Предмет та функції цивільного права

Міністерство  освіти і  науки  молоді  та спорту  України

Академія  Муніципального  Управління

(АМУ)

Юридичний  факультет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА №3

 

 

 

 

з  дисципліни  „Цивільне право”

на  тему  „ Предмет та функції цивільного права”

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

студент  2-го  курсу

групи  21

заочної  форми  навчання

Григор’єв  Іван  Олександрович 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  2013

П Л  А Н

Вступ.

  1. Предмет цивільного права.

  2. Функції цивільного права.

      2.1.Загальносоціальні

      2.2. Спеціально-соціальні (юридичні).

Висновок.

Список використанної  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

        В данній  контрольній  роботі  я  хочу  доповісти про предмет  та  функції цивільного права.

        Для того, щоб розкрити предмет регулювання цивільного права України, необхідно для початку хоча б коротко розкрити поняття “цивільне право”.

       Як відомо, термін “цивільне право" використовується в декількох значеннях - так звана множинність поняття - як суб’єктивне право, як галузь національного права, як система законодавства, як частина науки право, як учбова дисципліна. Відмінністю між ними є розуміння цивільного права як суб’єктивного права, яке належить конкретній приватній особі і як галузі права, яка є виявленням приватного права на рівні національної правової системи (в даній ситуації - української). Тобто цивільне право, як право що належить суб’єкту цивільних відносин - це основане на нормах природного та позитивного права можливість його конкретної поведінки, захист якої гарантована державою. А в розумінні галузі національного (українського) права цивільне право - це совокупність концепцій, ідей та правових норм, які на принципах диспозитивності, юридичного рівноправ’я та ініціативи сторін визначають статус приватної особи та забезпечують захист її інтересів. Необхідно відмітити, що одним з критерієм відокремлення цивільного права як галузі національного права якраз і є предмет цивільного права.

        Інтерес до предмету цивільного права з боку правознавців і його всестороннє вивчення в курсі теорії і практики є досить розповсюдженим. Такі широко відомі вчені, як Еременко Г.В., Вільнянський С.І., Братусь С.М., Чигір В.Ф., Халфина P.O. і багато інших присвятили дослідженню предмета цивільного права свої численні статті та монографії. Проте, вивчення предмета цивільного права продовжує залишатися актуальним.

     Також в   своїй  контрольній  роботі  я  розгляну  функції  цивільного  права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Предмет цивільного права.

     Предмет цивільно-правового регулювання становлять майнові й особисті немайнові відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями. Про це прямо сказано в статтях 1 й 2 Цивільні кодекси України. Учасником цих відносин може бути й держава.

     Майнові відносини - це основна й найбільш широка у своєму обсязі частина відносин, регульованих нормами цивільного права. Вони насамперед й обумовлюють існування особливих цивільно-правових норм, згідно яким учасники цих відносин визнавалися б носіями відповідних прав й обов'язків.

      Ф. Енгельс правильно вказував, що цивільне право "санкціонує існуючі, за даних обставин нормальні, економічні відносини між окремими особами". Маються на увазі через відношення, що складаються між особами в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ на основі певної форми власності на засоби виробництва. Однак не будь-які економічні (виробничі) відносини приймають форму майнових відносин, а лише ті, які є товарно-грошовими, обумовлені існуванням товарного суспільного виробництва, охоплюються поняттям ринкової економіки.

     Із сказаного випливає, що майнові відносини в цивільному праві - це по своїй глибинній сутності товарно-грошові, економічні або, що те саме, виробничі відносини. У цьому змісті вони є об’єктивними, матеріальними, складаються по об'єктивних економічних законах товарного виробництва.

     Разом з тим люди, що беруть участь у цих відношеннях діють свідомо, тому що тільки в результаті їх свідомої й вольової діяльності має місце виробництво. Це означає, що майнові відносини будучи об'єктивними в своєму значенні, проявляються у вольових актах людей і здійснюються людьми завжди в більшій або меншій мері свідомо. "Товари не можуть самі відправлятися на ринок й обмінюватися. Щоб дані речі могли ставитися друг до друга як товари, товаровласники повинні ставитися друг до друга як особи, воля яких розпоряджається цими речами." Отже, товарно-грошові економічні відносини з погляду своєї форми є вольовими відносинами. Тому право, незважаючи на об'єктивну сутність названих відносин, може робити й впливає на їх, певним чином їх регулює відповідно до пізнаних закономірностей їхнього розвитку. [2; 15]

     Таким чином, майнові відносини, регульовані нормами цивільного права, - це властиві товарному виробництву об'єктивні в своєму значенні й вольові за своєю формою відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями або між організаціями в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання насамперед матеріальних благ (засобів і продуктів виробництва), якими вони володіють, користуються й розпоряджаються, підкоряючись загальним вимогам товарного виробництва, але в рамках, певних юридичними законами, а саме нормами цивільного права.

      У сучасній науковій літературі є й інші думки про поняття майнових відносин і співвідношення їх з поняттям відносин економічних. Зокрема, висловлена думка про те, що майнові відносини можуть бути предметом регулювання не тільки норм цивільного, але й норм публічного права (наприклад, адміністративно-правових) [3; 10]. Із цією думкою важко погодитися. Як було вже сказане, форму майнових відносин приймають не будь-які економічні відносини, а тільки товарно-грошові. Крім того, важливо враховувати й те, що майнові відносини, будучи вольовою формою вираження економічних відносин, являють собою одночасно я юридичну кваліфікацію цих економічних відносин. Тому майнові відносини можуть становити тільки предмет цивільно-правового регулювання.

       Погляди та співвідношення понять майнових й економічних (виробничих) відносин можна звести до трьох напрямків. Відповідно до першого з них, майнові відносини - це і є в чистому виді економічні (виробничі) відносини [4,5].

       На думку прихильників другого напрямку, майнові й економічні (виробничі) відносини - це різні відносини: перші - це конкретні відносини, а. другі - їх сукупний кінцевий результат. При цьому одні з авторів не визнають майнові відносини економічними, оскільки вони є вольовими [6; 9], інші вважають їх економічними [6; 10].

        Відповідно до третього напрямку, під майновими відносинами розуміються економічні (виробничі) відносини, але те, у повному їхньому обсязі, а в тій частині, у якій вони втілюють у собі вольові людські акти.

       Зазначена суперечка, як представляється, у відомій мері носить схоластичний характер, навіяний догматичним трактуванням економічних (виробничих) відносин як базисних і вольових (юридичних) відносин, як надбудовних. Вся справа в тому, що економічні (виробничі) відносини, узяті самі по собі, тобто поза вольовим їхнім вираженням, - це лише наукова абстракція. У реальному житті - це завжди конкретні вольові (юридичні) відносини, лише визначені у своєму змісті, становленні й розвитку об'єктивними умовами суспільного виробництва, які й обумовлюють їх відповідним цим умовам правове регулювання. Отже, коли мова йде про правове регулювання відносин у сфері виробництва, обміну, розподілу й споживання матеріальних благ, немає підстав для розчленовування цих відносин на два самостійних види - економічні (виробничі) і вольові (юридичні). Вони існують у єдності матеріального й вольового, хоча в науковому плані вони можуть і повинні вивчатися політекономією як відносини економічні (виробничі), юриспруденцією - як вольові (юридичні). Тому всякі спроби кваліфікувати майнові відносини як предмет цивільного права як чисто економічні або як тільки вольові (юридичні), ділити всі економічні відносини на вольові і невольові або розглядати майнові відносини як тільки частина економічних (виробничих) відносин представляються марними. Разом з тим, варто підкреслити ще раз, що майнові відносини, будучи в те саме час економічними й вольовими, такими вважаються лише в системі товарного суспільного виробництва, у системі ринкової економіки [8; 4].

        В умовах існування в Україні адміністративно-командної системи господарювання сфера дії справжніх-майнових відносин, природно, була обмеженою.

      Юридичними ознаками майнових відносин, що виражають їхню економічну сутність, є: майнова відособленість, автономність суб'єктів цих відносин й, як узагальнююча ознака, їхня рівність, заснована на вольовому зв'язку, позбавленої владного характеру. Зокрема, всім цим ознакам і відповідають відносини власності, а також відносини економічного обороту - найважливіші види майнових відносин цивільного права. Відносини власності вказують на приналежність особам певних матеріальних благ, на те, що ці особи (власники) володіють, користуються й розпоряджаються названими благами як своїми. Всі інші особи, їм конфронтуючі, повинні це визнавати й зважати на це.

        Відносини економічного обороту - це відносини, у рамках яких відбувається рух матеріальних благ. Розпоряджаючись своїм майном, власник вступає з іншими особами у відносини купівлі-продажу, міни, позики й т.д. Для цих відносин характерно те, що воля їхніх учасників предметно виражена або, інакше кажучи, персоніфікована в приналежним їм речах (майнова відособленість); учасники ставляться друг до друга як незалежні особи (автономність); вони рівні, тому що кожний з них перебуває в однаковому положенні й перехід майна від одного до іншому можливий лише за допомогою їх загального вольового акту (рівність, заснована на вольовому зв'язку, позбавленої владного характеру). Названі відносини об'єктивно вимагають для свого врегулювання встановлення специфічних норм права. Причини ж, що повідомляють цим майновим відносинам зазначені властивості, криються в їхньому змісті, у способі виробництва, необхідним елементом якого ці відносини є [20; 11].

         Із сказаного також випливає, що регульовані цивільним правом майнові відносини є відносини, які безпосередньо виражають розподіл у суспільстві матеріальних умов виробництва, що визначають природу самого цього виробництва, наступний розподіл створених у процесі виробництва матеріальних благ, їхній обмін і споживання. Громадяни, що беруть участь у цих відносинах, організації (у тому числі державні), діють не як органи влади, а господарюючих суб'єктів, тобто організацій, що здійснюють господарську діяльність. Всі інші відносини, у яких беруть участь державні організації, виражають обумовлену суспільним виробництвом потреба керування їм або опосередковують перехід майна від суб'єктів відносин, регульованих нормами цивільного права, у доход держави по підставах, передбачених у законі. Тут характерні владні початки. Тому до всіх цих відносин, заснованим на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони інший, а також до податкових і бюджетних відносин норми цивільного права не застосовуються (ст.2 ЦК України). Ці відносини, як було сказано, регулюються нормами публічного права.

        У літературі дискусійним є й питання про найбільш істотну юридичну ознаку майнових відносин цивільного права. Один з наукових напрямків у цьому питанні зводиться до того, що рівність сторін - ознака не самих майнових відносин, а методу їхнього регулювання. Головною ознакою останніх є те, що об'єкт цих відносин - завжди майно, що має певну вартість [5].

        Із цим твердженням важко погодитися, по-перше, тому, що вартість, якщо під нею розуміти абстрактна праця ув'язнений у товарі, саме й обумовлює в "цих відносинах рівність сторін. Відношення однієї особи до іншого в процесі обміну товарами на основі загального для обох вольового акту "є відношення рівності [9; 187]. По-друге, вказівка на "вартість майна" як просто на певну грошову суму або річ, що має грошову оцінку не є ознакою, що дозволяє відмежувати майнові відносини цивільного права від відносин публічного права, оскільки й платежі в бюджет, і податки, все це - "вартості", виражені в грошових сумах.

        Багато авторів визнають рівність сторін як ознака майнових відносин цивільного права, але вказують, що майнові відносини цивільного права мають цю ознаку тому, що всі вони так чи інакше пов'язані з товарним оборотом. Із цього погляду й відносини власності становлять предмет цивільно-правового регулювання лише остільки, оскільки вони виконують роль передумови й результату товарно-грошового обігу [10; 86]. Важко погодитися й із цим, тому що безпідставно звужується коло майнових відносин, регульованих нормами цивільного права, і за його межами виявляються відносини, що виникають при спадкуванні, всі безоплатні майнові відносини.

        Нарешті, в цивілістичній літературі не завжди підкреслюється, що майнове відношення, у якому суб'єкти цивільного права діють на засадах рівності, позбавлено владного характеру. Тому справедливо вказують, що й у відносинах, наприклад, між пенсіонером і відповідним органом соціального забезпечення у зв'язку з ходатайством про призначення пенсії жодна йз сторін не підлегла один одному [11; 8]. Але ці відносини коштують за межами цивільного права, тому що державні організації, що беруть участь у цих відносинах, діють як органи влади. Зрозуміло, що ці відносини й не можна кваліфікувати як майнові. Для останніх, тільки як для відносин цивільного права, характерні юридична децентралізація й приватне самовизначення. Цивільне право регулює відносини між громадянами й організаціями лише як між членами цивільного суспільства.

        Іншу групу відносин, регульованих нормами цивільного права, становлять особисті немайнові відносини, тобто ті відносини, об'єктом яких є нематеріальні блага. Зрозуміло, і особисті немайнові відносини між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями регулюються цивільним правом як відносини між членами цивільного суспільства. Тому не входять у предмет цивільного права, наприклад, особисті немайнові відносини, що складаються в області політичної діяльності громадян при здійсненні ними виборчих прав і права бути обраними у відповідні органи державної влади. Ці відносини визначають участь громадян у керуванні справами держави.