Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко

Реферат на тему

Концепція дисциплінарного  суспільства М. Фуко

План

1. Мішель Фуко — теоретик постструктуралізму.
2. Дисциплінарне суспільство.
1. походження, виникнення і розвиток дисциплінарного суспільства;
2. принципи дисциплінарного суспільства, інструменти дисциплінарної влади;
3. Криза дисциплінарного суспільства і його перспективи.
4. Висновок.

1. У 70-ті роки ХХ століття відбувається розвиток ідей структуралізму як певна реакція на хвилю екзистенціалізму й феноменології у соціологічному мисленні і отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму).

Постструктуралісти підкреслюють важливість «децентралізації об'єкта дослідження». Головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тексту особливого значення не має: важливими є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише «внутрішня гра значимих складових» (Е. Гідденс).

Виходить, соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури  суспільства, а не на ролі окремих  діючих осіб, які конструюють суспільство. Такий концептуальний підхід кращим чином ілюструється на прикладі робіт видатного представника постструктуралізму Мішеля Фуко.

Постструктуралісти (зокрема, і Фуко) висувають наступні положення:

• по-перше, теоретичне знання є дискурсивна форма, що породжує тексти;
• по-друге, емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю текстових утворень (опитування, статистичні дані, відеозаписи);
• по-третє, зміст емпіричних текстів залежить від того, з позиції яких теоретичних текстів вони будуть прочитані; врешті,
• по-четверте, вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які інші емпіричні дослідження.

Різнобічні праці Фуко містять  чимало цікавих теоретичних і методологічних ідей, які характеризують постструктуралістський підхід до соціальної сфери. Фуко займався емпіричними дослідженнями божевілля й «психіатричного притулку», питаннями медицини й історії клінічної практики, проблемами злочинності й ув'язнення, вивчав відношення до сексуальності у різних суспільствах та пов'язані з ними проблеми контролю над особою.

Характеризуючи  змістовну сторону праці Мішеля Фуко «Наглядати й карати», можна зробити такі паралелі: якщо М. Вебер у «Протестантській етиці» розглянув проблему переходу від традиційного типу господарювання до раціонально-капіталістичного, то М. Фуко торкнувся проблеми переходу від традиційних форм панування до дисциплінарного типу влади, який відбулвся на Заході наприкінці класичної доби, тобто в період ХVІІІ-ХІХ ст. В обох випадках виникнення дисциплінарного суспільства та капіталістичного господарювання розглядається як унікальне явище, як наслідок раціоналізації суспільного життя)

М. Фуко значно оновив методологію дослідження  влади. Він вважав, що традиційний аналіз інституцій держави не вичерпує галузі функціонування влади. Відкритим залишається питання: хто здійснює владу і де? На думку М. Фуко, природу влади можна зрозуміти лише в контексті історично визначених тілесних практик. Археологічний пошук Фуко відкриває перед нами історію тіл: психіатризованих, еротичних, покараних та ув'язнених, слухняних та бунтівних, точніше не стільки самих тіл, скільки історії певного виду тілесних практик' Згідно з Фуко, європейська «індивідуальність» була б неможлива без різноманітних технологій нагляду, тренування, навчання, іспиту, сфокусованих на людському тілі починаючи з XVII ст.

Індивід - це, безперечно, уявний атом «ідеологічного»  зображення суспільства, але, крім того, він є й реальністю, створеною тією специфічною технологією влади, яку називають «дисципліною». За визначенням Фуко, «дисципліну» не можна ототожнювати ні з якоюсь інституцією, ні з якимсь апаратом; дисципліна - це тип влади, спосіб її здійснення, пов'язаний з цілим набором інструментів, методів, технік. Не те щоб дисциплінарний різновид влади заступив решту різновидів,- він просто інфільтрувався в них і водночас дав змогу доводити вплив влади аж до найвіддаленіших, найменших елементів.

2. Дисциплінарне суспільство ретельно виготовляє індивіда, дотримуючись тактики формування потрібних сил і тіл. Дисциплінарна влада виявляє власну могутність здебільшого через упорядкування об'єктів. Тому тих, на кого вона діє, намагається якомога дужче індивідуалізувати - через нагляд, спостереження, порівняльні заходи, коли за вихідний пункт править «норма».

Під кінець класичної доби нормалізації влада Норми стала одним з  величних знарядь влади. У певному  розумінні, Норма змушує до однорідності, але вона також індивідуалізує, дозволяючи вимірювати відступи, визначати рівні, реєструвати спеціалізацію і використовувати відмінності. Норма утвердилася разом із запровадженням стандартизованої освіти і заснуванням педагогічних інститутів, Норма утвердилася при регуляції виробничих процесів. Влада Норми поєднується з іншими видами влади (владою Закону, владою Слова, Традиції), змушуючи їх до нових делімітацій.

Тренування. Принцип, що лежить в основі розпорядку часу, у традиційній формі, за своєю суттю негативний. Це принцип уникання неробства: заборонено марнувати час, що його відлічив Господь, і розпорядок часу має запобігати небезпеці марнотратства - моральної вади та економічної нечесності. Натомість дисципліна запроваджує позитивну економіку, висуває принцип теоретично дедалі кращого використання часу. Це означає, що слід намагатись інтенсифікувати використання найменшої миті, немовби докладним внутрішнім упорядкуванням можна досягнути тієї ідеальної точки, де максимум швидкості поєднано з максимумом ефективності.

Ретельно  регламентувалися такі тілесні рухи, як вправи з письма, військові вправи тощо. Наприклад, прусський військовий статут 1743 р. передбачав, що рушницю ставлять до ноги за шість певних рухів, піднімають за чотири, беруть на плече за три. Сучасники вважали, що саме дисципліні та вправам прусські війська були зобов'язані своїми успіхами. Саме цю техніку було запроваджено в славетних статутах прусської піхоти, що їх після перемог Фрідрі-ха II наслідувала вся Європа.

Завдяки цій техніці прииеволення вибудовується  новий об'єкт, що поволі заступає механічне тіло. Цим новим об'єктом стало тіло, здатне до специфічних операцій, що мають свій порядок і час. Тіло, ставши мішенню нових механізмів влади, перетворюється на тіло, маніпульоване владою.

Екзамен. Екзамен - це нормалізаційний контроль, нагляд, що дозволяє кваліфікувати, класифікувати й карати. В усіх дисциплінарних установах екзамен дуже ритуалізований, у ньому поєднується церемонія влади, маніфестація сили і виявлення істини. Він засвідчує приневоления тих, кого вважають за об'єкти, і об'єктивацію тих, хто приневолений.

Цеховому  навчанню була притаманна індивідуальна  і цілковита залежність від майстра, незмінна тривалість навчання, до того ж воно містило елементи хатнього прислужування. Учнівство в цеховій традиції закінчувалося випробуванням - створенням «шедевру», що засвідчував уже проведену передачу знань, проте такий іспит не відповідав якійсь визначеній програмі.

У класичну добу школа перетворилася  на своєрідний апарат неперервного екзаменування. Екзамен у школі давав змогу  по-справжньому й безперервно обмінюватися знаннями: гарантував перехід знань від учителя до учня. Доба екзаменаційної школи започаткувала педагогіку, що функціонує як наука. Доба інспекцій і безконечно повторюваних маневрів у війську забезпечила розвій та нагромадження тактичних знань.

Екзамен кардинально змінює принцип видимості  при здійсненні влади. Традиційно влада - це те, що видиме, те, що показують. А ті, на кого влада діє, можуть залишатись у темряві; їх може освітити хіба що та частка влади, яку їм відступили, або миттєві відблиски впливу, що його чинить на них влада. Натомість дисциплінарна влада діє, залишаючись невидимою, проте накидає своїм підвладним принцип обов'язкової видимості. Саме те, що підвладні на видноті, дає змогу владі, яка діє на них, мати реальний вплив. Екзамен став тим механізмом, послуговуючись яким влада ловить і заганяє підданих у механізм об'єктивації.

Раніше  роль політичної церемонії полягала в забезпеченні водночас і надмірного, і регламентованого вияву влади; церемонія правила за пишне відображення могутності влади. Така церемонія більшою або меншою мірою пов'язана з тріумфом. З урочистою появою суверена завжди асоціюються певні елементи освячення, коронації, здобуття перемоги; навіть у пишних поховальних ритуалах неодмінно виявляється весь блиск демонстрованої могутності. Натомість дисципліні притаманний свій тип церемонії. Це вже не тріумф, а огляд, «парад», урочиста форма екзамену. «Підданих» тут запропоновано як «об'єкти» спостереження з боку влади.

Екзамен іще дав змогу завести індивіда в документальну царину. Екзаменаційні процедури одразу ж почала супроводити система всебічної реєстрації і нагромадження документів. «Влада писанини» стала одним з доконечних елементів дисциплінарного механізму. У багатьох аспектах вона формується згідно з традиційними методами адміністративної документації. Проте з'явилися й методи, властиві тільки їй, важливі новації, і певна частина їх пов'язана з методами ідентифікації, опису прикмет або дескрипції.

Про суспільства, за приклад яких править феодалізм, можна сказати, що індивідуалізація в них максимальна з боку суверена, котрий володарює. Що більше влади та привілеїв має людина, то виразніше позначена вона як індивід - через ритуали, мову, безсмертні перекази, образотворче мистецтво. Тривалий час пересічний індивід - із простолюду - не досягав порогу дескрипції. Адже то привілей - коли на тебе дивляться, спостерігають, переказують події твого життя. Хроніка людини, її історіографія становили частину ритуалів могутності тієї людини.

Дисциплінарні методи опустили поріг можливого  опису індивіду й обернули той опис на засіб контролю та метод панування. Починаючи з XVIII ст. дитина, хворий, божевільний, засуджений стають об'єктами індивідуальних описів та біографічних оповідей. Таке описування реального життя - тепер уже аж ніяк не процедура героїзації: воно функціонує як процедура об'єктивації та прине-волення. Екзамен як водночас і ритуальна, й «наукова»^ фіксація індивідуальних відмінностей пришпилювала кожного до його власної своєрідності, на відміну від церемонії, де виявляються статути, родовитість, привілеї. Відтак, разом з іспитом дисципліна пере творюється на новий різновид влади, який зважає па індивідуальні відмінності. За дисциплінарної системи дитина індивідуалізована більше, ніж дорослий; божевільний і злочинець - більше, ніж людина здорова й незлочинна.

Нагляд. Паноптизм. Античності була притаманна цивілізація спектаклю. «Зробити доступним для великої кількості людей невелике число об'єктів»: цю проблему розв'язувала архітектура храмів, театрів, цирків. Із спектаклем, що панував у громадському житті, були пов'язані й бучність свят, спалахи людських почуттів, ритуали, де лилася кров.

У суспільстві, де головні елементи - вже не громада і громадське життя, а з одного боку - окремі індивіди і з другого -держава, відносини можуть набрати тільки форми, прямо протилежних спектаклю: «Саме за новітніх часів під дедалі сильнішим впливом держави, що чимраз глибше втручалась в усі подробиці та відносини суспільного життя, почали зміцнюватися й удосконалюватися гарантії такого втручання, будуючи та поширюючи задля цієї величної мети споруди, які уможливлювали б нагляд одразу за великою кількістю людей»[3]. Особливо виразно принцип паноптизму проявився в архітектурі сучасних тюремних будівель.

Практика покарань. Особливо виразно перехід від традиційного типу володарювання до дисциплінарного простежується у зміні практики покарань. У традиційному суспільстві покарання мало характер помсти. Правосуддя переслідує саме тіло злочинця. Усяке більш-менш тяжке покарання містило в собі певну частку тортур, що становили техніку диференційованого та регламентованого виробництва страждань.

Тортури також були складовою ритуалу. Це складник каральної літургії, що відповідав двом вимогам. Для жертви тортури мають бути помітні: вони призначені - чи то рубцем, що залишають на тілі, чи то пишнотою, яка їх супроводить, ганьбити того, хто виявився жертвою; тортури малюють навколо, а ще краще - на самому тілі засудженого знаки, які не повинні стертися, принаймні в людській пам'яті. Для правосуддя, яке засуджує до тортур, тортури мають бути разючі, і кожен повинен їх розуміти як своєрідний тріумф правосуддя: нехай злочинець лементує і стогне під ударами,— ганьби тут немає, навпаки, у величі власної сили постає сам церемоніал правосуддя. Звідси, напевне, й ті тортури, що їх завдають після смерті: тіло спалюють, попіл розвіюють за вітром, трупи тягнуть по бруківці, виставляють уздовж шляхів.

Каральний церемоніал має не тільки судовий, а й очевидний військовий характер. Монарше правосуддя постає як збройне правосуддя. Меч, що карає злочинця,— той самий меч, що побиває ворогів. Навколо тортур громадиться цілий військовий апарат: кінна сторожа, лучники, жандарми, солдати. Звичайно ж, ідеться про те, щоб перешкодити спробі втечі або опору; окрім того, треба ще нагадати, що кожен злочин - це немов повстання проти закону, а злочинець - ворог монархові. У ритуалі покарання монарх виступає одночасно як голова правосуддя і головнокомандувач; а сама прилюдна страта стає не просто актом правосуддя, а перетворюється на демонстрацію сили, акт військової перемоги над воро-гом-злочинцем.

У Франції, як і в більшості європейських країн - за прикметним винятком Англії,- уся процедура розгляду кримінальних справ залишалась у таємниці: тобто була захована не тільки від громадськості, а й від самого звинуваченого. Процес відбувався без нього або принаймні так, щоб він нічого не знав про звинувачення, свідчення й докази. Натомість суд мав право одержувати анонімні доноси, приховувати від звинуваченого суть справи, ставити йому підступні запитання, удаватись до інсинуацій.