Поняття, ознаки та сутність права

Дійсно, ця закономірність появи і цінність права випливають і з тих функцій, що право виконує вже на найперших етапах свого становлення в ранньокласових суспільствах.

По-перше, право виконує  важливу регулятивну функцію, забезпечуючи нормальну організаційно-трудову, виробничу  діяльність суспільства, нормальний економічний оборот, виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів (товарів). По-друге, право виконує охоронну функцію, захищаючи державний лад, соціальну структуру суспільства, організацію економічного життя, панування визначених чи класів соціальних груп, ідеологічні основи, життя, волю, власність общинників-хліборобів, інших членів суспільства. По-третє, право виконує гуманістичну функцію, зм'якшуючи протиріччя (шляхом закріплення компромісів), соціальні зіткнення, класову непримиренність, сваволю й інші соціальні напруги в суспільстві. По-четверте, право виконує ідеологічну функцію, вводячи в суспільну свідомість набір представлень про необхідні принципи і правила поведінки, духовних і моральних цінностях. І, нарешті, по-п'яте, право виконує важливу виховну функцію, підготовляючи молоді покоління, і не тільки їхній, до сприйняття правових і моральних цінностей, ідеалів соціального гуртожитку, цілей існування суспільства [11, с.194].

Але виникає дискусійне питання про ще одну функцію права. Як, наприклад, бути з використанням права для обґрунтування і забезпечення панування тиранів, державного, класового насильства, військових захоплень і тому подібних антисоціальних дій? Чи є така спрямованість права також здійсненням його чи функцій це щось відмінне, далеке праву, що перетворює його в неправе?

Це одне з ключових питань появи права, що по-різному  зважується в теоретико-правових школах. Його аналіз буде даний нижче, при  огляді теорій про сутність права. Тут  же слід зазначити, що право вже на етапі свого виникнення виконує і функцію оформлення (забезпечення, обґрунтування) державного, класового насильства, примуса, здобуваючи часом дуже довільні форми створення і здійснення. Безумовно, юридичне оформляється функція насильства - така реальність правового буття. Однак ця функція не характеризує основне соціальне значення і призначення права, вона виникає спонтанно у визначених, як правило, екстремальних, зовнішніх і внутрішніх умовах життя суспільства, її прояв і поява, результат ненормального взаємини правової системи і державної влади, результат дії не тільки об'єктивних, але і суб'єктивних факторів [10, c. 54].

Іншими словами, хоча і функцію оформлення «насильства» також не можна затушовувати, все-таки основними є діючі функції, що визначають соціальну цінність права, закономірності його появи, ті, котрі приведені вище: регулятивна (організаційна), охоронна, гуманістична, ідеологічна і виховна функції.

Розділ  3.   Суть права

3.1 Право як  формальна рівність

Правова рівність не настільки абстрактна, як числова рівність у математиці Підставою (і критерієм) правового урівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, визнана і затверджувана у формі його правоздатності і правосуб'єктності. В цьому і полягає специфіка правової рівності і права взагалі.

Правова рівність у свободі  як рівна міра свободи означає  і вимогу еквівалента у відносинах між вільними індивідами як суб'єктами права та закріплена в Основних законах  більшості держав світу. В нашій  державі це Конституція, де міститься норма про рівність усіх громадян перед законом та судом [1].

Правова рівність — це рівність вільних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормі, рівною мірою. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не поширюється.

Правова рівність — це рівність вільних і рівність у  свободі, загальний масштаб і  рівна міра свободи індивідів. Право  говорить і діє мовою і засобами такої рівності і завдяки цьому виступає як загальна і необхідна форма буття, вираження і здійснення свободи в спільному житті людей. У цьому розумінні можна сказати, що право — математика свободи [11, c. 213].

Отже, у соціальній сфері рівність — це завжди правова рівність, формально-правова рівність. Адже правова рівність, як і всяка рівність, абстрагована від фактичних розходжень і тому з необхідністю і за визначенням носить формальний характер.

З приводу рівності існує  безліч непорозумінь, оман, помилкових і неправильних уявлень. У їхній основі, у кінцевому рахунку, лежить нерозуміння того, що рівність має раціональний сенс, логічно і практично можливо в соціальному світі саме і тільки як правова (формально-правова, формальна) рівність.

Так, нерідко (у минулому і тепер) правова рівність ототожнюється  з різного роду егалітаристськими (фактично зрівняльними) вимогами, зі зрівнялівкою і т.д. чи, навпаки, їй протиставляють так звану "фактичну рівність". Подібна плутанина завжди так  чи інакше носить антиправовий характер.

Історія права — це історія прогресуючої еволюції змісту, обсягу, масштабу і міри формальної (правової) рівності при збереженні самого цього принципу як принципу будь-якої системи права, права взагалі. Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських відносинах характерний свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб'єктів і співвідношення свободи і права, словом — свій зміст принципу формальної (правової) рівності. Так що принцип формального рівності являє собою характерний праву принцип з історично змінюваним змістом.

У цілому історична еволюція змісту, обсягу, сфери дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підкріплює значення даного принципу (і його системи норм, що конкретизує,) як відмітну особливість права в його співвідношенні і розбіжності з іншими видами соціальної регуляції (моральної, релігійної і т.д.). З врахуванням цього можна сказати, що право — це нормативна форма вираження свободи за допомогою принципу формальної рівності людей у суспільних відносинах [7, с.125]

Вихідні фактичні розходження  між людьми, розглянуті (і регульовані) з погляду абстрактно-загального правового принципу рівності (рівної міри), з'являються в підсумку у  вигляді нерівності у вже набутих  правах (нерівних за їх структурою, змістом й обсягом прав різних індивідів-суб'єктів права) Правова рівність і правова нерівність (рівність і нерівність у праві) — однопорядкові (передбачаючі і доповнюючі один одного) правові визначення і характеристики і поняття, в однаковому ступені конфронтуючі фактичним розходженням і відмінні від них Принцип правової рівності різних суб'єктів припускає, що суб'єктивні права здобуваються, що ними реальні, будуть нерівні Завдяки праву хаос розходжень перетвориться в правовий порядок рівностей і нерівностей, погоджених по єдиній підставі і загальній нормі.

Визнання різних індивідів  формально рівними — це визнання їхньої рівної правоздатності, можливості придбати ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об'єкти і т д, але це не означає рівності вже придбаних конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага і т. д. Формальне право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість придбати — у згоді з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції — своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. При формальній рівності і рівній правоздатності різних людей їх реально придбаного права неминуче (у силу розходжень між самими людьми, їхніми реальними можливостями, умовами й обставинами їхнього життя і т д.) будуть нерівними життєві розходження, вимірювані й оцінювані однаковим масштабом і рівною мірою права, дають у підсумку розходження в придбаних, особисто приналежному конкретному суб'єкту (у цьому змісті — суб'єктивних) правах [4, c. 177-178]. Таке розходження в придбаних правах у різних осіб є необхідним результатом саме дотримання, а не порушення принципу формального (правового) рівності цих осіб, їхньої рівної правоздатності. Розходження в придбаних правах не порушує і не скасовує принципу формальної (правової) рівності.

3.2. Право як  свобода

З принципом формальної рівності зв'язане і розуміння  права як форми суспільних відносин.

Специфіка правової формальності обумовлена тим, що право виступає як форма суспільних відносин незалежних суб'єктів, підлеглих у своєму поводженні, діях і взаєминах загальній нормі. Незалежність цих суб'єктів один від одного в рамках правової форми їхніх взаємин і одночасно їх однакова, рівна підпорядкованість загальній нормі визначають зміст і суть правової форми буття і вираження свободи.

Правова форма свободи, демонструючи формальний характер рівності, загальності і свободи, припускає  і виражає внутрішню сутнісну і значеннєву єдність правової формальності, загальності, рівності і свободи.

Для всіх тих, чиї відносини  опосередковуються правовою формою, — яким би не було вузьке це правове коло, — право виступає як загальна форма, як загальнозначущий і рівний для всіх цих осіб (різних по своєму фактичному, фізичному, розумовому, майновому положенню і т. д.) однаковий масштаб і міра. У цілому загальність права як єдиного і рівного (для того чи інші крута відносин) масштабу і міри (а саме — міри свободи) означає заперечення сваволі і привілеїв (у рамках цього правового кола).

Необхідний внутрішній взаємозв'язок правової рівності і  загальності правової форми очевидний: правова міра загальна лише в тих межах і остільки, поки й оскільки вона залишається єдиної (і, отже, рівної) для різних об'єктів виміру (регуляції), у своїй сукупності утворюючих сферу цієї загальності, тобто коло різних відносин, вимірюваних загальної (єдиної) мірою. Загальність ця, отже, відносна, — вона обмежена межами дії єдиної міри в різних відносинах. Сама рівність тут полягає в тому, що поводження і положення суб'єктів даного загального кола відносин і явищ підпадають під дію єдиної (загальної, рівної) міри.

Така формальність —  внутрішньо необхідна, а не випадкова  властивість усякого права. Форма  тут не зовнішня оболонка. Вона змістовна  і єдино можливим способом, точно  й адекватно виражає суть опосередковуваних  даною формою (тобто охоплюваних і регульованих правом) відносин — міру свободи індивідів по єдиному масштабі. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме волю індивідів, волю в людських взаєминах — у діях, учинках, словом, у зовнішнім поводженні людей. Дозволи і заборони права саме і являють собою нормативну структуру й оформленість свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, границі між волею і несвободою на відповідній ступіні історичного розвитку [6, c. 183].

Свобода індивідів і свобода їхньої свободи — поняття тотожні. Свобода в праві — вільна свобода, що відповідає всім сутнісним характеристикам права і тим самим відмінна від довільної свободи і протистоїть сваволі. Вольовий характер права обумовлений саме тим, що право — це форма свободи людей, тобто свобода їхньої свободи. Цей вольовий момент (у тій чи іншій, вірній чи невірній інтерпретації) є присутнім у різних визначеннях і характеристиках права в якості волеустановлених положень (Арістотель, Гроцій і ін.), вираження загальної свободи (Руссо), класової свободи (Маркс і марксисти) і т.д.

Свобода, при всій удаваній її простоті, — предмет складний і для розуміння і тим більше для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах громадського життя.

У своєму русі від несвободи  до свободи і від однієї ступіні  свободи до більш високої ступіні  люди і народи не мають ні природженого досвіду свободи, ні ясного розуміння  майбутньої свободи [14, c. 305].

Оскільки свобода завжди зв'язана з боротьбою за звільнення від колишнього гніта, вона насамперед асоціюється в більшості із самим процесом вивільнення від минулого, з волею від чогось (чи волею проти чогось). При такім негативному сприйнятті свободи здається, начебто звільнення від деякого відомих по минулому досвіді гніта — це звільнення на все майбутнє від усе негативних і досягнення абсолютної свободи і щастя. Подібні ілюзії, абсолютизуючі деяку відносну ступінь і форму майбутньої свободи, не тільки типові, але, видимо, і психологічно необхідні для належної мотивації активної боротьби за неї проти минулого.

При цьому навіть серед  учасників процесу звільнення від  старого панує різнобій у представленнях про позитивний зміст прийдешньої  свободи, у відповідях на питання  типу: Свобода для чого? Свобода до чого? Яка саме свобода? Конкретні представлення по цьому колу проблем формуються пізніше, так сказати постфактум.

Відзначаючи різні значення, що додаються слову "свобода", Монтеск'є в роботі "Про дух  законів" писав: "Немає слова, що одержало б стільки різноманітних значень і робило б настільки різне враження на розуми, як слово "свобода". Одні називають волею легку можливість скидати того, кого наділили тиранічною владою; інші — право обирати того, кому вони повинні коритися; треті — право носити зброю і робити насильство; четверті — бачать її в привілеї складатися під керуванням людини своєї чи національності підкорятися своїм власним законам. Деякий народ довгий час приймав волю за звичай носити довгу бороду. Інші з'єднують ця назва з відомою формою правління, крім всі інші".

Тим, хто вивільнився  з тисків колишньої несвободи, свобода  здається вольницею, м'яким податливим матеріалом, з якого можна ліпити усе, що душа побажає й уяву підказує. Пафос такого настрою удало виражений  у поетичному рядку В. Хлебникова "Свобода приходить нагая". Але такою вона тільки мариться. Насправді свобода приходить у світ і затверджується в ньому в невидимому, але міцному одіянні права. Це, звичайно, більш нудна матерія — правопорядок, дозволи і заборони, правопорушення, відповідальність і т.д. Але така дійсність свободи.