Засада недоторканності житла чи іншого володіння особи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

1. Засада недоторканності житла чи іншого володіння особи   3

 

Висновок                   15

Список використаних джерел               16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Засада недоторканності житла чи іншого володіння особи.

 

 

Історична ретроспектива

Починаючи з епохи буржуазних революцій (XVIII ст.) наступним правом після права людини на особисту недоторканність проголошувалося право на недоторканність житла. На території нашої країни проблеми забезпечення права особи на недоторканність житла почали стрімко вирішуватися після судової реформи 1864 р.

На рубежі ХІХ—XX ст. у Росії існувала теорія кримінального процесу, яка розглядалася як система гарантій прав особи, в тому числі й права на недоторканність житла. Вчені П. Люблінський та І. Михайловський, за визначенням М. Чельцова-Бебутова, розвинули зазначену теорію, її сутність полягала у визнанні за судом ролі охоронця прав та інтересів особи (навіть від зазіхань самої державної влади) [1].

У 1907 р. був прийнятий законопроект «Про недоторканність особи», статті 15, 16 та 17 якого присвячувалися недоторканності житла [2]. Разом із ними норми Статуту кримінального судочинства 1864 р. та Уложення про покарання кримінальні та виправні визначили загальні гарантії недоторканності житла від «незаконних та невірних зазіхань» із боку адміністративної влади.

Заслуговує на увагу дослідження виняткових підстав проведення огляду, освідування та обшуку у царській Росії. За загальним правилом, встановленим ст. 105 Статуту кримінального судочинства, зазначені процесуальні дії зобов´язані були проводити судді (судові слідчі прирівнювалися до них) особисто. Рішення судді про особисте проведення слідчих дій не вимагало складання відповідного процесуального документа, тому що за своєю сутністю було юридичною підставою. У разі існування надзвичайних обставин, у зв´язку з якими суддя не міг їх провести та відкласти, проведення огляду, освідування та обшуку покладалося на поліцію (ст. 106 Статуту). Перекладення повноважень на поліцію здійснювалося у вигляді письмового доручення та вважалося винятком із загального правила. У суспільстві на той час виникло ставлення до суду як до «фортеці громадянської свободи» [3]. Цей державний орган було наділено повноваженнями перевірки «достовірності» слідчих дій, проведених поліцією (ст. 107 Статуту).

Сьогодні дане конституційне право покликане забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень будь-яких суб´єктів до її житла, сфери особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства. Дослідженню різних аспектів забезпечення права особи на недоторканність житла приділено значну увагу в науковій літературі, зокрема у роботах В. Т. Маляренка, І. Л. Петрухіна, В. Є. Коновалової, В. Ю. Шепитька, А. Ю. Олійника, О. В. Биваліна, Л. Д. Воєводіна, Ф. М. Рудинського, І. В. Гришина та ін.

Законодавча база

Отже, все, що відбувається в житлі, не може бути розголошене без згоди зацікавлених осіб. Доступ до житла сторонніх осіб можливий лише за чітко вираженої згоди громадян, які проживають у ньому. Недоторканні особисті папери, щоденники та інші документи, що зберігаються в житлі, а також і за його межами. Крім того, чітке дотримання даного права є гарантією інших прав, до яких можна віднести право на життя, на невтручання в особисте та сімейне життя, на особисту недоторканність, на володіння, користування і розпорядження своє власністю.

У всіх цивілізованих країнах право громадян на недоторканність житла гарантоване Основними законами, а також іншими законодавчими актами. Це стосується і України. Так, у ст. 47 Конституції України закріплено правило, згідно з яким «Кожен має право на житло», а також «Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду» (ч. 2 ст. 30). Лише у невідкладних випадках, пов´язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку(ч.3ст.30).

Серед інших законодавчих актів, які регулюють дане право, особливо необхідно виділити кримінально-процесуальне законодавство. Так, вищезазначені конституційні норми з точки зору охорони прав і свобод людини мають принципово важливе значення, і тому в КПК України вони закріплюються як засада судочинства. Зокрема ст. 141 КПК передбачено, що громадянам гарантується недоторканність житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому. Особисте життя громадян охороняється законом. Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК України.

У найважливіших міжнародно-правових актах також проголошено право громадян на недоторканність житла. Зокрема ст. 12 Загальної декларації прав людини передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань». Аналогічна вимога міститься в ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., відомої як Європейська конвенція з прав людини, комплексно декларує зазначені права. Зокрема, в ній зазначено: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції».

Поняття житла

Зазначимо, що значна кількість вітчизняних і міжнародних правових актів оперує поняттями «житло» та «інше володіння особи». На жаль, у Конституції України (ст. 30), Кримінальному кодексі України (ст.162) та КПК України (ст. 141) немає чіткого визначення поняття житла. Тому, на нашу думку, з метою уникнення непорозумінь та порушень закону під час проведення окремих слідчих дій (наприклад виїмки, обшуку, огляду), необхідно визначитись із цими поняттями.

Так, до тлумачення зазначених понять зверталися як українські, так і російські науковці. Зокрема В. Т. Маляренко вважає, що терміном «житло» охоплюється:

— особистий будинок з усіма приміщеннями, що призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку;

— будь-яке житлове приміщення (незалежно від форми власності), яке належить до житлового фонду і використовується для постійного чи тимчасового проживання (приватний будинок, квартира в будинку, окрема кімната в квартирі тощо);

— будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання (дача, садовий будинок, кімната в гуртожитку, номер у готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки тощо).

В. Т. Маляренко пропонує також в окремих випадках, наприклад, при тривалому перебуванні, пов´язаному із професійною діяльністю особи, тимчасовим житлом визнавати купе поїздів та каюти кораблів [4].

На думку І. Петрухіна, житло — це будь-яке приміщення, призначене чи пристосоване для постійного або тимчасового проживання людей. Також він пропонує відносити до житла й особистий автомобіль під час тривалих подорожей [5]. Якщо виходити із з того, що автомобіль у такому випадку буде використовуватися як тимчасове місце проживання людей, то із цим твердженням можна погодитися.

Свою думку щодо визначення терміна «житло» висловлює і Є. Мічурін, який вважає, що житло — це квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати в квартирах одноквартирних будинків, а також інші приміщення, призначені для постійного чи тимчасового проживання людей, завершені будівництвом і віднесені у встановленому порядку до житлового фонду [6].

Окремі вчені стверджують, що до житла слід також прирівняти такі приміщення, не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання, як льохи, комори, гаражі, що відділені від житлових приміщень [7]. Ми вважаємо, що ці приміщення не можуть вважатися житлом, оскільки прямо для цього не призначені, проте слід погодитися з тим, що вони тісно пов´язані із повсякденним життям людей і нерідко можуть бути місцем проведення обшуку.

Під житлом у житловому праві розуміють не тільки житлові (у тому числі багатоквартирні) будинки та дачі, призначені для постійного проживання, а й відокремлені квартири та інші ізольовані приміщення (наприклад окремі ізольовані кімнати в квартирах), гуртожитки, будинки-інтернати, спеціальні будинки для громадян похилого віку й інвалідів та ін., які зареєстровані в державних органах у такій якості.

Визначення житла закріплене і в Цивільному кодексі України. Згідно із ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. На думку коментаторів Цивільного кодексу України, з точки зору цивільного права не можуть вважатися житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, гаражі, збірно-розбірні, пересувні, контейнерні та інші підсобні споруди, а також приміщення, призначені для тимчасового (готель, лікарня) або недобровільного (в´язниця) перебування особи [8].

Однак суд при дачі дозволу на проведення обшуку в житлі окремої особи не може керуватися положеннями Цивільного кодексу України.

При застосуванні норм КК (статті 185— 187) судова практика йде шляхом більш широкого тлумачення поняття «житло». При кваліфікації крадіжки, грабежу, розбою, пов´язаних із проникненням до житла, суди визнають за житло і готельні номери, і туристичні палатки, і вагонні купе, і лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку тощо, тобто всі ті приміщення, в яких проживає людина постійно чи тимчасово (за винятком, звичайно, каналізаційних люків, де інколи мешкають безпритульні особи, та інших аналогічних місць притулку окремих осіб), що не збігається з нормами цивільного чи житлового права.

Слід звернути увагу, що, вирішуючи відповідні справи, Європейський суд з прав людини поняття «житло» тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, у тому числі: облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства (справа Барклі проти Сполученого Королівства); приміщення, за наявності права власності, де особа мала намір проживати (справа Гіллоу проти Сполученого Королівства); власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу (справа Ментес проти Туреччини); деякі приміщення, інша нерухомість, пов´язані з професійною діяльністю особи, зокрема офіси адвокатів, комерційні службові приміщення (справа Німітц проти Німеччини) [9].

Отже, з урахуванням розбіжностей в цивільному та житловому законодавстві, а також реалій застосування зазначених норм у кримінальному провадженні ми вважаємо за доцільне навести поняття житла, яке запропоноване у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25.12.1992 р. №12: житло — це приміщення, що призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната у готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори). Вважаємо, що слідчим, працівникам прокуратури та суду в ході провадження у кримінальних справах, з метою уникнення порушення конституційних прав громадян, слід оперувати саме цим визначенням. Хоча, на нашу думку, визначення В. Т. Маляренка є більш повним та заслуговує на увагу. Його обґрунтованість, насамперед, зумовлюється чітким окресленням усіх характеристик житла.

Слід звернути увагу на те, що житло як об´єкт, на який можуть бути спрямовані кримінально-процесуальні дії, або який пов´язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації певних процесуальних дій: здійснення судового виклику і повідомлення (статті 66, 75, 254, 280 КПК); приводу певних суб´єктів кримінального провадження (статті 70, 72, 135, 136, 288, 290, 292 КПК).

Інше володіння особи

Щодо визначення поняття «інше володіння особи», необхідно зазначити, що окремі громадяни сьогодні мають на праві приватної власності крамниці, ресторани, кафе, бари, їдальні, майстерні,заводи і фабрики та багато інших приміщень, які також є іншим володінням особи. Цивільне законодавство дає безліч інших можливостей особі для реалізації права на володіння. Водночас кримінально-процесуальне законодавство, передбачаючи недоторканність цього володіння, не конкретизує його, створюючи серйозну проблему в правозастосуванні. Щоб судова практика була сталою і визначеною, в КПК має бути чітко сформульоване поняття іншого володіння особи, недоторканність якого гарантується державою.

Своє бачення щодо даного поняття дає О. Шило. Він вважає, що до іншого володіння особи слід віднести предмет матеріального світу або природного середовища, призначений або придатний для постійного чи тимчасового зберігання чи знаходження знарядь злочину, речей і цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також інших предметів і документів, які мають значення для встановлення істини у справі чи забезпечення цивільного позову, який належить особі на праві приватної власності, спільної часткової або спільної сумісної власності, на підставі договору найму (оренди), лізингу або знаходиться у безкоштовному користуванні [10]. Якщо розглядати «інше володіння особи» як об´єкт обшуку, виїмки чи огляду, то з таким поняттям, на нашу думку, можна погодитися.