреної
медичної допомоги всіх лікувальних
закладів первинного рівня медико-санітарної
допомоги необхідна організація кабінетів,
пунктів надання екстреної медичної допомоги
в усіх лікувально-профілактичних закладах
(ФАП, сільські лікарські амбулаторії,
оздоровпункти, поліклініки та ін.) із
відповідним оснащенням.
Перелік апаратури, інструментарію, медикаментів,
що пропонується, дасть можливість
своєчасно почати надання невідкладної
медичної допомоги при гострих порушеннях
дихальної і серцево-судинної системи,
різноманітних механічних та термічних
травмах, отруєннях, анафілактичному,
гіповолемічному та інших видах шоку,
укусах комарів, змій тощо, до прибуття
бригад швидкої медичної допомоги або
(при необхідності) бригад постійної готовності
першої черги служби медицини катастроф
(табл. 1).
2. Види і призначення реанімаційного обладнання.
Відділення
анестезіології-реаніматології-інтенсивної-терапії
є найбільш техногенними підрозділами
лікарень.
Відсутність
порушень в роботі апарату
є критичною умовою безпеки хворого.
Багато ускладнень виникають через недостатню
обізнаність персоналу в питаннях, що
стосуються обладнання, внаслідок недбалості
його перевірки.
Будь-який технічний пристрій різних
фірм-виробників має різні модифікації,
детальні особливості, які найбільш повно
відображаються в технічному паспорті
виробу. Бажано не порахувати за гординю,
а прочитати інструкцію із застосування.
Як правило, чим більш нешкідливим виглядає
агрегат, тим більш шкідливими його віддалені
наслідки.
На випадок
відмови електричного обладнання,
відключенняелектроенергії необхідно мати
в запасі апарати, що працюють від ручногопривода.
Обладнання
ВРІТ за спрямованістю застосування
можна умовно розділити на:
Обладнання
для підтримання/забезпечення адекватного
дихання: апарати для проведення ШВЛ і ВВЛ,
деталі і додаткове обладнання.
Обладнання
для підтримання/забезпечення адекватного
функціонування ССС - це дефібрилятори,
кардіостимулятори.
Обладнання
для спостереження за життєво
важливими системами органів може являти собою як моніторні
систему, забезпечену декількома датчиками,
так і прилад, що вимірює одиничний параметр.
Обладнання
для підтримання адекватного
функціонування шлунково-кишкового
тракту представлено волоконно-оптичними
гастроскопами, зондами (шлункові,балонним
стравохідним), інфузоматами для краплинного
введення ентеральногохарчування.
Обладнання
для підтримання/забезпечення сечовиділення
включає в себе набори для катетеризації
сечового міхура, апарати для еферентної
детоксикації організму.
Інші види
обладнання. До них відносяться
інфузомати для внутрішньовенних
крапельних інфузій та шприцеві дозатори;
прилади для зігрівання хворих (ковдри
з подачею теплого повітря, нагрівальні
лампи); апаратуру для штучного охолодження
(лікувальної гіпотермії); проти пролежневі
матраци; електровідсмоктувачі для проведення
туалету дихальних шляхів, ротоглотки,
відсмоктування шлунково-кишкового вмісту.
Крім обов'язкового
набору обладнання відділення бажано,
але необов'язково повинно бути оснащено
апаратурою для контрольно-діагностичнихі
функціональних досліджень. Це пересувний рентгенівський
апарат, жорсткі або фіброволоконні ендоскопи,
електроенцефалограф та ін..
«У повному
обсязі та кількості у відділенні
повинен бути інструментарій: набори для венесекціі і
катетеризації судин, трахеостомії, перев'язок;
одноразові шприци, системи для внутрішньовенних
вливань та інш.
З огляду на те, що співробітники
відділень ВРІТ надають реанімаційну
допомогу в інших відділеннях лікарні,
необхідно мати мобільні переносні комплекси,
оснащені апаратами і пристроями для серцево-легеневої
реанімації. До них входять: дефібрилятор,
електрокардіограф, ручний респіратор
типу «Амбу», повітроводи, S-подібний повітропровід,
ларингоскоп з набором прямих і вигнутих
клинків, набір інтубаційної трубок, портативний
відсмоктувач, шлункові зонди, набори
для пункції і катетеризації центральнихвен,
венесекціі, внутрішньосерцевих ін'єкцій,
одноразові системи для інфузіїта шприци,
стерильний матеріал, медикаменти. Ці
комплекси регулярнооновлюються і використовуються
тільки під час проведення невідкладних
заходівпоза ВРІТ ».
Обов'язкова
складова частина ВРІТ - експрес-лабораторія – повинна мати обладнання,
що дозволяє проводити клінічне дослідження
крові і сечі, біохімічних показників
крові, кислотно-основного стану (КОС)
і газів крові, осмолярності, електролітів
плазми крові, показників системи згортання
крові та ін..
Методи доставки кисню.
При киснетерапії
дуже важливо керувати значеннями
FiО2. Якщо у хворого встановлена ендотрахеальна
або трахеостомічна трубка, то апарати
ШВЛ дозволяють точно дозувати FiО2 в діапазоні
21-100%. Якщо штучних дихальних шляхів немає,
то FiО2 регулюється менш точно.
При подачі О2
через носові канали, він вступає в носоглотку
між вдихами, а на вдиху надходить з носоглотки
в трахею. У дорослих кожен літр О2, що подається
через носові канали, збільшує FiО2 приблизно
на 3-4%. Як правило, FiО2 суміші, яка подається
через носові канали, не може перевищити
40-50%.
Лицьові маски.
Конструкція цих масок заснована
на принципі Бернуллі: струмінь О2, що проходить
через вузький отвір у масці, створює розрідження,
завдяки якому через бічні отвори, розташовані
під прямим кутом до осі потоку О2, в маску
підсмоктується повітря.
Штучна
вентиляція легень.
Апарат
ШВЛ - це пристрій для періодичного
переміщення дихального газу між зовнішнім
середовищем і легкими пацієнта з метою
повного заміщення або збільшення вентиляції
легенів.
Сучасні апарати
ШВЛ забезпечені спірометрією, датчиками тиску в дихальному
контурі (манометрами), респіраторами
зтривожною сигналізацією при розгерметизації,
кисневими аналізаторами.
Тим апаратом
і дихальним контуром під'єднують
зволожувачі і розпилювачі (небулізатори).
В деякі новітні моделі вбудовані додаткові
монітори.
Сучасні апарати
ШВЛ дуже складно влаштовані, що
ускладнює їх класифікацію. Оснащення
апаратів ШВЛ останнього покоління мікропроцесорами
ще більше ускладнює цю задачу.
Джерелом
енергії для них може бути стиснений
газ (апарати з пневматичним приводом),
електрика (апарати з електроприводом)
або м'язова сила (апарати з ручним приводом).
Виділяють дві принципово
відмінні методики: ШВЛ під позитивним
тиском (апарат ШВЛ забезпечує доставку
дихальної суміші в дихальні шляхи за
допомогою періодично генеруємого позитивного
тиску через ендотрахеальну або трахеостоміческую
трубку) і ШВЛ з негативним тиском (апарат
ШВЛ створює негативний тискнавколо тіла
хворого, який передається на плевральну
порожнину, завдяки чому дихальна суміш
надходить у дихальні шляхи).
Цикл роботи
будь-якого апарату ШВЛ можна
підрозділити на 4 фази: вдих, перемикання з вдиху на видих,
видих, перемикання з видиху на вдих.
Маніпулювання
цими фазами визначає дихальний обсяг,
частоту дихання,тривалість вдиху,
інспіраторний потік газу і тривалість видиху.
Режими ШВЛ
визначаються за способом перемикання
з вдиху на видих, а також по можливості поєднання
респіраторної підтримки з самостійнимдиханням.
Більшість сучасних апаратів дозволяють
проводити ШВЛ вдекількох режимах, а в
апаратах з мікропроцесорним управлінням
цірежими можна комбінувати. На випадок
відключення електроенергії біля кожного
апарата ШВЛ повинен обов'язково знаходитися
мішок Амбу. Мішки Амбу прості, портативні
і не вимагають дотримання електробезпеки.
Зволожувачів і розпилювачі.
Відносна
вологість - відношення маси води,
представленої в обсязі газу (тобто абсолютної
вологості), до максимально можливої кількості
води при даній температурі.
Вдихувані гази
в здоровому організмі зігріваються
до температури тіла і насичуються парами води
у верхніх дихальних шляхах. При інтубації
трахеї та високих швидкостях потоку свіжого
газу фізіологічна система зволоження
не функціонує, і слизова оболонка верхніх
дихальних шляхів піддається дегідратації,
порушується функція миготливого епітелію
та ін.. Під час вентиляції тепло людського
тіла витрачається на зігрівання і зволоження
сухих газів.
Установка
зволожувача в дихальний контур
скорочує втрати вологи і тепла. Найпростіші моделі
зволожувача - конденсатний зволожувач
і вологообмінник. Це пристрій не поставляє
додатково тепло або вологу, але містить
гігроскопічний матеріал, що вловлює видихувану
вологу, яка вивільняється з наступним
вдихом. Ці пристосування грають важливу
роль у хворих з легеневими інфекціями
або імунодефіцитом.
У проточних,
або бульбашкових (барботажних) зволожувачах
газ проходитьчерез теплу водяну
баню. Оскільки підвищення температури
збільшує здатність газу утримувати водяні
пари, то нагріваються водяні лазні з термостатом
- найбільш ефективні зволожувачі.
Розпилювачі (небулізатори)
розбризкують частки води у
вигляді аерозолю (спрею). Розмір частинок
залежить від розпорошення: струминні
розпилювачі високого тиску формують
частки 5-30 мкм, тоді як ультразвукові генерують
частинки розміром 1-10 мкм.
Зволоження та зігрівання
дихальної суміші, інгаляції водяних парів
або бронходилататорів є додатковими
методами респіраторної терапії.
Також до них відносяться
розправленні ателектазів, при значній
закупорці дихальних шляхів в'язкою мокротою
відсмоктування її носоглоткову катетером
або фібробронхоскоп через ендотрахеальну
трубку.
Сучасний дефібрилятор, як
правило, поєднує в собі три функції.
Власне дефібрилятор
з можливістю проведення розряду
зовнішніми «Ложками», електродом
і з зовнішніх пластин, що клеяться.
Кардіоскопа, при
цьому сигнал ЕКГ знімається
як з ложок дефібрилятора, так
і з пластин.
Кардіостимулятор (Пейсмекер).
Фактори, від
яких залежить ефективність дефібрілляциі:
правильне розташування електродів;
потужність розряду; момент нанесення
розряду щодо фази серцевого циклу. Один
електрод дефібрилятора накладають справа
нижньої третини грудини нижче ключиці,
другий - по лівій бредне підмишечній лінії
на рівні соска (стандартне розташування
електродів). Для профілактики опіку шкіри
і зниження внутрігрудного опору електроди
слід змастити спеціально призначеною
пастою або прокласти між ними і шкірою
марлеві серветки, змочені фізіологічним
розчином. Якщо у хворого встановлено
кардіостимулятор, то електроди дефібрилятора
повинні знаходитися на відстані не менше
12 см від нього. Під час дефібріляції потрібно
стежити, щоб ніхто з персоналу не торкався
металевих частин ліжка і хворого .