Поняття, ознаки та сутність права

Правовий закон — це адекватне  вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності і конкретності, необхідних для діючого  позитивного права.

Реальний процес "позитивації" права, його перетворення в закон, поряд з необхідністю обліку об'єктивних властивостей і вимог права, залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних, власне законотворчих і т.д.). І невідповідність закону праву може бути наслідком правозаперечувального характеру будуючи, антиправову позицію чи законодавця різного роду його помилок і промахів, низькою правовою і законотворчою культурою і т.д [14, c. 317].

У боротьбі проти правопорушуючого закону в процесі історичного розвитку свободи, права і державності сформувалися і затвердилися спеціальні інститути, процедури і правила як самої законотворчої діяльності (і в цілому процесу "позитивації" права), так і авторитетного, ефективного контролю за відповідністю закону праву (система стримувань і противаг у відносинах між різною владою, загальносудовою, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону і т.д.).

У загальнообов'язковості закону (позитивного  права) є два різних, але взаємозалежних моменту -— офіційно-владний і правовий.

Перший момент полягає в тому, що закон як встановлення офіційної  влади наділяється її підтримкою і захистом, забезпечується відповідною . державною санкцією на випадок  порушення закону і т.д. З цього погляду здається, начебто загальнообов'язковість закону — лише наслідок довільного розсуду влади, обов'язковості її велінь, наказів, установлень. Тут же лежать корені легізму, відповідно до якого обов'язковий наказ влади і є право.

Другий момент полягає в тому, що закон наділяється загальнообов'язковістю тільки тому, що він виступає саме як право, а не просто як якесь інше загальнообов'язкове, але неправове встановлення і явище. Адже влади (і легісти) говорять не тільки про загальнообов'язковість закону, але одночасно затверджують, що це і є право.

У цій претензії закону бути правом виявляється та принципова обставина, що в закону (позитивного права) немає  своєї власної сутності, відмінної  від сутності права. До речі говорячи, у загальнообов'язкових встановлень і актів влади немає навіть власного найменування і єдиної загальної назви, чому і приходиться позначати їх за допомогою різного роду додаткових прикметників ("позитивне", "діюче", "офіційне", "установлене" і т.д.) до слова "право" (у контексті нашого підходу ми позначаємо їх узагальнено й умовно як "закон").

З позицій визнання правової природи  і сутності закону ясно, що загальнообов'язковою  силою повинний володіти тільки правовий закон. Інакше довелося б визнати, що нічого власне правового ні, що за допомогою сили і насильства можна усяка сваволя перетворити в право. Але об'єктивна природа права виявляється і там, де неї заперечують: навіть тиранічні, деспотичні, тоталітарні акти видаються їхніми авторами й апологетами за "право" і "справедливість".

Можливість зловживання поняттям права і формою закону в антиправових цілях, зрозуміло, не знецінює роль і  значення закону як правового по своїй  природі явища, як необхідної загальнообов'язкової  форми вираження і дії права  в соціальному житті людей [9, c. 82].

Двоєдина задача тут полягає в тому (у досягненні такого стану і результату), щоб тільки праву придавалась законна (офіційно-владна, загальнообов'язкова) сила і разом для того щоб закон був завжди і тільки правовим.

У контексті розрізнення і співвідношення права і закону загальнообов'язковість закону обумовлена його правовою природою і є наслідком загальзначимості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідності владного дотримання, конкретизації і захисту принципу і вимог права у відповідних офіційних актах і встановленнях. І саме тому, що, по логіці речей, не право — наслідок офіційно-владної загальнообов'язковості, а навпаки, ця обов'язковість — наслідок права (державно-владна форма вираження загальнозначущого соціального змісту права), така загальнообов'язковість виступає як ще одне необхідне визначення права (а саме — права у виді закону) — на додаток до вихідних визначень про об'єктивні властивості права [5, с.152].

Основне розходження між вихідними  визначеннями права, що фіксують об'єктивні властивості права, і цим додатковим визначенням полягає в тому, що об'єктивні властивості права не залежать від свободи законодавця, тоді як загальнообов'язковість правового закону, яка мається на увазі об'єктивною природою права, залежить і від свободи законодавця (від офіційно-владного опосередкування між вимогами права і формою їхнього конкретного законодавчого вираження, від владних оцінок і рішень), і від ряду об'єктивних умов (ступеня розвиненості соціуму, наявності умов, об'єктивно необхідних для появи і дії правових законів, і т. д.)

Стосовно до права в його збігу  з законом (тобто до правового  закону, до позитивного права, що відповідає принципу і вимогам права) усі  названі визначення права (права  в його розрізненні з законом і права в його збігу з законом) мають субстанціальне значення, розкривають різні моменти сутності правового закону і, отже, входять у його загальне (і єдине) поняття

Зі сказаного ясно в принципі можливі дефініції поняття права  в його розрізненні з законом і дефініції права в його збігу з законом (т. е дефініції правового закону, позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права), але логічно неможливо єдине поняття (і відповідна дефініція) права в його розрізненні з законом і антиправового (правопорушуючого) закону.

Тому, говорячи нижче про загальний (і єдиному) понятті позитивного  права і відповідних дефініціях, ми скрізь маємо на увазі правовий закон, тобто позитивне право  в його збігу, але не в розбіжності  і протиріччі з об'єктивними властивостями і вимогами права. Тут скрізь ми оперуємо правовими визначеннями і правовими поняттями, що припускають об'єктивну правову природу і характер відповідних феноменів

Сполучення різних визначень позитивного  права, що відповідає об'єктивним вимогам  права, в одному понятті означає їхнє об'єднання (сполучення, ущільнення, синтез, конкретизацію) по тій самій підставі, оскільки мова йде про різні прояви і визначення єдиної правової сутності. Причому ці різні визначення права (у силу їх понятійної і сутнісної єдності) не тільки доповнюють, але і мають на увазі один одного. Саме це дає логічну підставу в дефініції (по необхідності — короткої) загального поняття такого позитивного права (тобто правового закону) обмежуватися лише деякими основними визначеннями (характеристиками), що резюмують у собі й одночасно припускають всі інші визначення сутності права.

Зі змісту концепції розрізнення, що викладається, і співвідношення права і закону випливає, що навіть сама коротка дефініція простішого поняття такого позитивного права (правового закону) повинна містити в собі, як мінімум, два визначення, перше з який містило б одну з характеристик права в його розрізненні з законом, а друге — характеристику права в його збігу з законом. З обліком цього можна сформулювати ряд відповідних дефініцій [12, c. 274]. Так, позитивне право, що відповідає об'єктивним вимогам права (закон у його збігу з правом), можна визначити (тобто дати коротку дефініцію його загального поняття) як загальнообов'язкова формальна рівність; як рівну міру (чи масштаб, форму, норму, принцип) свободи, що володіє законною силою, як справедливість, що має силу закону. У більш розгорнутому виді (з обліком усіх субстанціальних характеристик права) загальне поняття такого позитивного права (правового закону) можна визначити як загальнообов'язкову форму рівності, свободи і справедливості Те ж саме юридичне праворозуміння на більш звичному для легізму мові можна виразити як загальнообов'язкову систему норм рівності, свободи і справедливості.

Усі ці (і можливі в цьому ряді інші) дефініції по своєму змісті рівноцінні, оскільки визначають те саме поняття позитивного права, що відповідає об'єктивній природі і вимогам права. Розходження цих дефініцій (акцент на тих чи інших субстанціальних визначеннях права), найчастіше диктовані актуальними цілями і конкретним контекстом їхнього формулювання, не торкаються суті справи, тим більше що одні субстанціальні визначення права (і відповідні дефініції) мають на увазі і всі інші, прямо не згадані [16, c. 153].

Не слід забувати, що мова йде лише про короткі дефініції, а не про повне і усебічне вираження поняття права, на що може претендувати лише вся наука про право.

Важливо, що ці дефініції виконують  своє основне призначення, включаючи  в загальне поняття позитивного  права субстанціальні характеристики права й у його розрізненні з законом, і в його збігу з законом.

Приведені дефініції носять загальний  характер і поширюються на всі  типи і системи позитивного права (минулі і сучасні, внутрішньодержавне і міжнародне), щоправда, лише в тій мірі й остільки, у який і оскільки останні відповідають об'єктивній природі і вимогам права і дійсно позитивують право, а не сваволя. Тому дані дефініції виступають також як масштаб і критерій для перевірки й оцінки правової якості різних практично діючих систем і типів позитивного права, для визначення того, чи дійсно в них мова йде про позитивації права чи форми права і закону використовуються в антиправових цілях, для прикриття сваволі і насильницьких установлень тиранії, деспотизму і тоталітаризму.

Розділ 2. Основні ознаки права

Можна виділити три основні  фази в розвитку права. Перша - фаза зародження, відноситься по перевазі до тих суспільствам, де відбувається лише становлення виробляючих форм економіки. Друга фаза знаменує оформлення даного шару регулятивної системи в деяку систему правил (норм). Ця фаза погоджується з такими суспільствами, де в наявності повна перемога різних форм виробляючої економіки. І, нарешті, третя фаза зв'язана з письмовою кодификацією права в ряді ранньодержавних утворень [2, c. 147].

Узагальнюючи розвиток права, його відмінність від інших  соціальних норм, можна сформулювати ознаки права, тобто ті істотні характеристики права, що дозволяють стверджувати про  його появу і функціонування в  суспільстві, про його відмінність  від інших соціальних норм. Це наступні ознаки.

Соціальність. Ця ознака характеризує первинний зміст права, що забезпечує загальсоціальну і класову функції: організацію виробництва, розподіл і перерозподіл виробленого чи продукту, що добувається, нормування індивідуальних витрат праці на суспільні нестатки, панування чи класів соціальних груп у суспільстві, розподіл і закріплення соціальних ролей у суспільстві, посад у державі, організацію і здійснення державної влади, регламентацію товарно-грошових відносин і відносин власності, забезпечення експлуатації і привілеїв, а також інші сфери, зв'язані з організаційно-трудовий і соціальний життям суспільства.

Нормативність. Право виступає як система норм (правил поведінки), характеризуемых логічною структурою («інакше»), установленням масштабу, міри поводження, що визначають границі, рамки дозволеного, забороненого, запропонованого (позитивне зобов'язання). Ці властивості регулятивної системи (дозволу, заборони, позитивне зобов'язання) зародилися ще в суспільствах економіки, що привласнює, але на етапі становления права здобувають новий зміст, форми вираження, способи забезпечення.

Обов'язковість. Правові норми забезпечуються можливістю державного примуса, тобто наділяються не тільки ідеологічним механізмом (авторитет, справедливість, релігійна підтримка), але і можливістю несприятливих наслідків при їхньому порушенні, що мають характер майнових обмежень, фізичних, моральних страждань.

Формалізм. Правові норми, як правило, фіксуються в письмовому виді в спеціальній формі: закони і їхні збірники, прецеденти і т.д. Формалізм складає особливу цінність права, захищаючи право від довільної зміни, закріплюючи необхідну суспільству стійкість цього регулятора. Формалізм права визначається порядком створення законів, їхніх змін, скасування, що дійсно «працює» на стабілізацію суспільства, на точність застосування, виконання, дотримання і використання правил поведінки.

Процедурність. Право як система норм містить у собі чіткі процедури створення, застосування, захисту. Процедурні правила, процесуальний порядок - характерна ознака права, що визначає його зв'язок з державним апаратом, насамперед зі спеціалізованими органами: судом, поліцією і т.п.

Неперсоніфікованість. Ця ознака підкреслює та якість права, що його норми не мають, як правило, конкретно визначеного, індивідуального, персоніфікованого адресата, а спрямовані невизначеному, абстрактному колу осіб. Якщо яка-небудь конкретна особа виявляється в умовах, передбачених структурою відповідної норми, він і виявляється адресатом норми. З цією ознакою зв'язана і неодноразовість дії норми права, її довжина в часі.

Об'єктивність. Ця ознака характеризує закономірний характер появи права на етапі переходу суспільства до виробляючого економіці, природний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи. Право, таким чином, не дарується якою-небудь зовнішньою силою суспільству, не з'являється по велінню яких-небудь культурних героїв. Воно, також як і держава, одне з умов існування політично організованого суспільства на етапі виробляючої економіки, і також, як держава, має велику соціальну цінність [3, c. 116].

Право в різних теоретико-юридичних  концепціях наділяється й іншими ознаками, але теоретично узагальнені  нові історичні дані дозволяють саме в системі зазначених ознак визначити  право. При цьому варто підкреслити, що правильну характеристику новому основному шарові регулятивної системи ранньокласового суспільства дає тільки вся сукупність цих ознак. Тільки в сукупності вони визначають і соціальну цінність права.