Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні

Конституційно-правові  основи безпосередньої демократії в  Україні

Зміст

Вступ 
Розділ 1. Основні засади демократії в Україні 
1.1. Поняття, сутність та ознаки демократії 
1.2. Форми демократії: види та характеристика 
Розділ 2. Конституційно-правові засади виборів та референдумів в Україні 
2.1. Вибори як основна форма безпосередньої демократії в Україні 
2.1.1. Види виборів 
2.1.2. Конституційні принципи виборів 
2.2. Референдуми в Україні: поняття, види, конституційна правова   регламентація 
Висновки 
Перелік використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально  обновити суспільне життя були приречені  на невдачу, якщо вони не підкріплювались  активним залученням різних категорій  громадян до вироблення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання  їх соціальної інертності, суспільство  одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залученні до демократичного процесу головної діючої сили історії - народу. 
Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, та прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. 
Життя розвінчало міф про "соціалістичну демократію", яка нібито була вищім типом демократичного устрою суспільства. За часів "тоталітарного соціалізму" сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки - різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда і нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської "відлиги" процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій. 
Поняття "демократія" використовується не тільки для характеристики Історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія). 
Для утвердження демократії необхідна висока, політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури. 
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи. 
Об'єктом дослідження курсової роботи є види народного волевиявлення в Україна. 
Предмет дослідження - поняття та форми демократії в Україні. 
Метою курсової роботи є дослідженні поняття та форм демократії в  Україні. 
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:  
- охарактеризувати теоретичні засади дослідження поняття та форм демократії; 
- дослідити форми демократії згідно Конституції України. 
Для розв'язування поставлених завдань використано методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел,  синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження. 
Теоретико-методологічною основою роботи і праці таких дослідників, як Колодій А.М., Олійник А.Ю., Погорілко В.Ф., Тодика. Ю. М.

1.1. Поняття, сутність  та ознаки демократії

У суспільній свідомості демократія ототожнюється з народовладдям. Ця форма державного устрою з тачки  зору механізму вияву народного  суверенітету виступає як пряма і  як представницька демократія. Перша  передбачає безпосереднє волевиявлення  асоціації індивідів - суб'єкта влади - з тих або інших питань життєдіяльності  цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади відводиться  роль організатора волевиявлення і  гаранта реалізації загальної волі. Саме на основі волевиявленні народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охороняючи громадську волю. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються  повноважними зборами народних представників (парламентами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб'єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асоціаціями. 
Поняттю "демократія" два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачишся по-різному, що зумовлювалося його природою. 
Так демократія забезпечує свободу творчості, стимулює особисту ініціативу. Демократія сприяє приходу до влади відданих народові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки і можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади корнстальтруїстів з низькою мораллю, але сильних і спритних. 
Вузловою для розуміння демократії є проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості народовладдя і законів. Не випадково Платон і Аристотель розглядали демократію як "неправильну форму правління", "демос", ототожнювався: з "хаосом", "владою натовпу". Вони розрізняли демократію, регульовану законом, і демократію, при якій народ, тобто більшість, перебуває під. впливом демагогів, що мають необмежену владу.  
Прикладом нового підходу, внеском у теорію демократії є погляди К. Поппера, який відкидає як центральне для політики питання, хто повинен правити. Оскільки немає впевненості в тому, що будуть обрані гідні правителі, центральним є питання, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які потрібно створювати інститути та механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати, 
К. Поппер критику інтерпретацію політики, в якій акцент зроблено на суверенітеті народу. Виходячи з моральних настанов, він вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати, владу як забажає. І не тільки тому, що будь-яка суверенна воля схильна до помилок, а й тому, що ніякий суверен не може маги повного права робити все, що йому заманеться, К. Поппер відкидає концепції демократії, які приписують особливу мудрість будь-кому або безпомилковість "голосу народному". 
Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати змогу впливати на політику тоді, коли того забажають; що бюрократи, а також обрані особи повинні розглядатися як слуги народу і вести себе відповідно; що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажанні ї пріоритети більшості і поважати при цьому права меншості. 
Демократію К. Поппер визначає, як систему, в якій правителі можуть бути замінені мирним шляхом, а тиранію як систему, де така заміна без кровопролиття неможлива. Забезпечуючи ненасильницьку реформу соціальних інститутів, демократія дає змогу досягти розумнішого устрою нових інститутів. 
Авторитет влади, держави ґрунтується на принципі, згідно з яким держава забезпечує рівний захист усім громадянам. Саме протекціонізм постає як розв'язання проблеми легітимності. Тому громадяни повинні підкорятися законові брати на себе тягар громадських обов'язків. Дієвість закону не в санкціях, не в охоронній функції держави, а в готовності індивідів підкорятися законові, тобто в їхній моральній голі [18; 153]. 
К. Поппер намагається довести, що демократія: в звичайному розумінні - це утопія. У цьому розумінні він вважає демократко неможливою і небажаною. І звичайно, не можна не погодитися щодо помилковості тверджень, згідно з якими для розв'язання політичних проблем досить передати владу в "гідні руки". Цього недостатньо ні для забезпечення: справедливості, ні для здорової політики. Досвід, політичного життя підтверджує висновок К. Поппера про те, що "народовладдя" часто виявляється некомпетентним і обертається тиранією. 
Нарешті правильною є теза про те. що існуючі проблеми не обов'язково розв'язуються шляхом простої передачі органів влади в руки народу або його представників. Чітке розуміння цього звільняє розум для подальших пошуків. 
Одним із головних є забезпечення: свободи громадян. Ця свобода має два аспектів. Політична свобода - право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не звала особистої громадянської свободи, була повністю: підпорядкована владі всього суспільства [18; 154]. 
Ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін. 
Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність, свого існування. Звідси висновок - політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно вія того, хто її здійснює - монарх чи народ. 
Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через зажени, а не через людей". Передбачається юридичний контроль за виконанням заяснів. У зв'язку з цим виникає два питання. Перше - хто повинен мати політичну владу, друге - які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться.. Відповідь на перше запитання привела до ідеї демократа, відповідь на друге - до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо. В цілому лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.

<< Предыдущая - Следующая >>

Страница 3 из 9

1.2. Форми демократії: види  та характеристика 

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма  демократа - це її зовнішнє вираження. Форм демократ можна назвати чимало, але основні з них там: 
1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) - здійснюється у двох формах: прямій та непрямій [2; 63]: 
-   Пряма - представницька, демократія - форма народовладдя, при якій вдала здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних | органах (парламенті, органи місцевого самоврядування); 
-    Непряма - безпосередня демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення: волі народу чи певних;; соціальних груп (референдум, вибори) 
2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, подай компетенції, їжі запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом: 
3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. 
Види демократії класифікують за сферами суспільного життя: 
-  економічна; 
-  соціальна; 
-  політична; 
-  культурно-духовна та ін.  
Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.). 
Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через встановлені в них принципів демократії. 
Передумовою легітимності інституту демократії с його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності - його юридичне оформлення, узаконення. 
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: 
Структурні: 
-   сесії парламентів; 
-  депутатські комісії; 
-  народні контролери тощо.  
Функціональні: 
-  депутатські запити; 
-  накази виборців; 
-   громадська думка тощо. 
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії [7; 73]: 
Імперативні: 
- мають остаточне загальнообов'язкове значення дня державних органів, посадових осіб, громадян; 
-  референдум конституційний та законодавчий; 
-   вибори; 
-  накази виборців та ін. 
Консультативні: 
-   мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян; 
-  референдум консультативний; 
-   всенародне обговорення законопроектів; 
-   мітинги; 
-   анкетування та ін. 
Відповідні форми безпосередньої демократії передбачені Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ» (ст. 8),Конституцією Автономної Республіки Крим (ст. 6) та рядом інших нормативно-правових актів. 
У цілому форми безпосередньої демократії можна умовно поділити на кілька видів: 
1) за правовими підставами здійснення безпосередньої демократії у відповідних формах - конституційні і законодавчі; обов’язкові і факультативні; 
2) за умовами (місцем і часом проведення): за місцем - на всеукраїнські і місцеві; за часом - на чергові та позачергові; періодичні, разові тощо; 
3) за змістом питань, що обговорюються і вирішуються - на конституційні, законодавчі, адміністративно-територіальні, міжнародно-правові тощо; 
4) за наслідками здійснення відповідних форм безпосередньої демократії - на дійсні і недійсні.[15; 26-32] 
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам. 
Вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування. 
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю незалежно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього. 
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управлінні державними справами. 
Референдум (дат, - те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократ, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами. 
Так, як основним видом демократії є вибори та референдуми, також є і неосновні види, а саме це: 
* Плебісцити - 1) те саме, що й референдум; 2) референдум з важливого питання має доленосний характер для країни; 3) референдум, що не має конституційного і законодавчого характеру; 4) усі форми народного волевиявлення шляхом голосування, у тому числі вибори; 
* Народна законодавча ініціатива - право певної групи виборців запропонувати проект закону, що підлягає обов’язковому розгляду парламентом; 
* Народна конституційна ініціатива - право певної групи виборців запропонувати проект змін конституції, що підлягає обов’язковому розгляду у встановленому законом порядку; 
* Петиція (звернення) - право громадян направляти індивідуальні та колективні послання в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, до їх посадових осіб, які повинні дати відповідь на ці звернення; 
* Мітинг - це збори всіх бажаючих, які проводяться зазвичай під відкритим небом і на яких після  публічних виступів організатори та інші учасники приймають резолюцію з вимогою до влади або закликом до громадян; 
* Демонстрації - це звичайний рух по вулицях і дорогах мас людей з плакатами і транспарантами, що висловлюють позицію цих людей з певних суспільних питань або вимоги до влади; 
* Походи - це форма безпосередньої демократії, що передбачає широке пропагування політичних поглядів громадян України  у рухомій формі заздалегідь визначеним маршрутом. Та інші види. 
Одже, чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми. 
За своєю суттю безпосереднє народовладдя, відповідно до положень Конституції, є, насамперед, прямим волевиявленням народу шляхом таємного голосування або волевиявленням, вираженням волі через політичні партії, засоби масової інформації та інші складові механізму безпосередньої демократії, які сприяють формування і виявленню політичної волі громадян. 
Таким чином, безпосередньою демократією можна визначити як безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референдумів або в інших, не заборонених Конституцією і законами, формах. 
Основи безпосередньої демократії здебільшого визначається Конституцією та законами України. 
Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування і розвитку. 
Загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя; безпосереднього волевиявлення; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя. 
Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого суспільного явища, виявляється зрештою в її функціях – напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми безпосереднього народовладдя. 
Безпосередня демократія, як і всяка влада, здійснюється в певних формах, тобто способах волевиявлення народу з метою реалізації суспільних функцій, що мають правові наслідки.

Розділ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ВИБОРІВ ТА РЕФЕРЕНДУМІВ В  УКРАЇНІ

2.1. Вибори як основна  форма безпосередньої демократії  в Україні

Основою виборчої системи України є загальне, рівне, пряме, вільне виборче право, яке  здійснюється особисто, таємно. 
Джерелами виборчого права в Україні є Конституція України. Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р,. Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів". Закон "Про вибори Президента України", Закон "Про вибори у Верховну Раду Автономної Республіки Крим". Депутати в Україні обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. 
Участь громадян у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Право голосу на виборах депутатів (право обирати депутатів) мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Таким чином Конституція України (ст. 71) і виборчі закони підкреслюють, що вибори в Україні є загальними. Документом, який підтверджує громадянство України виборця, є: 1) паспорт громадянина України; 2) паспорт громадянина України .для виїзду за кордон; 3) тимчасове посвідчення громадянина України; 4) дипломатичний паспорт; 5} службовій паспорт; 6} посвідчення особи моряка; 7} посвідчення члена екіпажу; 8) військовий квиток для військовослужбовців строкової служби. Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів депутатів та інших заходах у порядку, визначеному виборчим законом (ст. 2 Закону "Про вибори народних депутатів України") [10; 266]. 
Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України забороняються. Не допускається обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі крім передбачених Конституцією України та виборчим законом. Не має права, голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці. Застосуванні насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-якій інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. Голосування на виборах  є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється. Кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється. 
Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, передбачених виборчим законом виборчих процедур. Виборчий процес, здійснюється на засадах: законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичного плюралізму (багатопартійності); гласності й відкритості виборчого процесу: рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу; рівності всіх кандидатів у депутати: свободи передвиборної агітації; рівних можливостей доступу до засобів масової інформації, неупередженості партій (блоків); кандидатів у депутати з боку органів державної знади, органів місцевого самоврядуванні. їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій. 
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система -- система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округа.

2.1.1. Види виборів

Поняття виборчої системи наукою конституційного  права, у тому числі національною, традиційно розглядають у двох значеннях. У широкому сенсі під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, що охоплює порядок організації  і проведення виборів представницьких  органів державної влади і  органів місцевого самоврядування. З цього погляду виборча система  України являє собою сукупність усіх видів виборів, що відповідно до Конституції та законодавства України  відбуваються на території держави. Водночас термін “виборча система” застосовується і у вузькому значенні – як спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів. 
У різних країнах обрання типу виборчої системи залежить від способу організації державного устрою, національного складу суспільства, його традиції та культури, впливу зовнішніх чинників. 
Трактування виборчої системи як системи суспільних відносин дає змогу класифікувати вибори за різними ознаками. 
За територіальною ознакою вибори бувають:  
> загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни. В Україні до таких належать вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України; 
> локальні (іноді їх називають місцевими, комунальними, адміністративними) – як правило, це вибори до представницьких органів місцевого самоврядування. До локальних виборів в України належать вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також вибори депутатів сільських, селищних, міських голів. 
За суб’єктами розрізняють: 
> вибори народних депутатів України; 
> вибори Президента України; 
> вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
> вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; 
> вибори сільських, селищних і міських голів. 
За часом проведення виборів поділяються на:  
> чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади; 
> позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади; 
> вибори депутатів замість депутатів, сільських, селищних, міських голів, які вибули. Ці вибори іноді називають проміжними. Такі вибори, що проводяться в одномандатних виборчих округах у разі втрати депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата або сільського, селищного, міського голови на підставах  і в порядку, передбачених законодавства України про місцеві вибори; 
> вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці. 
За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають: 
> загальними, основними, коли у виборах за законом мають право брати участь усі виборці держави – у разі проведення виборів народних депутатів України, виборів народних депутатів України, виборів Президента України, виборців, що проживають на території Автономної Республіки Крим – у разі обрання депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
> частковими (додатковими), коли, наприклад, до 2002 р. Поповнювався склад Верховної Ради України, сільських, селищних рад у разі дострокового вибуття окремих депутатів. 
З огляду на правові наслідки вибори поділяються на:  
> дійсні – проведені в порядку, визначеному Конституцією України і відповідним виборчим законом; 
> недійсні – під час яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів. 
За порядком визначення результатів виборів у світовій практиці розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана[16; 154]