Договір зберігання: загальні положення

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНИІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ «КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни Цивільне право (основна частина)

на тему «Договір  зберігання: загальні положення.»

 

Варіант № 15

 

 

 

 

 

 

 

Виконав

ст. гр. ДСП-11

Чернишенко В.В.

Перевірила

доц. Зуєва В.О.

 

 

 

Київ 2012

15. Договір зберігання: загальні положення

ВСТУП

Так чи інакше в людському  житті нерідко доводиться стикатися  з таким явищем як зберігання. Зберігання речей, цінних паперів, інших коштовностей тощо. Цивільне право з рядом суміжних юридчних спеціальностей займається вивченням і регулюванням цього питання. Звідси, власне, і випливає актуальність дослідження теми даної курсової роботи “Збереження”.

Договір зберігання — це договір, за яким одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і  повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч.І ст.936 ЦК).

За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює зберігання на засадах  підприємницької діяльності (професійний  зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка  буде передана зберігачеві у майбутньому.

Роль договору зберігання у сфері підприємництва в Україні  зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

Предметом договору зберігання може бути річ, яка має як індивідуально-визначені, так і родові ознаки.

 

Поняття і загальна характеристика договору зберігання. Інколи виникають  обставини, за яких власник не може самостійно здійснювати володіння  своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких  обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка  його прийняла, виникають зобов´язання щодо зберігання майна.

Зберігальні зобов´язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання  або іншого договору, в якому  зберігання є супутнім обов´язком;

2) особливого статусу  особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних  ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.

Центральне місце серед  підстав виникнення зобов´язань по зберіганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще римському приватному праву був відомий договір depositum, який відносився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, зберігання.

У своему розвитку на терені України договірні зберігальні  відносини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (дореволюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов´язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).

Договір зберігання є двостороннім (обов´язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладеним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), договором зберігання може бути встановлений обов´язок зберігача зберігати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консесуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні догово

ри зберігання, зазвичай, мають місце в побутовій сфері.

Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб´єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ч. З ст. 936 ЦК України).

Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Виходячи з фідуціарного характеру цього договору, законом встановлена необхідність особистого виконання обов´язків зберігача (ст. 943 України).

Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні  зобов´язання зі зберігання за наявністю  спільних і відмінних у них  рис можна поділити на загальні та спеціальні. Загальне зберігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов´язання зі зберігання, за яким у зберігача виникає обов´язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні види зберігання характеризуються певними особливостями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціальних видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі (ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних видів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним законодавством.

Сторонами будь-якого договору зберігання є зберігач і поклажодавець. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Зберігачем є особа, яка за договором прийняла на збереження певне чуже майно та (або) зобов´язалася його зберігати. Зберігач може бути професійним або непрофесійним.

Виділяючи категорію професійного зберігача ЦК України вказує, що ним є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Проте на думку деяких вчених, професійним зберігачем має вважатися не кожний суб´єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК України, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основним або одним із основних видів статутної підприємницької діяльності.

Поклажодавцем може бути власник речі або особа, уповноважена ним на передачу речі на зберігання.

У спеціальних видах зберігання законом можуть ставитися певні вимоги до особи зберігача і поклажодавця. Наприклад, при зберіганні речей пасажира під час його перевезення зберігачем виступає перевізник, а поклажодавцем пасажир.

Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця послуга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві його майна.

Предмет договору зберігання слід відрізняти від об´єкту зберігання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом зберігання. Об´єкт договору зберігання часто називають "поклажею". Ним можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивідуально-визначених речей називається регулярним, а зберігання речей визначених родовими ознаками, - іррегулярним¹.

Коли на зберігання передається майно, визначене родовими ознаками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців. У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передні на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може надати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами одного роду та однієї якості.

Строк зберігання - це час, протягом якого зберігач зобов´язаний зберігати передану йому річ. Він, зазвичай, встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання. Сторони можуть обумовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу), або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред´явлення поклажодавцем вимоги про повернення речі.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред´явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом  звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. З ст. 938 ЦК України). "Розумність" строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в  договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов´язаний зберігати річ до пред´явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим).

У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі.

Плата за зберігання (ціна договору) та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законодавцем (нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.

Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встановлений актами цивільного законодавства, сторони  можуть визначити, що вона вноситься:

- у повному обсязі наперед;

- після закінчення зберігання;

- певними періодичними  платежами.

Певні особливості має  визначення розміру плати при  достроковому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у  разі, коли зберігання припинилося  достроково через обставини, за які  зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у пропорції до фактичної тривалості зберігання.

Якщо ж поклажодавець  після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов´язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Однак такий обов´язок покладається на по-клажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача.

Слід мати на увазі, до плати  за зберігання можуть бути включені витрати на зберігання речі. Якщо ж сторони у відплатному договорі не передбачать обов´язок поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати. Проте, витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу.

При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов´язаний відшкодувати зберігачу здійснені  ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або  законом (ст. 947 ЦК України). Такі витрати  повинні бути необхідними та не надмірними.

Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. При цьому договір зберігання, за яким зберігач зобов´язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Враховуючи те, що консенсуальний договір може укладатися лише професійним зберігачем (ч. 2 ст. 936 ЦК України), вищевказане застереження стосується лише договорів про зберігання за його участю і розширеному тлумаченню не підлягає.

ЦК України не вимагає  укладати письмові договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторонами. Письмова форма цього договору вважається дотриманою також тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Проте це положення дещо не узгоджується зі ст. 207 ЦК України, оскільки перераховані вище документи підписуються в односторонньому порядку зберігачем. Тому положення ст. 937 ЦК України потрібно розуміти як доповнення до ст. 207 ЦК України, а не як виключення із загального правила.