Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко

Ситуація докорінно змінюється наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Таврування було скасовано в Англії 1834 р., у Франції -1832 р.; велику кару щодо зрадників з 1820 р. Англія уже не зважувалася застосовувати в повному обсязі. Тільки батіг іще залишався в окремих карних системах (Росії, Англії, Пруссії). За кілька десятиріч відійшло в минуле катоване, розчленоване, покалічене тіло із символічним тавром на плечі чи обличчі, виставлене живцем або мертве. Скасування тортур означає кінець видовища, до того ж це була відмова карати тіло. Ефективність покарання стали вимірювати його неминучістю, а не очевидною інтенсивністю.

Змінилось уявлення про ганебність: у покаранні-спектаклі ганьба, якої завдавали катованому, завжди оберталася на співчуття до нього чи його славу, вона неодмінно свідчила про ганебність узаконеного насильства. Відтепер саме засудження має позначати злочинця безперечно негативним тавром,- звідси й прилюдність судових дебатів та оголошення вироку. Правосуддя дистанціюється від покарання, доручивши його відповідному органу, а сама процедура покарання тримається під покровом таємниці.

Якщо раніше покарання мало характер помсти, то відтепер воно прагне виправити, наставити, «зцілити»; у покаранні замість суворого спокутування провини виступає моральна поправа. Нового змісту набуває тюремне ув'язнення. В'язниця перетворюється на вичерпний дисциплінарний апарат, вона максимально інтенсифікує всі процедури, які можна знайти в інших дисциплінарних установах - муштру, іспит, нагляд.

Новий сенс здобуває карна праця, її користь відтепер полягає не в  одержаному прибутку, а у відтворенні  владних відносин, певної форми економічної залежності, схеми індивідуальної покори та її припасування до виробничого апарату. Виконана праця дозволяла кількісно вимірювати ревність в'язня й поступ його поправи. Платня за карну працю не винагороджує виробничої діяльності, а функціонує як рушій та орієнтир індивідуальних перетворень.

В'язниця відрізняється від простого позбавлення волі ще й тим, що прагне перетворитися на інструмент модуляції  покарання: апарат, що здійснює виконання  вироку, набуває права самому впливати на той вирок завдяки таким механізмам, як умовно-дострокове звільнення, напіввільний режим покарання тощо. Тривалість покарання розглядається не як форма відплати, а як форма виконання операції, що може бути змінена або припинена залежно від виправлення в'язня.

Аналіз дисциплінарних практик, здійснений Фуко, почасти дає можливість зрозуміти, на ґрунті чого відбувся перехід від станового суспільства до формально-раціонального типу панування. Вебер підкреслював, що станове суспільство не дає будь-якої перехідної ланки в розвитку політичних відносин від патримоніального до раціоиально-правового панування, навпаки, за певних обставин воно висуває на цьому шляху серйозні перешкоди. «Феодалізм,-писав Вебер,— в усіх своїх формах є панування озброєної меншості, тоді як патріархальний патрімоніалізм є панування над масами однієї особи. Він завжди потребує "чиновництва" як органу для здійснення панування, тоді як феодалізм зводить таку потребу до мінімуму».

За дисциплінарного режиму влада  стає дедалі анонімнішою та більш  функціональною. Завдяки дисциплінарним практикам набули нового змісту старі механізми влади (влада слова, влада традиції тощо) — вони були нормалізовані, а відтак - формалізовані. Панування норми створило підґрунтя для розширення царини формальної документації і, зрештою, формально-раціонального панування бюрократії па основі спеціальних знань. Крім того, були розвинуті технології соціалізації особи, що створювало підґрунтя ефективнішого контролю за нею, глибшого підпорядкування її поведінки.[2]

4. В інтерв’ю, яке датоване 1978 р., Фуко вказує на те, що на сучасному (кінець ХХ століття) етапі розвитку суспільства дисциплінарний його тип входить у кризову фазу, що в кінцевому результаті має призвести до його зникнення. Спочатку, вчений вказує на специфічність розгляду дисциплінарного суспільства у різних країнах : “Моя ціль полягає в тому, щоб досліджувати техніку влади, що постійно шукає нові засоби і можливості, а предмет моїх досліджень - це суспільство, що підкоряється карному законодавству. І це суспільство влаштоване по-різному у Франції, Німеччині й Італії. Тому що має місце відмінність систем. Однак спосіб організації, що робить владу настільки діючої, навпроти, той самий. Тому я і вибрав Францію, як тип європейського суспільства, що підкоряється визначеній системі карного права. І досліджував, як усередині нього розвилася дисципліна, як у ході розвитку індустріального суспільства і збільшення чисельності населення вона змінювалася.”

Відтак Фуко переходить до кризового  стану дисциплінарного суспільства: “І ця дисципліна, що у справі утримання влади показала себе настільки діючої, тепер утратила солідну частку власної ефективності. Тепер в індустріально розвитих країнах подібні види дисципліни входять у стан кризи.” Таким чином перспектива дисциплінарного суспільства виглядає наступним чином: “З IV-V сторіч вважалося, що розвиток західного суспільства залежить від того, наскільки дієво влада виконує свої задачі. Наприклад, яке велике значення надавалося тому, як батьківська чи батьківська влада слідкувала за поведінкою дітей усередині родини. І якщо подібний механізм ламався, то і суспільство розвалювалося. Те, як кориться індивід, завжди було важливою справою. Але за останні роки суспільство змінилося, та й індивіди теж. Тому що вони стають усе більш несхожими один на одного, відмінними і незалежними. З'являється усе більше різних категорій людей, що дисципліні не піддаються, і тому ми змушені задумуватися над розвитком суспільства без дисципліни. Правлячий клас усе ще пронизує стара техніка влади. Однак ясно, що в майбутньому нам доведеться розстатися з нинішнім дисциплінарним суспільством.”[4]

5. Підсумовуючи короткий виклад концепції дисциплінарного суспільства М. Фуко слід сказати наступне. Фуко датує походження дисциплінарних суспільств вісімнадцятим і дев'ятнадцятим сторіччям. Вони досягли свого розквіту у двадцятому. Вони приступили до організації гігантських "просторів ув’язнення". Індивідуум відтепер лише безупинно переходив від одного простору ув’язнення до іншого, кожне з яких мало свій власний закон: спочатку закон родини, потім школи ("ти більше не у себе вдома, у родині"), потім фабрика, час від часу госпіталь, можливо, в'язниця, переважна і найдовершеніша форма поневолення. Саме в'язниця служила іншим "просторам ув’язення" базовою моделлю: побачивши робітників на заводі героїня "Європи 51" Росселіні вигукує: "Мені здається, що я спостерігаю за ув’язненими !".

Фуко прекрасно проаналізував  ідеальний проект цих "просторів  ув’язнення", особливо помітний на заводах; його задача — концентрувати, розставляти в просторі, упорядковувати в часі, розташовувати продуктивні сили у просторово-тимчасовому континуумі таким чином, щоб отриманий ефект перевищував підсумований результат усіх компонентів, узятих по окремості. Але сам же Фуко і визнав проміжний характер цієї моделі. Дисциплінарні суспільства замінили собою владні суспільства, мета і зміст яких були зовсім іншими (вони орієнтувалися на збір податків, а не на організацію виробництва, на володарювання над смертю, а не на адміністрування життя і т.д.). Перехідний період між цими двома типами суспільств був розтягнутий, і тільки за часів Наполеона відбулося масштабне і закінчене встановлення дисциплінарного суспільства. Але і дисциплінарні суспільства, у свою чергу, ввійшли в стадію кризи, поступаючись новим силам, що особливо розвинулися і посилилися після Другої світової війни. Тепер ми перестали бути дисциплінарним суспільством, ми не є більше таким.

Усюди ми фіксуємо кризу просторів  ув’язнення різного типу — криза  пенітенціарної системи, криза медицини, криза виробництва, криза школи  і родини. Родина піддається тій же кризі, як і всі інші "внутрішні" простори, організовані за моделлю "просторів ув’язнення". Адміністрації різних рівнів постійно проголошували необхідність реформ: освітніх реформ, промислових, медичних, пенітенціарних і військових. Але кожен уже знає, що всі ці інститути приречені, як би довго ні протривала їхня передсмертна агонія. Мова йде лише про організацію відхідних ритуалів і занять людей до тієї пори, поки нові сили, що вже стукають в двері, не будуть остаточно освоєні. Дисциплінарні суспільства приречені на те, щоб бути заміненими суспільствами контролю. "Контроль" — от слово, яким Берроуз позначає нового монстра, а Фуко бачить у цьому наше найближче майбутнє. Поль Вирильо постійно аналізує ультрашвидкі форми вільно ширяючого контролю, що замінили собою старі дисциплінарні методи, що діють завжди в строгому кадрі закритої системи. Згадаємо тільки про екстраординарні фармацевтичні продукти, про молекулярну інженерію, про генетичні маніпуляції і т.д. Не слід задумуватися над питанням: який з режимів є більш твердим, тому що в кожному режимі існують протидіючі один одному фактори — ті, що звільняючі і що поневолюють. Приміром, криза традиційних клінічних закладів, таких як районні лікарні, госпіталі і щоденні процедури (усі вони засновані тим чи іншим способом на "просторах ув’язнення"), може спочатку відкрити нову свободу, але надалі нові механізми контролю призведуть до наслідків, що перевищують по своїй суті найгрубіші форми ув’язнення. [1]

Використана література

1. Делез Жиль. Фуко. М.: Изд-во гуманитарной литературы, 1998.
2. Керимов Т. Х. Парадоксы дисциплинарного общества.//Социемы 1993, №2.
3. Фуко М. Археология знания. К.: Ника-центр, 1996.
4. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью: 1970-1984. М.: Праксис, 2002.