Історія розвитку епідеміології

Д. С. Самойлович перший в  світі намагався застосувати  мікроскоп для виявлення передбачуваного  збудника чуми. Роздільна здатність  наявного мікроскопа та техніка мікроскопування не дозволили отримати позитивного результату.

Немає сумніву, що постійна дискусія контагіоністів і прихильників міазматичної теорії послужила основою подальшого розвитку науки.

Л. Пастер (1822-1895) Наступним, причому  вирішальним етапом у пізнанні внутрішньої  сутності епідемії стали великі мікробіологічні  відкриття та досягнення другої половини XIX ст., Яким передувало відкриття мікробів ( А. Левенгук, 1632-1723). Дослідження Л. Пастера (1822-1895), Р. Коха (1843-1910) та їх численних учнів визначили не тільки торжество контагіоністської теорії, а й привели до розробки безлічі практичних заходів у боротьбі із заразними захворюваннями (сучасна діагностика захворювань, використання дезінфекції, розробка і введення в широку практику специфічної профілактики за допомогою вакцин і сироваток і т. д.).

Англійський лікар Джон Сноу відомий своїм розслідуванням причин епідемії холери в XIX столітті.

Метою експерименту, проведеного  Сноу, було з'ясування шляхів передачі холери. Він звернув увагу, що дві різні компанії постачали воду один і той же район Лондона. Обидві водопровідні компанії забирали воду з Темзи в тих місцях, які могли піддаватися зараженню з міської каналізації.

Але в 1892 р. після епідемії холери, одна з цих компаній, "Ламбет компані", перенесла свою водоочисну систему вище за течією, туди, де не було лондонській каналізації. Інша, "Саутуорок енд Воксхолл компані", залишила все як було. Обидві компанії постачали питну воду в один і той же район міста. Часто, окремий будинок користувався джерелом водопостачання, яким не користувалися сусідні будинки. Між людьми, які отримують воду з джерел різних компаній, немає ніякої різниці ні в положенні, ні в професії.

 Оригінальна карта  доктора Джона Сноу, що показує розподіл випадків захворювання холерою епідемії в Лондоні (в 1854 році) Дані експерименту виявилися грандіозними. Не менше 300 000 людей обох статей, всіх віків і професій, всіх рівнів і громадських положень - від знаті до найбідніших верств - були розділені на дві групи без їх відома і волі.

Одна група отримувала воду з домішкою лондонській каналізації  і з усім, що могло потрапити  в неї від хворих на холеру, інша ж група отримувала воду, абсолютно  вільну від такого забруднення. Потрібно було тільки з'ясувати джерело постачання водою кожного окремого будинку, в якому могла відбутися фатальна спалах холери. Виконання цього завдання вимагало звести воєдино інформацію двох типів: випадки холери і джерело  водопостачання.

Смертність в будинках, що обслуговуються "Саутуорк енд Воксхолл компані", опинилася в дев'ять разів вище, ніж у будинках, що обслуговуються "Ламбет компані". Більше того, наступні епідемії холери чітко підтвердили значимість питного джерела.

Істотний внесок у вивчення епідемій і в боротьбу з ними внесли вітчизняні медики. Це було обумовлено історичними особливостями розвитку суспільства в Росії: часті війни  на територіях з природного вогнищеве, низький економічний рівень і  навіть убогість значної частини  населення - неминуче вели до виникнення і розповсюдження епідемій багатьох заразних захворювань (паразитарних тифів, віспи, кишкових інфекцій, у тому числі холери, так званих "дитячих інфекцій", трахоми і т. д.). Багато зусиль в боротьбі з епідеміями внесла сформувалася в царські часи земська медицина, її відомі, а також багато забутих зараз діячі, які скромно виконували свій обов'язок, причому іноді і навіть часто з небезпекою для власного життя.

Перша світова війна, що послідували потім дві революції, громадянського війна, економічна розруха, голод призвели до небаченого досі поширенню різних епідемій. Так, за далеко не повними даними, захворюваність тільки на висипний тиф в 1919 р. склала 2743, у 1920 р. - 2550 на 100 000 населення.

Саме в цих умовах в 1920 р. в Одесі (Новоросійський університет) була створена перша в світі кафедра  епідеміології. Її організатор - видатний вчений і активний практичний діяч Д. К. Заболотний (1866-1929), який ще до війни  здійснив неодноразові, причому досить успішні експедиційні дослідження  в осередках чуми. Йому належить відкриття наявності природних  вогнищ цієї хвороби. Д. К. Заболотний написав  перший підручник з епідеміології, створив школу вітчизняних епідеміологів, до якої належали Л. В. Громашевський, М. Н. Соловйов та інші, які внесли в подальшому величезний внесок у розвиток епідеміології. Д. К. Заболотний по праву вважається основоположником радянської епідеміології.

Сформована в країні епідемічна ситуація потребувала фундаментальної  теоретичної бази як для наукових досліджень, так і для практичної роботи. Одним з основних її творців  став Л. В. Громашевський (1887-1980), який сформулював вчення про епідемічний процес, зокрема, про механізм передачі. У подальшому великий внесок у розвиток науки і практики внесли багато вчених і практичні працівники. Е. Н. Павловський (1884-1966) створив теорію природу осередків ряду інфекційних захворювань, згідно з якою забезпечується стійке збереження збудника.

Механізми розвитку епідемічного процесу найкраще вивчені ак. Л.В. Громашевським, який уклав закони епідеміології (теорія механізму передачі):

1. Джерелом збудника є  заражений хворий (а іноді здоровий) організм людини або  тварини.

2. Локалізація збудника  інфекції в організмі та механізм  передачі його представляють  собою взаємозумовлені явища.

3. Специфічна локалізація  збудників інфекційних хвороб  в організмі, відповідний їй  механізм   передачі являють  собою комплексну об’єктивну  ознаку, котра може бути покладена  в основу раціональної класифікації (кишкові інфекції, аерозольні, кров’яні, зовнішніх покривів).

4. Епідемічний процес виникає  і підтримується тільки за  умови спільних дій таких 3-ох  первинних рушійних сил або  ланок епідеміч¬ного ланцюга:

1) джерело інфекції

2) здійснення механізму  передачі збудника

3) сприйнятливість населення  до цієї інфекції

На цьому законі базуються  всі заходи профілактики.

5. Природні та соціальні  явища зумовлюють кількісні та  якісні зміни епідпроцесу шляхом впливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами епідпроцесу.

6. Епідеміологія будь-якої  інфекційної хвороби може змінюватись,  якщо у соціальному житті суспільства  виникають зміни, які спроможні  впливати стимулююче або пригнічуючи.

Механізм передачі інфекції (збудника) – це еволюційна  здатність  збудника пересуватися від одного господаря  до іншого. Шляхи передачі, фактори  передачі – елементи зовнішнього  середовища, які беруть участь у  передачі збудника.

Теорія природної осередковості трансмісивних інфекційних хвороб акад. Павловського Є.Н. стосується зоонозів, зараження якими пов’язане з дикою природою. До них належать кліщовий весняно-літній енцефаліт, поворотний тиф, лейшманіоз, чума, кліщовий рикетсіоз (кліщовий висипний тиф Північної Азії), туляремія.

Величезною заслугою Є.Н.Павловського було те, що за період з 1928 по 1965 рр. за його участю було проведено більше як 200 експедицій на Далекий Схід, у Середню  Азію, Закавказзя, Північно-Захід¬ні райони Росії, Крим, Закарпаття, Іран, Афганістан. Його називають автором так званої “ландшафтної” епідеміології.

В. А. Башеніна (1882-1977), співавтор відкриття безжовтяничну лептоспірозу, розглядав епідеміологію як науку, призначену для вивчення всіх захворювань, а не тільки інфекційних. А. А. Смородінцев відкрив вогнища японського енцефаліту в країні, керував вивченням етіології, клініки та епідеміології геморагічної лихоманки з нирковим синдромом у вогнищах, вперше виявлених у країні, встановив вірусну природу захворювання, довів роль мишоподібних гризунів як джерел інфекції. Крім того, він створив вакцини для специфічної профілактики грипу, кліщового і японського енцефаліту, кору, паротиту, краснухи. В. М. Жданов сформулював струнку систему розуміння еволюції заразних захворювань, значні його успіхи в епідеміології вірусних інфекцій. В. Д. Беляков (1921-1997) створив теорію саморегуляції епідемічного процесу.

Теорія саморегуляції паразитарних систем акад. Бєлякова В.Д. базується на мінливості збудника, яка настає у різних фазах епідемічного процесу. Популяції, які не здатні до адаптивних змін під впливом антропогенних чинників, приречені на загибель. Зниження вірулентності збудника, зростання його стійкості до хіміотерапевтичних препаратів, до забруднення навколишнього середовища відображають прагнення паразитарної системи до саморегулювання, зменшення активності механізму передачі. Це забезпечує зберігання збуд¬ника у природі як виду, а іноді активізує епідемічний процес у нових умовах (грип і ГРЗ, стафілококова, стрептококова, менінгококова інфекція).

Основні принципи цієї теорії :

1. Наявність двох гетерогенних популяцій (паразита і господаря). Гетерогенність їх відображається у різній патогенності, вірулентності, антигенності збудників та у різній сприйнятливості  населення до збудників, здатності вироблення імунітету  у людини.

2. Їх динамічна взаємодія і мінливість під впливом один одного.

3. Зміна фаз епідемічного процесу (фазний розвиток епідемічного процесу) внаслідок мінливості збудника в популяції:

1) фаза резервації збудника;

2) фаза становлення епідемічного штаму;

3) фаза розповсюдження епідемічного штаму;

4) фаза становлення резервуарного штаму;

5) знову фаза резервації.

4. Регулююча роль соціальних і природних умов 

 

4.Звязок епідеміології з іншими науками

Сучасну епідеміологію не можна уявити без звꞌязку з мікробіологією, вірусологією, паразитологією та імунологією.

Значення їх для вирішення завдвнь протиепідемічної боротьби в деяких випадках може бути вирішальним. Наприклад своєчасне розпізнання випадку холери забезпечує раннє виявлення епідемічного осередку та його ліквідацію і навпвки, помилковий  або спізнілий діагноз майже неминуче сприяє  поширенню інфекції. Необхідно додати ,що мікробіологічний метод дослідження дозволяє епідеміологові вирішити безліч інших теоретичних і практичних питань (виявлення здорових бактеріоносіїв, оцінка епідеміологічної ролі води та харчових продуктів, значення тварин у поширенні інфекціїї).

Паразитологія поряд з медичною ентомологією і зоологією зіграли дуже важливу роль у вивченні переносників інфекційних хвороб (мухи, воші, комарі), а також ролі диких гризунів та інших ссавців як природного резервуару збудників багатьох хвороб. Нарешті, можливості імунології з успіхом використовуються для специфічної діагностики і профілактики інфекційних хворіб.

Знання клінічних проявів заразних хвороб дає змогу запідозрити або і безпомилково виявити інфекційного хворого в загальному потоці пацієнтів з різною патологією,діагностувати конкретну інфекцію. Подальша ізоляція хворого і лікування аж до ліквідації мікробів-збудників протидіють розповсюдженню їх в людському колективі.

Епідеміологія тісно повязана і з рядом інших дисциплін. Так одним знайважливіших розділів медичної статистики є статистика інфекційної захворюваності. Епідеміологи повсюдно використовують статистичні й математичн і методи дослідження для кількісної оцінки розповсюдження будь-якої  інфекції.

В основні розділи гігієни(комунальна,харчування, праці, шкільна, військова, тощо) входять питання епідеміології інфекційних захворювань. І їхньої профілактики. Оздоровчі заходи, що мають протиепідемічне значення, гігієністи розробляють відповідно до вимог і принципів епідеміології.

Клініцисти різних профілів,а не лише інфекціоністи, все частіше користуються досягненнями епідеміології. Це обумовлено тим,що ряд класичних інфекційних хвороб є важливим розділом дерматовенерології (наприклад короста, гонорея, сифіліс), офтальмології (трахома, герпес очей), хірургії та гінекології (сепсис, газова гангрена, правець), інших лікарських спеціальностей. Деякі хвороби традиційно не належать до інфекційних і вважаються незаразними, але доведено незаперечну роль в їх етіології і патогенезі живих мікроорганізмів. Це стосується гострого і хронічного запалення багатьох органів (гасрит, панкреатит, отит, аднексит), виразкової хвороби шлунка і 12 палої кишки, ревматизму, лейкозів, деяких пухлин, підгострого склерозивного енцефаліту, міастенії, тощо.

Таким чином, епідеміологія використовує методи багатьох наук, кожна з яких розкриває ті чи інші закономірності епідемічного процесу.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Використання сучасних методів молекулярної біології, генетики, біофізики, кібернетики, екології та ряду інших новітніх наук дозволяє глибше проникнути в суть епідемічного процесу. Стало очевидним, що епідеміологічні особливості будь-якої інфекційної хвороби безпосередньо повꞌязані з динамікою суспільних явищ ( гігієна населених пунктів, війни, стихійні лиха,ядерні катастрофи та інші екологічні чинники). Вони суттєво змінюють властивості збудників і спричинені ними інфекційні процеси. У світі намітилась чітка тенденція до зниження захворюваност і на гострі кишкові  інфекції, малярію, гельмінтози. Водночас помітно зросла частота гострих респіраторних вірусних захворювань, внутрішньолікарняних (нозокоміальних) інфекцій, захворювань, спричинених умовно- патогенними збудниками і резистентними до антибіотиків мікроорганізмами. Зявилися нові вірусні хвороби особливо небезпечні для людей,- ВІЛ-інфекція,Т-клітинний лекоз, геморагічні гарячки(Ебола,Марбурга, Ласса).

Недавно відкрито новий біологічний тип збудника- пріони- змінені власні білки людини і тварин. Вони не містять нуклеїнових кислот і цим принципово відрізняються від усіх відомих мікроорганізмів. Вже доведено етіологічну роль пріонів у розвитку хвороб головного мозку і мꞌязової системи. Деякі з них передаються людині від великої і малої рогатої худоби. За відкриття пріонів американському патологу – Стенлі Прусінеру 1997р. Присуджено Нобелівську премію.