Роль інтонації у спілкуванні лікаря з пацієнтом

План:

Вступ………………………………………………………………..3

1. Професійна мова лікаря:

 

2. Мовна майстерність лікаря :
1. Правильна інтонація голосу лікаря
3. ВСТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНТАКТУ ЛІКАРЯ З ПАЦІЄНТОМ:
1. універсальні правила першої бесіди.
2. Інформаційна і емоційна сторони бесіди з пацієнтом
4. Значення інтонації, як основного способу передачі наших думок і почуттів

Висновок…………………………………………………………..17

Список використаної літератури……………………………....18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження  думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне  багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них  головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови наголошення й інтонація. Величезне значення має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження думки залежно від мети й змісту висловлювання.

Виконання вузькопрофесійних  обов’язків лікаря вимагає умінь і навичок спілкування, адже мовна поведінка медика великою мірою впливає на хворого, його реакцію на свою психологічну настанову, його реакцію на свою хворобу, а отже, і на її перебіг, успіхи профілактики і лікування. Тому лікареві треба володіти культурою мовлення, культурою конструктивного діалогу та полілогу.

Адже ж професіоналізм лікаря визначається не тільки тим, наскільки добре він знає етіологію і патогенез хвороб, методи їх діагностики та лікування, але і його вмінням консультувати, тобто спілкуватися, використовуючи правильну інтонацію. Уміння лікаря спілкуватися визначає його взаємини з хворим тільки завоювавши довіру хворого, можна зібрати докладний анамнез, пояснити, що від нього вимагається в процесі лікування. Досвідчений фахівець викладає свої думки так, щоб вони були доступні, не породжували тривогу. Головне вміння лікаря не підірвати довіри до себе і не відняти у хворого надію на успіх лікування.

 

 

 

 

 

 

Професійна мова лікаря

Мова – засіб спілкування  і джерело інформації про світ, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь  про себе. Слово – форма, одяг наших думок, почуттів, переживань.

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний  шлях лікування, його стратегію й  тактику. Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної  культури і освіченості.

     Велике значення  в словесному спілкуванні з  пацієнтом займає звукова культура  голосу. Розмова і голос, як  дзеркало, відображають культуру  людини, тому лікарю необхідно  стежити не тільки за тим,  що говорить, але і як говорить. Усі його зусилля допомогти  пацієнтові може звести нанівець  нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність,  проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим – це бесіда зацікавлених людей, мета яких – перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Особливого інтонаційного  інтересу набувають такі короткі  і виразні слова, як “так” і  “ні”. Ці слова інколи містять неглибокий і не завжди розкритий зміст.

Між “що сказати” і “як  сказати” не існує альтернативи. І  все ж принцип “не нашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обреженим у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи не казати. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не можна забувати, що найменша двозначність у мовленні лікаря може травмувати хворого. Часто можна чути в розмові медичного персоналу такі висловлювання: “наш хворий”, “не наш хворий”, “цікавий хворий”, “дивний хворий” або “швидка допомога привезла одні шлунки”. Медична сестра перед ін’єкцією, оглядаючи руку хворого, скрикує: “У Вас же немає вен!” “А де ж вони?” – зі страхом питає хворий. Консультант на обході: “Тут немає селезінки…” і т.д.

Не слід висловлювати думки  з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі вислови, як: “Вам необхідно терміново лягати в лікарню”, “стан Ваш дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго” і т.д. можуть мати катастрофічні наслідки для хвороби. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервувати в очікуванні чогось несподіваного. Адже з окремих, випадково кинутих слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час огляду хворого і розмови з ним лікар не повинен проявляти негативні емоції. Як би він не був вражений неочікуваними обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього показувати хворому.

Односкладні і багатозначні вигуки на зразок: “О-го”, “У-гу!”, “М-да-а” лякають хворого і можуть бути джерелом ятрогеній. Адже хворий прислуховується не тільки до слів, але і до відтінку, голосу лікаря, прагне прочитати свій вирок у його очах.

Є слова-табу, які необхідно  виключити із словника медика. Насамперед це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання  до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, астматик, пневматик, гастритик  та ін. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

Доступність медичної інформації до населення, а також широка інформованість про проблеми і досягнення в медицині, схильність до самолікування, збільшений інтерес до наукових методів дослідження та лікування вносить певні труднощі до процесу спілкування лікаря і пацієнта.

Неабияке значення у мовленнєвому етикеті лікаря має так звана  “пошанна множина”, тобто звертання до хворого на “Ви”. Адже звертання на “ти”  – не що інше, як панібратство, фамільярність. Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто небіжчик стає об’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших – вияв юнацького скептизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше наполягають на тому, щоб називати труп “фізичним тілом”. Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини.

 

1.Мовна майстерність лікаря.

Мовна майстерність - це володіння  здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень. Сила слова іноді не може зрівнятись дією навіть найефективніших засобів лікування. Чи потрібно доводити, яку повагу і довіру має пацієнт до лікаря, якщо той володіє вмінням переконувати. Звичайно, користуватися словом потрібно обережно, доброзичливо, бо в устах одного воно лікує. а в устах іншого – ранить. Необхідно знати що, кому, коли і як говорити. При цьому слід враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз, характер хвороби.

„Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу” – ці слова Сократа завжди звучать актуально.

1.1. Правильна інтонація голосу лікаря

Варто пам’ятати відомий  афоризм: „ Якщо хворому після розмови з лікарем не полегшало, то це не лікар” (В. М. Бектерев). Велике значення має інтонація. Медичний працівник, який говорить монотонно, байдуже, навряд чи знайде контакт із хворим та його родичами. Звукова мова медика, якщо вона емоційна і водночас спокійна, впевнена, є найкращим методом дії на хворого. У зв’язку з цим доцільно нагадати такий вислів Гегеля: „У спокійному голосі можна з упевненістю розрізнити душу людини, яка говорить, у грубості – грубість, почуття, що її характеризують”. Під час огляду хворого чи розмови з ним медик не повинен виявляти своїх негативних емоцій. Кожен хворий прислуховується не тільки до голосу медика, а й до його відтінку, прагнучи навіть прочитати щось у очах лікаря. Хворому потрібна дружня підтримка словом, але і в разі необхідності, слід суворо і твердо відхилити його вимоги.

Медичні працівники повинні  бут дуже обережними, і в розмовах між собою в присутності хворих. Іноді з випадково кинутого слова  можна зробити хибні висновки.

Дуже легко необережним  словом відібрати у хворого надію  на одужання, а безнадійність ніколи не була помічницею медика.

 

 

2. ВСТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНТАКТУ ЛІКАРЯ З ПАЦІЄНТОМ

Психологічна сторона  відносин «лікар-хворий» важлива  на всіх етапах діагностичного і терапевтичного процесів, але особливо велике значення вона набуває при першій зустрічі, встановленні психологічного контакту, що передує діагностиці та терапії. Оптимальний психологічний контакт, за літературними даними, на 40% забезпечує успішність, ефективність міжособистісної  взаємодії. Першу бесіду з хворим варто організовувати і проводити обдумано. Вона має не тільки діагностичне значення, але важлива і як психотерапевтичний фактор. Хворий повинний побачити уважне ставлення до себе і бажання допомогти йому. Краще, коли при першій бесіді немає сторонніх облич, а іноді і родичів. Тоді лікарю легше знайти контакт із пацієнтом, почати діалог, поставити питання і стимулювати розповідь про себе.

2.1. універсальні правила першої бесіди

При першій зустрічі:

• створіть невимушену обстановку,
• не поспішайте,зосередьтеся на хворому,
• не перетворюйте розмову в допит,
• дайте хворому вільно висловитися,
• зробіть так, щоб хворому від розмови стало легше

Дуже важливо уміти  вислухати хворого і відзначити, що для нього є найважливішим. У самій постановці питань варто  уникати таких впливів, як сугестивні питання, вимогливий тон голосу чи ігнорування  скарг. Звичайно, важко скласти чіткі  універсальні правила першої бесіди і взагалі правила звертання  з хворими. У кожнім конкретному  випадку найбільш зручний спосіб обирається лікарем у залежності від стану хворого і досвіду  лікаря.  Перед бесідою медичному працівнику обов'язково потрібно "подивитися" на себе в дзеркало: який я йду. Це необхідно, тому що на обличчі може залишатися міміка від попереднього контакту, наприклад, роздратованість, що може серйозно вплинути на перше враження.

 

2.2. Інформаційна і емоційна сторони бесіди з пацієнтом

 Оскільки контакт із пацієнтом має дві сторони - інформаційну й емоційну, то бесіду добре б почати тоном, яким ми говоримо зі старими знайомими. Добре, коли під час першої зустрічі мається можливість не поспішати і дати хворому виговоритися цілком. Перша бесіда дозволяє оцінити чекання хворого про ступінь директивного контакту чи навпаки, партнерства, співробітництва. Перша розмова покаже також чи підходить для даного хворого контакт - інформаційні повідомлення чи ж емоційні прояви медичного працівника знаходять більший відгук у хворого.

Хворі, яким підходить емоційний  контакт, шукають у першу чергу  співчуття, людяності і ніколи не простять відносини до себе, як до "матеріалу". Інформацію такі хворі сприймають без  опору тільки від емоційно-приємного  співрозмовника. Другій групі хворих підходить лише інформаційний контакт  – лікар, що показав свої ділові якості, стає гідним їхньої поваги. Таким  чином, обидві сторони контакту є  необхідними для успішного лікування, але черговість інформування лікаря різна з різними хворими.

 

Лікар повинен володіти такими якостями:

• здатність до співпереживання, 
• дбайливість,
• шанобливе ставлення до хворого,
• стурбованість долею хворого,
• дотримання лікарської таємниці,
• компетентність,
• відповідальність,
• довіру хворому,
• чуйність,
• проникливість,
• сумлінність.

принципи спілкування:

• Говоріть доступною мовою.
• Не зловживайте термінами.
• Давайте тільки чіткі інструкції.
• Уникайте двозначностей.
• Не обіцяйте неможливого.
• Просвіщати хворого, його рішення мають стати осмисленими.
• Перевірте, чи правильно він вас зрозумів.
• Не бійтеся повторюватися, якщо відчуваєте, що хворий вас не зрозумів.
• Будьте впевнені, що у хворого не залишилося невирішених питань.
• Коли потрібно, направте хворого до фахівця