Міністерства України та їх повноваження.Державні комітети (державні служби)України та інші центральні органи виконавчої влади:їх статус,

 

4. Центральні органи виконавчої влади: права, компетенція, функції

Центральні  органи виконавчої влади у межах  повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також відповідно до указів Президента України та актів  Кабінету Міністрів України видають нормативно-правові акти у формі наказів. Нормативно-правові акти цих органів підписуються їх керівником і відповідним чином реєструються Міністерством юстиції. У змісті діяльності самого органу визначаються і розмежовуються його функції.

Апарат  міністерства, інших центральних  органів виконавчої влади складається  з державних службовців і фінансується із державного бюджету. Всі члени  Кабінету Міністрів, керівники центральних  та місцевих органів виконавчої влади, державні службовці не мають права  суміщати свою службову діяльність з  іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має  на меті одержання прибутку.

Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств. Інших центральних  органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України, положеннями  про ці органи.

Окрім державних  комітетів, на сьогодні в Україні  діє ряд інших центральних  органів виконавчої влади, прирівняних  у своєму правовому статусі до держкомітетів, - Вища атестаційна комісія  України, Національне космічне агентство  України, Пенсійний фонд України, Головне  контрольно-ревізійне управління та ін.

Виключний перелік державних органів, які мають спеціальний статус, що зумовлений їх специфічними функціями, та які не віднесені до жодної з гілок державної влади, встановлений безпосередньо в Основному Законі України. За його змістом до таких державних органів відносяться прокуратура. Служба безпеки, Центральна виборча комісія. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Антимонопольний комітет тощо. При цьому Конституція України не передбачає існування інших державних органів зі спеціальним статусом, які б здійснювали функції державного регулювання та державного управління у відповідних сферах суспільного життя (тобто функції реалізації державної політики), що належать до сфери діяльності виконавчої гілки влади.

До того ж можливість створення центральних  органів виконавчої влади зі спеціальним  статусом на сьогодні ні Конституцією України, ні Законом України "Про  Кабінет Міністрів України" не передбачена.

Фінансування  центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Гранична чисельність їх працівників затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру міністерства, а також структуру  центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і  координує міністр, затверджує відповідний  міністр, структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник, якщо інше не передбачене  законом.

Спрямування і координація діяльності відповідних  центральних органів виконавчої влади здійснюється міністром шляхом: формування державної політики у  відповідних сферах та здійснення контролю за її реалізацією іншими центральними органами виконавчої влади; внесення на розгляд Кабінету Міністрів України  розроблених ними проектів нормативно-правових актів та погодження проектів нормативно-правових актів цих органів; визначення порядку  обміну інформацією між міністерством  та цими органами; затвердження їх структури.

Відповідно  до ст. 22 Закону України "Про Кабінет  Міністрів України" для забезпечення державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління Кабінет Міністрів України утворює  у системі міністерств урядові  органи, затверджує положення про  них, призначає та звільняє їх керівників. Урядові органи відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні міністру; в системі міністерства якого вони створені та функціонують.

Функції та порядок організації та діяльності як міністерств, так і інших центральних  органів виконавчої влади, їх підпорядкування, координації дій тощо мають визначатися у законах або положеннях про ці органи виконавчої влади.

Більша  частина центральних органів  бере участь у реалізації державної  політики в галузі економічного і  соціального розвитку суспільства, зокрема у межах визначеної сфери відання: прогнозує перспективні напрями і реалізує стратегічні цілі та завдання її розвитку; бере участь у розробленні проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку України, охорони довкілля. Державного бюджету України: проводить політику у сфері виконання робіт (послуг) і постачань продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів фінансових і матеріально-технічних ресурсів, виступає державним замовником зазначених робіт (послуг); вживає заходів щодо вдосконалення механізму регулювання економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки; розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти; формує державну промислову політику та забезпечує її проведення, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних галузей промисловості для прискореного їх розвитку; бере участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики, відповідно до пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки; виробляє пропозиції щодо зміни умов оподаткування, ціноутворення, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях; сприяє розвиткові підприємництва, ринкової інфраструктури економіки; бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики; вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку; бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає міжнародні угоди міжвідомчого характеру.

Кожний  центральний орган організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Для успішного  здійснення покладених на них завдань  і функцій центральним органам  надані досить широкі повноваження щодо внутрішнього організаційного забезпечення роботи. Зокрема, вони мають одержувати від інших центральних органів  виконавчої влади та місцевих державних  адміністрацій, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, статистичні дані для виконання покладених на них завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до їх відання; залучати спеціалістів центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій, за погодженням з їх керівниками, для розгляду питань, що належать до їх відання; притягати до дисциплінарної відповідальності керівників утворених ними територіальних органів, а також підприємств, установ і організацій, що належать до їх сфери відання.

У процесі  реалізації своєї компетенції центральні органи широко взаємодіють з професійними спілками та громадськими організаціями  з питань забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх соціально-економічних, трудових, культурних та інших інтересів, сприяють виконанню статутних завдань  цих об'єднань. Об'єднання громадян у необхідних випадках можуть вносити на розгляд відповідного центрального органу пропозиції з питань їхньої діяльності.

Статус  керівників центральних органів  виконавчої влади та їх заступників  встановлюється положенням про ці органи, яке затверджується постановою Кабінету Міністрів України. Не допускається прирівнювати будь-яку посаду в органах виконавчої влади за правовим статусом до статусу члена Кабінету Міністрів України. У міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади існують колегії.

 

5.Централізація та децентралізація у структурній організації державного управління

 

Формування  демократичної моделі управління, становлення  громадянського суспільства можливі  лише за умови оптимального співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління. Механізм взаємодії централізації і децентралізації виступає відправною передумовою ефективності й конструктивності управління. 

Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямку «зверху вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та чіткості розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийняття більшості рішень на верхніх рівнях управління, обмеження участі органів управління нижчих рівнів у прийнятті рішень.

Децентралізація в управлінні, навпаки, підкреслює відкритість системи управління для рішень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийматись на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в якій гармонійно враховані принципи централізації і децентралізації (досягнуто оптимальної пропорції між ними), є по суті відкрито-замкнутою.

Централізація в державному управлінні покликана  внести організуючий момент у функціонування органів державної влади, спрямовувати їх діяльність у русло реалізації єдиної державної політики. Цьому присвячено розділи VI і XI Конституції України, де конкретизуються принципи державного управління, відповідно до яких воно має один вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, який забезпечує загальне спрямування діяльності з організації виконання законодавчо-нормативних актів і якому підпорядковуються всі інші органи виконавчої влади.

 

Однак надмірна централізація, локалізуючи прийняття  рішень на вершині державної піраміди, пригнічуючи ініціативу місцевих органів  виконавчої влади у виробленні управлінських  механізмів, слабо враховуючи інтереси окремих регіонів, територіальних громад, колективів, організацій не може забезпечувати  ефективності та конструктивності управління. Ця ситуація спостерігається в Україні, що надає особливої актуальності проблемі децентралізації державного управління. Практика показує, що за умов посилення централізації законодавство часто не спрацьовує внаслідок відсутності належної взаємодії між органами виконавчої влади різних рівнів, а це зумовлює дезінтеграційні тенденції в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Децентралізація є характерним явищем для сфери  сучасного державного управління і зумовлена об'єктивними та суб'єктивними факторами. Проблема децентралізації в Україні стала актуальною внаслідок недосконалості розподілу управлінських функцій та повноважень між органами виконавчої влади різних організаційно-правових рівнів. Реальне здійснення державного управління постає як органічне переплетіння централізації і децентралізації. Роль децентралізації постійно зростає, що становить загальну закономірність раціонального, конструктивного й ефективного управління. Однак перекоси в сторону децентралізації також є небезпечними, оскільки можуть зумовити деструк-тивність діяльності місцевих органів виконавчої влади.

Співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління не просто сума двох складових, в яких збільшення одного елементу тягне за собою зменшення іншого. У цих відносинах має бути певний оптимум, а відповідно, перебудова державного механізму має включати рішення, які не зміцнювали б централізацію на шкоду децентралізації, а зміцнювали шляхом організаційно-правового забезпечення процес централізації і децентралізації в державному управлінні.

Вирішити  проблему оптимального і раціонального  поєднання централізації і децентралізації  покликана адміністративна реформа в Україні.

 

Висновки

На мою думку, матеріал, викладений у рефераті, надасть студентам не тільки знання, а й уміння їх застосовувати, а також конкретні важелі управлінського впливу та ефективні технології управлінської діяльності.

Об'єктивні  закони суспільного розвитку не залежать від осмислення та волі людей, діють  незалежно від того, сформульовані  вони наукою чи ні. Закони виявляються  в одних умовах стихійно, а в  інших — через наперед організовану діяльність. Тобто діяльність визначається не тільки закономірностями, а й  суб'єктивним фактором — свідомістю особи, що зумовлює можливість впливу на поведінку останньої через  систему державного управління. Держава  має на це право, оскільки вона здатна повніше пізнати механізми суспільного  розвитку та діє відповідно до положень і вимог конституції держави.

 

 

Список використаної літератури:

1. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога 3. Державне регулювання економіки. — К.: Атіка: Ельга-Н, 2000. — с 49;с 192

2. Державне управління: теорія і практика / За ред. В.Б. Авер'янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — с 154;с 157;с 201

3 .Мельник А.Ф. Державне управління // Державна служба: Посібник для викладачів, магістрів та державних службовців. //4.1. — Луганськ: Східноукраїнський держ. ун-т, 2000. — с 75.с 202

4. http://zakon.rada.gov.ua

5. http://www.pravo.vuzlib.net