Освіта як основне та невід’ємне право людини

                                                                                                                                        Голод Даніела

студентка ІІ курсу факультету міжнародного бізнесу 

та міжнародного права, напрям «Міжнародне  право»

                                                                          Науковий керівник: доц.. Котляр О.І

«Освіта як основне та невід’ємне право людини»

Дана робота присвячена дослідженню питання освіти як основного та невід’ємного права людини. Автор досліджує питання становлення освіти як у внутрішньо-державному, так і в міжнародному праві.

Ключові слова: права людини, освіта, розвиток освіти.

This work is devoted to the issue of education as a basic and inalienable human rights. The author examines the issue of education as formation of intra-state and in international law.

Keywords: human rights, education, development education.

Поняття освіти досить складне й багатоаспектне. У найзагальнішому визначенні освіта – це процес і результат засвоєння людиною систематичних знань, умінь і навичок, розвиток розуму та почуттів, формування світогляду та пізнавальних інтересів. Освіченою людиною можна назвати того, хто володіє загальними ідеями, принципами і методами, що визначають загальний підхід до розгляду різноманітних фактів і явищ; хто володіє високим рівнем розвинутих здібностей, умінням застосовувати набуті знання до якомога більшої кількості частинних випадків; хто одержав багато знань і, крім того, може швидко й правильно застосовувати їх у конкретному випадку; у кого поняття і почуття отримали благородне і піднесене спрямування. Отже, поняття освіта передбачає не лише знання, уміння й навички як результат навчання, але й уміння критично мислити, творити, оцінювати з моральних позицій все навколишнє.

Поширений в Європі, Великій  Британії, США термін education для позначення поняття освіти також включає  всі аспекти взаємодії учасників  освітнього процесу. Тому освіта з огляду на її культуровідповідність містить у собі навчання і виховання (самовиховання) як інтерналізацію тих соціокультурних цінностей суспільства (норм, правил, традицій, заповідей, морально-етичного кодексу), які поділяються його членами. Зв'язок навчання і виховання в цьому процесі є нерозривним. Один із прихильників дидактичного формалізму Геракліт, вважав, що "багато знання розуму не додає". Аналогічну позицію займав Цицерон. У новий час розроблено теорію дидактичного формалізму, принциповою основою якої була філософія І.Канта, а також неогуманізм, запропонований И.Песталоцці, на думку якого, головною метою навчання повинно стати формування правильності мислення учнів, або формальна освіта. В Німеччині аналогічні погляди пропагував А.Дістервег у своєму "Посібнику до освіти німецьких учителів (1835). Заслуга представників формальної теорії змісту освіти полягає в тому, що вони звернули увагу на необхідність розвитку здібностей і пізнавальних інтересів учнів, їхньої уваги, пам'яті, уяви, мислення тощо. Також поняття освіти регулюється міжнародними документами з прав людини які сформували ключові стандарти прав людини, в тому числі й щодо права на здобуття освіти. Для здійснення аналізу на відповідність національного законодавства у сфері загальної освіти міжнародним документам у галузі прав людини, наведу витяги з міжнародних договорів: Ст. 26 Загальної декларації прав людини, проголошеної ООН 10 грудня 1948 року. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безкоштовною, хоча б початкова та загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особистості і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру. Ст. 28. 1 Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.

Конвенція ООН про права  дитини, прийнята 20 листопада 1989 року, ратифікована Постановою Верховної  Ради України від 27 лютого 1991 року, (витяг)

Стаття 28. 1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і  з метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:

1)вводять безплатну й обов'язкову початкову освіту;2)сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної освіти та надання у випадку необхідності фінансової допомоги; 3)забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;4)забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для всіх дітей;5)вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

Міжнародне співтовариство напрацювало низку нормативно-правових актів, де визначено міжнародні стандарти  в галузі освіти. Відповідно до норм міжнародного права деякі з них, такі як резолюції і декларації, не обов'язкові для виконання, інші (договори, пакти, конвенції) мають обов'язкову юридичну силу, якщо вони ратифіковані вищим законодавчим органом держави. Це положення закріплено у статті 9 Конституції України, де зазначено, що « чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України «.

Також можна навести ряд  інших договорів де закріплюється  право на освіту, це такі як Загальна декларація прав людини 1948 року — універсальний документ щодо прав людини, зокрема й права на освіту. Стаття 26 декларації проголошує право кожної людини на освіту. Освіта повинна бути спрямована на всебічний розвиток людини, сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами, бути безоплатною, хоча б початкова й загальна, початкова освіта має бути обов'язковою, технічна і професійна — загальнодоступною, вища — однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного; батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх дітей.

Відповідно до статті 29 Конвенції  держави-учасниці погоджуються з тим, що освіта дитини має бути спрямована на розвиток особистості, талантів, розумових  і фізичних здібностей дитини; виховання  поваги до прав людини та основних свобод; підготовку дитини до свідомого життя  у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між  усіма народами, етнічними, національними  й релігійними групами тощо. У  державах, де є етнічні, релігійні  або мовні меншини чи особи  з корінного населення, дитині, яка  належить до таких меншостей, не може бути відмовлено у праві разом  з іншими членами її групи користуватися  своєю культурою, сповідувати свою релігію або виконувати її обряди, а також спілкуватися рідною мовою (стаття 30).

Наступним міжнародним документом, який після його ратифікації Верховною  Радою України 3 грудня 1999 року набув  статусу закону України, стала Конвенція  про визнання кваліфікацій з вищої  освіти в Європейському регіоні (Лісабонська конвенція від 11 квітня 1997 року). Конвенцію розроблено й  прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Головна ідея Конвенції —  надати всім людям Європейського  регіону можливість повною мірою  користуватися джерелом різноманіття систем освіти, максимально полегшити  доступ жителям кожної держави й  учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав. 

Дієвим механізмом захисту  прав дитини, розвитку системи освіти України  відповідно до світових та європейських стандартів стали також  такі міжнародно-правові акти: Конвенція  про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.); Конвенція  про боротьбу з дискримінацією у  сфері освіти (Париж, 14 грудня 1960 р.); Рекомендації МОП/ЮНЕСКО щодо становища вчителів (Париж, 5.10.1966 р.); Рекомендації про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співпраці й миру, виховання в дусі пошани прав людини й основних свобод (Париж, 1974 р.); Рекомендація про розвиток освіти дорослих (Париж, 1976 р.); Рекомендації МОТ/ЮНЕСКО про статус викладацьких кадрів закладів вищої освіти (Париж, 11.11.1977 р.); Рекомендація № R(83)4 Ради Європи (Комітет Міністрів) «Про сприяння обізнаності про Європу в середніх школах« (18. 04. 1983 р.); Рекомендація № R(83)13 Ради Європи (Комітет Міністрів) «Про роль середньої школи в підготовці молоді до життя« (23.09.1983 р.); Резолюція № 1 «Про нові завдання вчителів та їх підготовку« (Постійна конференція європейських міністрів освіти) (Гельсінкі, 5—7.05.1987 року); Резолюція 874 (1987) «Про якість і ефективність шкільної освіти« (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація № R(88)7 «Про освіту з питань охорони здоров'я в школі та роль і підготовку вчителів« (Комітет Міністрів) (18.04.1988 р.); Конвенція про технічну та професійну освіту (Париж, 10.11.1989 р.); Рекомендація 1123 (1990) «Про практичну допомогу в питаннях освіти в Центральній і Східній Європі« (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація № R(91)8 «Про розвиток освіти з питань довкілля в шкільних системах« (Комітет Міністрів (17.06.1991 р.); Рекомендації про визнання навчальних курсів та свідоцтв про вищу освіту (1993 р.); Всесвітня програма дій у сфері освіти з прав людини та демократії (Монреаль, 1993 р.); Рекомендація 1248 (1994) «Про освіту для обдарованих дітей« (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація 1281 (1995) «Про гендерну рівність у галузі освіти« (Парламентська асамблея Ради Європи); Декларація принципів толерантності (Париж, 1995 р.); Міжнародна стандартна класифікація освіти (Париж, ЮНЕСКО, 1997 р.); Рекомендація № R(98)6 «Про сучасні мови« (Комітет Міністрів) (17.03.1998 р.); Декларація про вищу освіту для ХХІ століття (Париж, 5—9.10.1998 р.); Рекомендація № R(99)2 «Про середню освіту« (Комітет Міністрів) (19.01.1999 р.); Резолюція 1193 (1999) «Школи, які дають другий шанс, або як подолати безробіття та виключення, надаючи освіту і підготовку« (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація 1437 (2000) «Про неформальну освіту« (Парламентська асамблея Ради Європи); Рекомендація (2001) 15 «Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі« (Комітет Міністрів) (31.10.2001 р.); Рекомендація 1501 (2001) «Обов'язки батьків і вчителів у вихованні дітей« (Парламентська асамблея Ради Європи) тощо.

Україна як співзасновниця Співдружності Незалежних Держав (СНД) бере участь у міжнародних договорах  і програмах у межах цієї організації, зокрема з питань освіти й науки. Так, у травні 1992 року глави урядів    деяких країн, що входили до СНД, підписали  угоду про співпрацю в галузі освіти, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів і нострифікації документів про їхню кваліфікацію. Для успішної реалізації зазначених угод проведено  дві конференції міністрів освіти держав — учасниць СНД, створено Міжнародну асоціацію державних органів  атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Концепція формування єдиного (загального) освітнього простору СНД, Угода про співпрацю для формування єдиного (загального) освітнього простору СНД і Положення про Раду у  справах співпраці в галузі освіти держав — учасниць СНД стали нормативними актами, що забезпечують розроблення  низки модельних законотворчих  актів, які регулюють відносини  в галузі освіти.

Постановою Ради Міжпарламентської  асамблеї держав — учасниць СНД  від 17.10.1998 року № 45 створено робочу групу  для підготовки модельного Освітнього кодексу для держав — учасниць СНД, в основу якого покладено модельні закони «Про освіту», прийняті Міжпарламентським комітетом (постанова від 11.10.97 № 4—11) і Міжпарламентською асамблеєю (постанова від 03.04.99 № 13—8). У 2006 році модельний Освітній кодекс було затверджено. Україна в цьому процесі брала активну участь.

У кодексі визначено основні  норми, правила та принципи функціонування освітніх систем загального освітнього простору СНД. Це, зокрема, збереження       самостійності освітніх систем; орієнтація на адекватність і якість освіти; відносини партнерства між освітою й ринком праці, а не підпорядкованість одне одному; сприяння розвитку мобільності студентів і викладачів як у межах СНД, так і в міжнародному просторі; опора на результати наукових досліджень у галузі освіти для вироблення державної політики щодо розвитку освіти.

Наведені міжнародні нормативно-правові  акти — орієнтир для багатьох країн  у формуванні власного освітянського  законодавства. Наприклад, ратифікувавши  в 1991 році Конвенцію ООН про права  дитини, Україна визнала свою відповідальність перед світовим співтовариством  щодо забезпечення на власній території  всіх положень цього документа, підтвердила  курс на підтримку загальнолюдських цінностей та розбудову соціальної, правової, демократичної держави. Норми, зафіксовані у Конвенції, знайшли  відображення у вітчизняному законодавстві  щодо захисту права дітей, зокрема  права на освіту. Так, статтею 3 Закону України «Про освіту» визнано право громадян України на безкоштовну освіту в усіх навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального й майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Законом задекларовано, що здобуття освіти в Україні — стратегічний загальнонаціональний пріоритет, а це цілковито відповідає статті 28 Конвенції ООН про права дитини.

Задля створення рівних умов для доступу кожної дитини до високоякісної  освіти відповідно до статей 23, 25, 29, 31 Конвенції  в Україні прийнято закони України «Про освіту» (1991 р., 1996 р. — нова редакція), «Про дошкільну освіту» (2001 р.), «Про загальну середню освіту» (1999 р.), «Про позашкільну освіту» (2000 р.), «Про професійно-технічну освіту« (1998 р., зі змінами — 2003 р.), «Про вищу освіту« (2002 р.), «Про охорону дитинства» (2001 р.), «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (2005 р.); «Про Загальнодержавну програму» Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016 року« (2009 р.), розпочато реалізацію інклюзивної моделі навчання дітей з особливими освітніми потребами тощо.

Отже щоб реалізувати  усі права на освіту потрібне дотримання чотирьох основних принципів:

-  Наявність – має  бути достатня кількість діючих  навчальних закладів і програм.  Умови, необхідні для їх функціонування  залежать від багатьох факторів, включаючи рівень розвитку, при  якому вони функціонують: наприклад,  для всіх закладів і програм  необхідно, щоби було приміщення  та інші споруди, санітарно-гігієнічні  зручності для осіб обох статей, чиста питна вода, професійний  викладацький склад з конкурентоспроможною  для внутрішнього ринку оплатою  праці, навчальні матеріали та  інше; при цьому в багатьох  випадках також необхідні такі  елементи інфраструктури, як бібліотека, комп’ютери тощо.

-  Доступність - учбові  заклади і програми мають бути  доступними кожній людині без  будь-якої дискримінації. Доступність  характеризується трьома взаємозалежними  рисами. Першою є недискримінація,  тобто освіта має бути доступною  для всіх, особливо для найбільш  уразливих груп де-юре й де-факто,  без дискримінації за будь-якою  ознакою. Другою є фізична доступність,  тобто держава має забезпечити  безпечну фізичну досяжність  освіти шляхом надання можливості  особі відвідувати навчальний  заклад, який знаходиться на розумній  географічній відстані від неї,  або шляхом отримання доступу  до різних способів дистанційного  навчання. І накінець, третьою рисою  є економічна доступність, тобто  освіта має бути доступною  для всіх.

-  Прийнятність – форма  і зміст навчання, включаючи програми  і методи навчання мають бути  прийнятними (наприклад, адекватними,  враховуючими культурні особливості,  та якісними) для тих, хто навчається.