Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади

ЗМІСТ

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини…………………………………………………………..2

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу………….6

3. Форми діяльності і повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини…………………………………………………..……………………………..13

4. Порядок припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та звільнення з посади…………………………………………………19

Список використаних джерел……………..…………………………………………….21

1. Правова основа організації та діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Основними нормативними актами, за якими діє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є статті 55 та 101 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Стаття 1, розділу І «Загальні положення», Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» вказує, що в своїй діяльності Уповноважений керується й чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [1, 2].

Стаття 3 зазначеного Закону встановлює мету діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це - захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Результати моніторингів за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими та службовими особами представляються у Верховній Раді України у вигляді щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п.17 ст.85 Конституції України та ст.18 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». У доповіді мають бути представлені також виявлені Уповноваженим недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, тобто фактично на Уповноваженого покладається обов’язок здійснювати експертизу законодавства в цій сфері. Чинне законодавство встановлює певні обов’язкові вимоги до змісту щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. Так щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноваженим було вжито відповідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Крім щорічної доповіді, у разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Особливість статусу Уповноваженого з прав людини, визначеного в статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом «sui generis», особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу. Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Характерною ознакою при реалізації права на звернення до Уповноваженого з прав людини є безоплатна процедура – одна з форм правової допомоги, гарантованої ст.59 Конституції України. До того ж процедура звернення до Уповноваженого на відміну від звернення, наприклад до суду, не обтяжена зайвими формальними вимогами, є гнучкою, відкритою, порівняно швидкою, і, що важливо, спрямованою передусім на захист інтересів людини. Це значно спрощує процес звернення до Уповноваженого з прав людини, робить цю інституцію привабливим засобом відстоювання своїх порушених прав.

Процедура вибору та призначення на посаду Уповноваженого вказані в розділі ІІ Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Висування кандидатури для призначення  на посаду Уповноваженого здійснюється у двадцятиденний строк з наступного дня після:

1. закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;
2. оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних  засідань Верховної Ради України  бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для  висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого  проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного  складу Верховної Ради України. Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу. Повноваження Уповноваженого починаються з моменту складення присяги.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії. [2]

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється  секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура  секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про  секретаріат Уповноваженого Верховної  Ради України з прав людини. Положення  та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису  витрат, пов’язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної  підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і  свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка  може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в  галузі захисту прав і свобод людини і громадянина. [2,ст.10]

Уповноважений має право призначати своїх представників  у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація  діяльності та межі повноважень представників  Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке також затверджується Уповноваженим. [2]

Таким чином  закріплена Конституцією України та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» організація діяльності відповідає основним положенням та принципам міжнародного інституту омбудсмена. Той аспект, що Уповноважений діє частково незалежно від інших органів державної влади та управління вказує на високий рівень лібералізму та демократичності в нашій державі, визнання людини, її прав та свобод найвищою державною цінністю.

2. Історія становлення інституту омбудсману на правовому просторі світу

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження  в більшості країн світу відбувалося  в уже існуючій системі органів  державної влади і тому необхідно  було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі  важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але  можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсман, хоча в Україні це Уповноважений  Верховної Ради з прав людини, в  Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських  прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві  – контролер сейму, в Греції –  захисник громадян, у Молдові –  парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх  гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього  достатніх  фінансових ресурсів для виконання своїх  повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики [4].

У зв’язку з відсутністю у  омбудсмана імперативно-владних повноважень  одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного  рішення є гласність та поширення  інформації про порушення прав і  свобод людини у державі, передусім  шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних  доповідей.

Наведені характеристики у своїй  сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмана. Залежно  від обсягу повноважень, сфери компетенції  та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них  є так звана класична, або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю  сказати, які саме соціально-історичні  передумови привели до створення  цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права  та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між шведським королем  та парламентом. У результаті цього  королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право  обирати на противагу королівському  канцлеру юстиції парламентського  уповноваженого для здійснення незалежного  контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809р. , згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської  моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами влади  та управління, а й за судами та місцевими  органами адміністрації, а також  збройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств  у тому обсязі, в якому вони виконують  державно-владні функції. Для цього  в арсеналі омбудсмана є чимало засобів  впливу: право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право ініціювати дисциплінарне  провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати  штрафи; на правах надзвичайного прокурора  розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання  своїх обов’язків тощо [3].

Вищезазначені характерні риси шведської  моделі значною мірою сприяли  успіху та подальшому поширенню концепції  омбудсмана в Європі і світі.