Історія розвитку епідеміології

ПЛАН

1.ВСТУП.

2.ЕПІДЕМІОЛОГІЯ. ВИЗНАЧЕННЯ, МЕТА, ЗАВДАННЯ, ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ.

3.ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ.

4.ЗВꞌЯЗОК ЕПІДЕМІОЛОГІЇ З ІНШИМИ НАУКАМИ.

5.ВИСНОВКИ.

6.ЛІТЕРАТУРА.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Епідеміологія – самостійна галузь медицини, яка вивчає причини  виникнення і поширення інфекційних  хвороб, а також розробляє способи  боротьби з ними, можливості їх запобігання  і викорінення.

Основним об’єктом епідеміології  служить епідемічний процес, тобто  поширення інфекційних хвороб серед  людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину  з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.

Суттєвою особливістю  інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.

За весь період розвитку після  бактеріологічних відкриттів, епідеміологія  сформувалася як наука, що вивчає закономірності епідемічного процесу в інтересах  ліквідації його і його профілактики. У міру розширення кордонів профілактики за межі інфекційної патології виникла  потреба в популяційному підході  при вивченні не тільки інфекційних, але і неінфекційних захворювань.

На основі вивчення закономірностей  виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом  синтезу методів соціальних, біологічних  і медичних наук.

У минулому епідеміологія  значною мірою була споглядальною  наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно  емпіричний характер. Сьогодні вона має  у своєму розпорядженні добре  розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє  практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними  хворобами та їх розповсюдженням.

Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється  епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або  інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти  занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.

Використання сучасних методів  молекулярної біології, генетики, біофізики, кібернетики, екології та ряду інших  новітніх наук дозволяє глибше проникнути в суть епідемічного процесу. Стало  очевидним, що епідеміологічні особливості  будь-якої інфекційної хвороби безпосередньо  пов’язані з динамікою суспільних явищ (гігієна населених пунктів, війни, стихійні лиха, ядерні катастрофи та інші екологічні чинники). Вони суттєво  змінюють властивості збудників  і спричинені ними інфекційні процеси. У світі намітилася чітка тенденція  до зниження захворюваності на гострі кишкові інфекції, гельмінтози, малярію. Водночас помітно зросла частота  гострих респіраторних вірусних інфекцій, внутрішньолікарняних (нозокоміальних) інфекцій, захворювань, спричинених умовно-патогенними збудниками і резистентними до антибіотиків мікроорганізмами. З’явилися нові вірусні хвороби, особливо небезпечні для людей, – ВІЛ-інфекція, Т-клітинний лейкоз, геморагічні гарячки (марбурзька, ебола, ласса).

Недавно відкрито новий біологічний  тип збудника – пріони – змінені власні білки людини і тварин. Вони не містять нуклеїнових кислот і цим принципово відрізняються від усіх відомих мікроорганізмів. Вже доведено етіологічну роль пріонів у розвитку хвороб головного мозку і м’язової системи. Деякі з них передаються людині від великої і малої рогатої худоби. За відкриття пріонів американському патологу Стенлі Прусінеру 1997 р. присуджено Нобелівську премію.

Збудникам інфекційних хвороб притаманна еволюційна мінливість. Відтак, можна прогнозувати подальше зникнення  якихось інфекцій, а також появу  інших, до цього часу невідомих хвороб. Це диктує потребу дальшого розвитку епідеміології та вдосконалення  боротьби з інфекціями, вивчення сучасних особливостей епідемічного процесу  задля збереження здоров’я людей. Таким  чином, соціальна значимість діяльності лікаря-епідеміолога для суспільства  ніколи не вичерпається.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.ЕПІДЕМІОЛОГІЯ - сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.

Предметом вивчення епідеміології  є захворюваність - сукупність випадків хвороби на певній території в  певний час серед певної групи  населення.

Мета епідеміології полягає у виявленні закономірностей виникнення, поширення і припинення хвороб людини і розробці заходів профілактики і боротьби з ними (Покровський В. І., Болотовского В. М., Зарицький А. І. та ін, 1993).

Завдання епідеміології зводяться  до (Покровський В. І., Болотовского В. М., Зарицький А. І. та ін, 1993):

визначення медичної та соціально-економічної  значущості хвороби, її місця в структурі  патології населення; вивчення закономірностей  поширення хвороби в часі (по роках, місяцях і т. п.), по території і  серед різних груп населення (вікових, статевих, професійних тощо); виявлення  причин і умов, що визначають спостережуваний  характер поширення хвороби; розробці рекомендацій щодо оптимізації профілактики; розробці прогнозу поширення досліджуваної  хвороби. Об'єктом епідеміології  інфекційних хвороб є епідемічний  процес, закономірності його розвитку та форми прояву.

Предметом епідеміології є:

процес виникнення і розповсюдження будь-яких патологічних станів серед  людей (в популяції); стан здоров'я (неможливість виникнення і поширення патологічних станів). Епідеміологічний метод - специфічна сукупність прийомів і способів, призначених  для вивчення причин виникнення і  розповсюдження будь-яких патологічних станів в популяції людей (включає  спостереження, обстеження, історичне  та географічне опис, зіставлення, експеримент, статистичний і логічний аналіз).

1. Епідеміологія інфекційних хвороб

Епідеміологія інфекційних  хвороб - це система знань про  закономірності епідемічного процесу  та методи його вивчення, а також  сукупності протиепідемічних заходів  та організації їх проведення з метою  попередження захворюваності інфекційними хворобами окремих груп населення, зниження показників захворюваності сукупного  населення та ліквідації окремих  інфекцій. На думку деяких авторів (Беляков В. Д., Яфаев Р. Х., 1989 р.), предметом вивчення епідеміології інфекційних хвороб є епідемічний процес, закономірності його розвитку та форми прояву.

 2. Епідеміологія неінфекційних хвороб

Епідеміологія неінфекційних  хвороб - це наука, що вивчає причини  та умови виникнення і розповсюдження неінфекційної захворюваності серед  населення для розробки і застосування профілактичних заходів. У епідеміології  неінфекційних захворювань виділяються, в залежності від часової тривалості причинно-наслідкових зв'язків, обумовлених  реактивністю і компенсаторними  механізмами, просторове (хорологічні) і просторово-часове (хронологічний) напрямку. Ці напрямки досить істотно  відрізняються своїми аналітичними системами і використовуваними  показниками. Просторове напрям ефективно  використовується в онкології, серцево-судинної патології, ендокринології та др.сферах. Хроноепідеміологіческое напрямок як методологія і метод фазовопространственного аналізу вперше розроблено і використано в психіатрії (В. П. Ісхаков, 1972-2010).

3. Фармакоепідеміологіі

Останнім часом отримала розвиток область знань, що сталася  від об'єднання фармакології та епідеміології - фармакоепідеміологіі. Остання наука є теоретичною і методичною основою фармаконагляду, проведеного в РФ, в ЄС і США, а також по всьому світу.

4. Військова епідеміологія

Військова епідеміологія - це розділ епідеміології та військової медицини, що вивчає питання теорії і практики протиепідемічного забезпечення військ в мирний і воєнний час. Військова епідеміологія вивчає особливості виникнення і розвитку епідемічного процесу в організованих  військових колективах з урахуванням  своєрідності їх комплектування, вікового складу, діяльності та побуту, розробляє  методи епідеміологічних обстежень  та систему військ. Військова епідеміологія  тісно пов'язана із загальною  епідеміологією, організацією і тактикою медичної служби, військової гігієною та військово-польової терапією (Акімкін В. Г.).

Мета військової епідеміології - забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя військ.

Завдання військової епідеміології:

попередження заносу інфекційних  захворювань у війська; попередження розповсюдження інфекційних захворювань  серед особового складу військ; попередження виносу інфекційних захворювань  з військ; біологічний захист військ.

Розділи військової епідеміології:

вчення про епідемічний  процес і особливості його розвитку серед особового складу військ; засоби і методи протиепідемічного захисту  військ; епідеміологічна діагностика (ретроспективний і оперативний  епідеміологічний аналіз, епідеміологічне  обстеження вогнищ інфекційних захворювань, санітарно-епідеміологічна розвідка та спостереження); організація заходів  по протиепідемічної захисту військ у мирний та воєнний час; приватна епідеміологія; біологічні зброя й  захист від нього.

5. Екологічна епідеміологія

Екологічна епідеміологія - це галузь громадського здоров'я, що вивчає екологічні умови і небезпеки, що представляють ризик для здоров'я  людини.

Екологічна епідеміологія:виявляє  і вимірює вплив екологічних  забруднювачів, проводить оцінки ризиків  та зв'язку; забезпечує медичне обстеження і спостереження несприятливих  для здоров'я наслідків, також  науково обгрунтовує рівні впливу таких забруднювачів. На думку ряду авторів (Олейникова Е. В., Зуєва Л. П., Нагорний С. В., 2009) термін "екологічна епідеміологія" сформульовано в останні два десятиліття на Заході, спочатку - як гілка епідеміології неінфекційних захворювань, потім - як особливе науковий напрям, присвячений вивченню, аналізу і доведенню залежності здоров'я населення від стану навколишнього середовища під назвою " environmental epidemiology ".

Предметом екологічної епідеміології  є масові екологічно обумовлені хвороби  серед населення. Отже, екологічна епідеміологія  є частиною науки епідеміології, а не "самостійною наукою", і  не "методологією гігієни" або "екології", або "суспільної охорони здоров'я", як формулюють її ряд авторів (Ревич Б. А. та ін, 2004; Привалова Л. І. та ін, 2003).

6. Ландшафтна епідеміологія

 Геоінформаційна система (ГІС) Одним із сучасних напрямків епідеміології є ландшафтна епідеміологія (Landscape epidemiology).

Ландшафтна епідеміологія  відбувається з області ландшафтної  екології. Так само, як ландшафтна екологія пов'язана з аналізом структури  і що відбуваються в екосистемі процесів (у часі і просторі), ландшафтна епідеміологія  може бути використана для аналізу  факторів ризику та їх моделювання. Це грунтується на теорії, що більшість переносників, їх господарів і збудників захворювань, зазвичай пов'язані з ландшафтом, а екологічні фактори контролюють їх розподіл і кількість. З появою нових комп'ютерних технологій, (зокрема, ГІС), концепція ландшафтної епідеміології була застосована для аналізу різних інфекційних і паразитарних хвороб.

3.Історія розвитку епідеміології

 Гіппократ (460-370 до н.  е..) Основоположником науки епідеміології  вважається Гіппократ. До наших  днів дійшли твори Гіппократа "Сім книг про епідемії", "Про повітря, води та місцевості" та ін В. А. Башеніна у своєму підручнику по загальній епідеміології писав: "Протягом майже 2000 років з епідеміології не було висловлено більш оригінальних наукових поглядів, ніж погляди Гіппократа ". З часів Гіппократа, тобто близько 2400 років тому, під словом "епідемія" розуміли масові захворювання серед людей, які могли включати хвороби інфекційної і неінфекційної природи.

Звичайно, в стародавні та середні віки епідемії в основному були результатом розповсюдження заразних захворювань, хоча уявлення про те, що таке зараза і як вона проникає в організм, були різними. Ще в давнину виникли дві теорії розвитку епідемії. Перша теорія, висунута Гіппократом, припускала, що причиною епідемій є проникнення в організм людей деяких речовин - міазмів, що знаходяться в космосі чи в грунті, зокрема, в болотистих місцях. Згідно з цим поданням, вдихання міазми великою кількістю людей призводить до виникнення масової захворюваності. Ця точка зору обгрунтовувалась на спостереженнях, коли можливість зараження постраждалих від інших хворих простежити не вдавалося. Мабуть, не випадково і згадка про болотистих місцях: цілком імовірно, що мова йшла про спостереження в осередках малярії, при якій неможливо простежити заразність хворого - безпосередньої загрози для оточуючих він не представляє (хворий як би "не контагиоз").

Друга теорія припускала, що причиною розвитку епідемій є поширення  серед людей живого хвороботворного  агента. Цю точку зору висловив видатний філософ Греції Аристотель (IV ст. до н. е..), надалі вона знайшла послідовників  у Стародавньому Римі. Марк Теренцій Варрон (116-27 рр.. до н. е..) назвав цього агента "Contagium vivum". По суті, як показав історичний досвід, ця геніальна здогадка визначила весь хід розвитку епідеміології, базувалася вона на очевидною заразність хворих при мали в ті часи широке поширення нозоформах, таких як чума, віспа і деякі інші.

 Фракасторо (1478-1553) В епоху Відродження контагіоністська гіпотеза отримала розвиток у працях італійського лікаря Фракасторо. Він опублікував книгу "Siphilides Libris III" (звідки і назва хвороби - сифіліс), в якій сформулював положення про заразність хворого для інших. Оскільки при венеричних захворюваннях простежити контакти з хворим не важко, в книзі були представлені неспростовні докази на користь контагіоністської теорії. Треба відзначити, що це була найважливіша віха в розумінні суті епідемій. Послідовним прихильником цієї гіпотези був основоположник вітчизняної епідеміології Д. С. Самойлович (1724-1810). Праці Самойловича по чумі були визнані всіма вченими Європи, і він був обраний членом різних іноземних Академій.