Конституційно-правові основи безпосередньої демократії в Україні

2.1.2. Конституційні принципи  виборів

Під конституційними  принципами виборчого права України  розуміють вихідні положення, фундаментальні ідеї, які відображають суть виборів  як передбаченої Конституцією України  пріоритетної форми безпосередньої демократії, визначають засади правового  регулювання реалізації і гарантування виборчих прав громадян України та забезпечують передбачений законодавством України порядок організації  і проведення всіх видів виборів  у державі. 
Усі принципи поділяються на загальні і спеціальні (міжгалузеві, галузеві, інституціональні).  
Загальними принципами виборів як основної форми безпосередньої демократії є принципи: 
* суверенності народу; 
* єдиновладдя народу; 
* повновладдя народу; 
* безпосереднього волевиявлення народу; 
* поєднання безпосередньої і представницької демократії; 
* пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; 
* політичного плюралізму; 
* конституційності й законності; 
* загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; 
* рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; 
* відкритості та гласності тощо. 
До загальних принципів виборчого права відносяться, насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування при здійсненні виборчого права. 
До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи:  
* альтернативності; 
* багатопартійності виборів; 
* публічності та відкритості виборчого процесу; 
* гласності виборів; 
* політичного плюралізму та багатопартійності; 
* організації виборів спеціальними незалежними органами; 
* територіальної організації виборів; 
* спеціального фінансування виборів; 
* рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації; 
* рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій – суб’ктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності; 
* неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій – суб’єктів виборчого процесу; 
* юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо. [16; 155] 
Коротко розглянемо зміст основних принципів виборчого права України. 
Принцип вільних виборів є одним із основних принципів виборів. Цей принцип означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах. 
Формою вираження принципу вільних виборів є насамперед процедура таємного голосування. У п. 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини закріплено, що вибори „повинні проводитися шляхом таємного голосування або через інші рівноцінні форми, що забезпечують свободу голосування”. 
Принцип обов’зковості виборів у конституційному праві трактується не завжди однаково. Іноді під обов’язковістю мається на увазі те, що законодавством встановлений обов’язком для громадян брати участь у виборах. Обов’язковість виборів забезпечується встановленням відповідних санкцій для виборців, які не беруть участь у виборах, зокрема накладенням відповідних штрафів(Австралія, Люксембург), вираження громадської догани, осуду (Італія, Бельгія), іноді це може бути відповідальність навіть кримінального характеру у вигляді позбавлення волі на певний період часу. 
Обов’язковість виборів передбачає, що вибори є єдиним законним способом формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З огляду на це передбачається, що органи, повноважні призначати вибори, не мають права ухилятися від їхнього призначення в строки та в порядку, передбачені законодавством. 
Принцип періодичності проведення виборів означає, що вибори мають проводитися з оптимальною періодичністю. Періодичність проведення виборів залежить безпосередньо від строків повноважень відповідних органів. У Конституції та виборчому законодавстві України визначено строки та періодичність проведення виборів. 
Законодавство про вибори передбачає можливість проведення також дострокових, позачергових виборів, які пов’язуються з достроковим припиненням повноважень представницького органу або обраної посадової особи Причому у разі проведення позачергових виборів встановлюється, передовсім Конституцією України, чіткі строки призначення і проведення таких виборів. 
Принцип справедливих виборів також є міжнародним стандартом організації і проведення виборів. Він тісно пов’язаний із реалізацією громадянами як суб’єктів своїх виборчих прав: права обирати та бути обраним. 
Не менш важливим для проведення справді демократичних і вільних виборів є принцип дійсних і чесних, несфаьсиіфікованих виборів. 
Дійсні, чесні, несфальсифіковані вибори дають змогу громадянам держави зробити справжній реальний вибір. Саме через такі вибори виявляється і реалізується справжня воля народу як єдиного джерела влади, носія суверенітету. При проведенні дійсних і чесних виборів має панувати політичний плюралізм, альтернативність, рівні умови висування та участі кандидатів у виборах, широка поінформованість громадян, жорстких контроль за фінансуванням виборчих компаній кандидатів, громадський контроль за ходом голосуванням та встановлення результатів тощо. 
На сучасному етапі, коли Конституцією України не закріплено жодного виду виборчих систем як конституційного принципу організації і проведення виборів, можна стверджувати, що в державі діє принцип допустимості різних виборчих систем. 
Конституційні основи правового регулювання виборів в Україні становлять основоположні принципи участі громадян у виборах – загальне, рівне та пряме виборче право і таємне волевиявлення. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов’язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно. 
Принцип загальності виборчого права означає, що суб’єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст.. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатним. [22; 144]

2.2. Референдуми в Україні:  поняття , види, конституційна правова  регламентація

 
Закон України "Про всеукраїнській та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття  громадянами України шляхом голосування  законів України, інших рішень з  важливих питань загальнодержавного і  місцевого значення (ст. 1). 
Термін "референдум" у перекладі з латині означає "те, що має бути повідомлене". На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. У деяких країнах розвинутої демократії він ніколи не застосовувався (Нідерланди) або застосовувався в одиничних випадках (Велика Британія, Бельгії). Нерідко цей інститут використовувався для політичного маніпулювання. 
Референдум - це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення. 
У законодавстві і філософській доктрині права термін "референдум" тлумачиться по-різному. В нормативних актах застосовуються терміни "референдум" (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Італія. Іспанія. Словаччина) і "плебісцит" (Чилі Еквадор, Коста-Ріка), 
Перший у світі референдум було проведено 1439 р, у швейцарському кантоні Берн з проблем фінансового становища цього кантону. 
В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III "Вибори, Референдум", а також статтями 5,75, 106,138,143, 156). Детальна регламентації - це предмет законодавчого регулювання. В Україні діє Закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня: 1991 р. 
Референдуми можна класифікувати ж різними ознаками: територія проведення; юридична сипа рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму: час проведення; за суб'єктами, що ініціювали проведенні референдуму. 
Так. за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону "Про всеукраїнські та місцеві референдуми" референдуми в Україна поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим: в) місцеві референдуми. 
За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні. 
Імперативним вважається референдум, рішення якого мають вищу юридичну силу, є обов’язковими для виконання на всій території України та не потребує затвердження з боку державних органів. Дане визначення відповідає традиційному розумінню суті цього інституту та грунтується на принципі народного суверенітету, закріпленому в ст. 5 Конституції України.  
Питання ж визначення консультативного референдуму потребує більш детального обговорення стосовно його законодавчого закріплення. З метою дослідження правової природи консультативного референдуму необхідно звернути увагу на його визначення вченими-юристами.  [14; 42-44] 
За визначенням В. Погорілка та В. Федоренка консультативний референдум проводиться органом державної влади перед прийняття ним певного рішення з метою виявлення ставлення громадян до цього рішення. Автори справедливо наголошують на тому, що ототожнення в українському законодавстві консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування є явищем соціологічним. 
В. Шаповалов визначає рішення консультативного референдуму як політичну пораду, висловлену виборчим корпусом. На думку автора, хоча така порада не має юридичної сили, об’єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі. Але слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства України, таке врахування народної волі носить суто політичний характер і знаходиться поза межами конституційно-правового регулювання. Згідно із законом консультативні референдуми проводяться з метою вирішення важливих питань загальнодержавного та місцевого значення 
Перший відрізняється від другого тим, що рішенні імперативного референдуму мають найвищу юридичну силу, та є остаточними. Причому рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом. Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності за найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Прикладом такого референдуму є конституційний референдум, який може проводитися відповідно до ст. 156 Конституції України. 
Результати дорадчого опитування (консультативного референдуму) розглядаються з враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами (ст. 46). Незважаючи на формально-обов'язковий характер, дорадче опитування має морально зобов'язуючу силу. У демократичній державі влада ж правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Водночас В.Ф. Погоріпко і В.Я. Федоренко правильно зазначають, що ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем. Тому поширення на дорадчі опитування процесуальних вимог є недоцільним. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їхніх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само як і їхні результати. 
За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними, Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Так, Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України (ст. 73} та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону (ст. 156). Значущість обов'язкового референдуму полягає в тому, що вів гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування. Факультативний референдум проводиться для прийняття: а) законів шляхом всенародного голосування; б) рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення. 
За часом проведення загальнодержавний референдум може бути законодавчим або не законодавчим. Законодавчі референдуми, як правило, мають консультативний характер. Не законодавчі референдуми спрямовані на надання відповідної юридичної сили рішенням парламенту. 
За суб'єктами ініціювання референдуми поділяють на ініціативні та імперативні Ініціативні референдуми призначаються парламентом та Президентом України, а імперативні - на вимогу не менш ЯК трьох мільйонів громадян, наділених виборчим правом. Проведення ініціативних референдумів може бути скасованим тим органом, що його ініціював, а проведення імперативних референдумів є обов'язковим. 
За предметом всеукраїнські референдуми поділяють на: конституційні (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми); законодавчі (п. 2 ст. 3 Закону); з питань зміни території України (ст. 73 Конституції України); міжнародно-правові (ст. 5 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"); з питань довіри (недовіри) Верховній Раді Україна та Президенту України (ст. 13 Закову "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"). 
На конституційному референдумі обговорюються проекти нового Основного Закону або пропозиції з часткової зміни чинної Конституції, Законодавчий референдум проводиться щодо проектів або чинних законів. Предметом референдумів з міжнародно-правових питань є проблеми входження країни до відповідних міждержавній структур, співтовариств. На адміністративні референдуми виносяться питання управлінського характеру. Зокрема, це можуть бути питання про зміну адміністративно-територіального подіту. З погляду юридичної сили рішень, що прийняті шляхом голосування на референдумі мають різкі юридичні наслідки. 
Будь-яка класифікація суспільних явищ є умовною. Наведена вище класифікація референдуму за різними ознаками дає можливість усвідомити багатогранність такого соціального явища, як референдум, однією з провідних форм безпосередньої демократії.[6; 44-47] 
Таким чином, однією з найдавніших форм безпосередньої демократії в України є вибори. Саме вибори дозволяють перетворити волевиявлення громадян України у волю українського народу при формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 
Вибори – одна з найдавніших форм прямого народовладдя, відома ще з часів так званої „вічової демократії”. Вибори стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо. 
Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України. 
Також одним із видів безпосередньої демократії є референдум. 
Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо при виборах таким об’єктом є кандидат або список кандидатів, то об’єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народів або територіальній громаді владних повноважень, у той час, як мета референдуму – прийняття рішення по суті винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму більш чітко та конкретно і не передбачає подальшого делегування владних повноважень. 
Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або затвердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування. Висновок

Чинна Конституція  України визнала вперше не лише незалежність влади народу, тобто володіння  політичною владою як його природне право  мати владу, але і його право здійснювати  владу. До того ж Конституцією визнано  право народу здійснювати владу  безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.  
У Конституції визнається як одне з пріоритетних прав – право народу захищати, охороняти, гарантувати свою владу і конституційний лад у цілому. Зокрема, у ст.. 5 Конституції України зазначається, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, і воно не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами. Відповідно, народ має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою, її органами чи посадовими особами – має право на будь-яку форму опору, протидії, непокори. 
Відповідно до Конституції України належність влади народу, її здійснення та захист, охорона – основні елементи демократії, народовладдя, але вони, звичайно, повністю не вичерпують її зміст і форм. 
Конституція України традиційно поділяє демократію (народовладдя) на безпосередню й представницьку. Проте, на відміну від попередніх радянських конституцій, чинна Конституція пріоритетною формою демократії визнає безпосередню. Це є цілком логічним, закономірним, реальним. Адже безпосередня демократія – природне право народу, вона з’явилася раніше від представницької. 
Чинна Конституція України визначає не лише місце безпосередньої демократії в системі демократії, тобто в системі політичної влади народу, але і її суть, зміст і форми. 
Тобто, безпосереднє народовладдя – це самостійна реалізація народом владної волі щодо власних інтересів, або щодо інших народів і держав за їх згодою при сприянні політичних партій, їхніх блоків, інших складових механізму безпосередньої демократії або без них.  
За своїм змістом безпосереднє народовладдя, відповідно до Конституції України, є формуванням органів державної влади й органів місцевого самоврядування, прийняттям законів та інших рішень загальнонаціонального або місцевого значення, гарантуванням конституційного ладу, захистом суверенітету і територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної та інформаційної безпеки тощо. Змістом безпосереднього народовладдя є питання внутрішньої і зовнішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.  
За формою безпосереднім народовладдям виділяють вибори, референдуми та інші форми волевиявлення народу і народні обговорення, виявлення громадської думки тощо, які характеризують голосуванням, обговоренням, зборами тощо.  
Конституцією і законами України передбачені таі форми безпосереднього волевиявлення народу, як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референтні ініціативи, звернення, народні обговорення. Відповідно до ст. 69 Конституція України не заперечує можливості існування й інших форм безпосередньої демократії. 
Пріоритетними серед конституційно-правових форм безпосередньої демократії є вибори до органі державної влади й органів місцевого самоврядування та всеукраїнський і місцеві референдуми. В Конституції України визначається основні засади цих форм народного волевиявлення і передбачається виняткове регулювання законами організації і порядку проведення виборів і референдумів.  
Поряд із виборами до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, всеукраїнським і місцевими референдумами, Конституція передбачає такі форми, як збори, мітинги, походи, демонстрації, хоча обмежує їх мирними і передбачає попереднє повідомлення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про їх проведення. 
Обмеження щодо реалізації цього права зазначається в ст.. 69 Конституції України, може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або прав і свобод інших людей. 
Певні форми безпосереднього народовладдя також передбачені окремими законами. Так , Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” передбачає такі форми безпосередньої демократії, як місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання.

Перелік використаної літератури

1. Білоус А. Пропорційні  вибори в Україні: ілюзії чи  реалії // Нова політика. – 2001 –  №1 – С. 2-5. 
2. Борденюк В. Механізм (апарат) державного управління як система органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування // Право України – 2005 – №6 – С. 16-21. 
3. Голосниченко І. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України – 1991 – №11 – С. 7-10. 
4. Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради України – 1991 – №33 – С. 443. 
5. Кельман М. Десять засад демократії // Право України – 1996 – №8 – С. 7-10. 
6. Книгін К. Реалізація народного волевиявлення, в рішеннях всеукраїнських референдумів: окремі проблеми // Право України – 2003 – №8 – С. 44-47. 
7. Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя (проблеми теорії і практики) // Право України – 2001 – №11 – С. 28-31. 
8. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 1996 – №30 – С. 141. 
9. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний Посібник. – Вид. 6-те, виправл. та доповн. – К.: Атака 2007 – 592 с. 
10. Лаврінович О. Реформа виборчої системи і Парламент України // Право України. – 2000 – №1 – С. 97-98. 
11. Мазур О. Виборча система України у пошуках оптимального варіанту // Нова політика – 2001 – №1 – С. 6-8. 
12. Мурашин А. Г. Міжнародне сприяння здійсненню безпосередньої демократії // Право України – 2000 – №8 – С. 6-10. 
13. Мурашин О. Акти прямого народовладдя, їх система та класифікація // Вісник Академії правових наук України – 2000 – №1 – С. 61. 
14. Паламарчук М. Всеукраїнський референдум у політичній системі України // Право України – 2005 – №5 – С. 42-44. 
15. Погоріло В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України – 2001 –№8 – С. 26-32. 
16. Погоріло В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред. В. Ф. Погоріло. – К.: Хрін ком Інтер. 2003 – 536с. 
17. Погоріло В., Федоренко В. Акти прямого народовладдя в Україні // Право України – 2000 –№2 – С. 118-119. 
18. Ставнійчук М. Своєчасна монографія про референдуми в Україні // Право України – 2000 – №9 – С. 135-136. 
19. Шемшученко Ю. С. Конституційне право України Академічний курс: Підручник: У. 2т – Т. 2 / За загальною редакцією Ю. С. Шемшученко. – К.: ТОВ „Видавництво, Юридична думка”, 2008 – 800с. 
20. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник К.: Юрінком Інтер, 2004 – 2-е вид. перероб. Та допов. – 510с. 
21. Фризький О. Ф. Конституційне право України. Підручник – К.: Юрінком Інтер, 2003 – 536с. 
22. Тодика Ю. М., Журавського В. С. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Академіка АПрН України доктора юридичних наук професора Ю. М. Тодики доктора юридичних і політичних наук професора В. С. Журавського – К.: Видавничий дім „ Ін. Юре”, 2002 – 544с.

Запоріжжя – 2008