Гармонізація законодавства та уніфікація правових норм – основні форми зближення правових систем

Отже, результатом гармонізації є те, що у різних держав з’являється  спільна система не лише загальних, а й галузевих принципів права, спільні цілі та завдання у зовнішніх політиках, єдиний механізм правового регулювання суспільних відносин. Це набуває особливої актуальності в умовах налагодження партнерських відносин в межах Співдружності Незалежних Держав, Митного Союзу, Всесвітньої торгової організації, Європейського Союзу та вимагає координації правової політики та гармонізації права, що створилось та створюється в межах цих об’єднань.

Приведена теоретична модель механізму гармонізації національного  законодавства до міжнародного права не є універсальною для всіх держав, що гармонізують законодавство. Як свідчить світовий досвід, зазначений механізм залежить від особливостей правової, політичної, економічної системи кожної з держав.

Для України гармонізація національного законодавства з  європейським та міжнародним правом має особливу значущість і актуальність, оскільки з цим процесом пов’язане не тільки створення правової бази для майбутнього вступу до ЄС, а й досягнення інших важливих для нашої держави цілей, а саме:

– створення підґрунтя  та рушійної сили правової, адміністративної та судової реформи в Україні;

– наближення України до повного виконання своїх зобов’язань  за УПС як етапу на шляху поступової інтеграції до Європейського Союзу;

– створення стимулів для  здійснення економічних реформ, підвищення конкурентоспроможності економіки та сприяння залученню іноземних інвестицій в Україну;

– розвиток зовнішньої торгівлі між Україною та ЄС, оскільки зі створенням зони вільної торгівлі для них діятимуть рівні правила;

– подальша демократизація суспільних процесів, розбудова основних засад функціонування громадянського суспільства відповідно до європейських стандартів.

Відповідно наукове теоретико-методологічне  забезпечення проведення гармонізації законодавства України з європейським та міжнародним правом є об’єктивною необхідністю та має бути присутнє на всіх етапах гармонізаційного процесу з метою забезпечення його ефективності [4].

ІІ. ПОНЯТТЯ УНІФІКАЦІЇ ЯК ФОРМИ ЗБЛИЖЕННЯ ПРАВОВИХ СИСТЕМ

Різноманітний характер національних законодавств, що здійснюють співробітництво  в економічній та інших сферах, потребує звернення до спеціальних  способів їх зближення. Серед найефективніших  таких способів є уніфікація національних законодавств, за допомогою якої створюються  однотипні, стандартні правові норми, що одноманітно регулюють суспільні  відносини або створюють основу для знаходження їх спільності. Однакове правове регулювання відносин підвищує їх ефективність та попереджає юридичні колізії. Досить важливою складовою  цього процесу є уніфікація.

Зростаючий інтерес до уніфікації пояснюється декількома причинами. Перш за все, уніфіковані правові норми як міжнародного, так і національного права у даний час найбільш динамічно розвиваються. В рамках міжнародних організацій йде активна робота з розробки значного числа нових уніфікованих документів. Останнім часом виникли і набули поширення нові форми уніфікації, які в теоретичному плані в достатній мірі не досліджені. І, нарешті, все більше прагнення від зближення норм, що стосуються окремих видів відносин, перейти до уніфікації обширних комплексів – галузей і інститутів. До теперішнього часу єдиної теорії щодо поняття, видів та механізму здійснення уніфікації ще не склалося [4, c.74].

Виникнувши в кінці XIX)початку XX в., термін «уніфікація» призначався  тільки для позначення діяльності держав із створення одноманітного регулювання  певних суспільних відносин за допомогою укладення міжнародних договорів. Надалі стало очевидне, що уніфікація може здійснюватися не тільки шляхом укладення міжнародних договорів, та і ступінь одноманітності норм, що вводяться в національне право, може бути різною – від повної єдності до схожості у загальних рисах [7].

На теперішній час, як уже  вказувалося, різні вчені по)різному  дають визначення уніфікації. Так, С.Н. Лебедєв розглядає уніфікацію як один із способів прогресивного вдосконалення правового регулювання міжнародних господарських відносин, покликаних забезпечити застосування в різних країнах єдиних за змістом норм і правил з приводу таких відносин [8, c.16-17].

Уніфікація є частиною процесу гармонізації (зближення) національних правових систем. Межі уніфікації визначаються її цілями, тобто певними об'єктивними економічними чи соціальними причинами. Про необхідність уніфікації правових норм, а часто й невідворотність цього процесу свідчить збільшення кількості ситуацій, які вимагають застосування іноземного права. Питання уніфікації та проблеми, пов'язані з нею, дискутуються в час оновлення й кодифікації законодавства України (О. Вінник, А. Довгерт). На це звертають увагу вчені інших держав (О. Воробйова).

Уніфікація й уніфіковані  норми є порівняно новим явищем у праві. Причому з розвитком  процесу уніфікації число таких  норм зростає. Хоча немає єдиної думки  про їх правову кваліфікацію та галузеву приналежність. Відсутня єдність поглядів й на те, стосовно яких норм — матеріально-правових чи колізійних найбільш доцільно проводити  уніфікацію (про матеріально-правові  та колізійні норми див. розділ IV). Одні вчені, наприклад, Р. Давид (Франція), віддають перевагу уніфікації матеріально-правових норм перед колізійними. Уніфіковані  матеріально-правові норми можуть, на їх думку, доповнюватися уніфікованими  колізійними нормами, що відсилають до національного законодавства. Представники англо-американської доктрини, зокрема Дж. Чешир та П. Норт, схиляються до думки про доцільність уніфікації колізійних норм, стверджуючи, що уніфікація матеріально-правових норм, на відміну від уніфікації колізійних, не матиме значного успіху, особливо, коли мова йде про англосаксонську та континентальну системи права.

У науковій літературі є  різні визначення уніфікації законодавства: як процес «регулювання в межах одного правового інституту і поширення  дії норм, що раніше призначалися для  регулювання визначеного кола відносин»; як тенденцію, що виражається «в об´єднанні, укрупненні нормативних актів». Під уніфікацією розуміють також «усунення розбіжностей в регулюванні визначених відносин». Існує думка, що уніфікація — це «процес вироблення єдиних (уніфікованих) правових норм для подібних відносин, незалежно від того, в яких правових формах такий процес здійснюється». Аналогічну точку зору висловлює і М. Клейн. Наведені визначення точно характеризують суть розглядуваного явища. Однак вони не позбавлені недоліків. Не слід зводити поняття уніфікації до вироблення однакових норм, розрахованих на подібні відносини. Процес уніфікації значно ширший, складніший, тому слід говорити про нього, як про своєрідну науку узагальнення й єднання структур механізму правової регламентації. Його змістовні витоки формуються у свідомості законодавця як потреба вироблення уніфікованих правових моделей у визначених галузях законодавства. Проводяться порівняння найбільш оптимальних шляхів врегулювання однотипних відносин з урахуванням їх спільних властивостей і якостей як у внутрішньому, так і міжнародному праві. І лише потім розробляються правоположення з конкретних проблем. У цьому полягає суть процесу уніфікації. Але нерідко своє завершення вона отримує у формі технічного оформлення або у вигляді окремого нормативного акта, або структурного змісту визначених розділів кодексів, положень, статутів тощо.

Уніфікація — це сукупність способів однакового врегулювання тих  чи інших сторін соціальних відносин, її основною внутрішньою властивістю саме і є єдність.

Процес уніфікації відбувається в межах усієї правової системи, а не окремих її складових чи структур. Його життєздатність залежить від рівня  систематизації. Хоча, як уже зазначалося, ці категорії взаємозалежні, проте  систематизація постійно виступає як провідний елемент. її активність породжує диференціацію правової матерії, а  отже, і потенційну потребу в уніфікації. Іншими словами, систематизація законодавства  — це такий складовий елемент, який породжує об´єктивну потребу в  уніфікації. Разом із тим не слід думати, що послаблення процесу диференціації  зупиняє уніфікаційний цикл. Уніфікації можуть піддаватися і соціально-правові  відносини, яких не торкнулася диференціація.

За критерієм системності  розрізняють два способи уніфікації: у національній правовій системі  та міжнародній сфері. У першому  випадку (при так званій односторонній  уніфікації), її метою, як правило, є  запозичення вдалого зарубіжного  правового досвіду, а не просто "копіювання" іноземних за походженням джерел права для досягнення схожості законодавства  кількох правових систем. Прикладом  односторонньої уніфікації є однотипні  за змістом та формою норми, запропоновані  законодавчими органами держав Східної  Європи та деяких інших. Вони містяться  у законах з міжнародного приватного права Чехо-Словаччини, Польщі, Угорщини, Югославії та інших держав. Уніфікація у міжнародній сфері означає  процес, внаслідок якого держави  приймають певні договірні зобов'язання. Тут відомі два методи уніфікації: прямий та непрямий. Перший означає, що у міжнародному договорі встановлюють завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права держав-учасниць договору. Своєю чергою держави зобов'язуються забезпечити застосування цих норм. Шляхом створення таких повністю уніфікованих норм досягається високий рівень одноманітності у правовому регулюванні правовідносин. В залежності від кола учасників пряма уніфікація може бути двосторонньою та багатосторонньою, універсальною, регіональною, субрегіональною чи локальною. Результатом прямої уніфікації є, зокрема, значна кількість угод, а саме міжнародні двосторонні договори про надання правової допомоги[3, c.6].

Метод непрямої уніфікації означає, що держави-учасниці міжнародного договору зобов'язуються встановити у  своєму законодавстві правову норму, зміст якої достатньо детально визначено  у цьому договорі. Він не є досконалим, тому що держава-учасниця договору, відтворюючи  норму договору, як правило конкретизує  її. Ця конкретизація може коливатися іноді в значних межах у  національному законодавстві.

Якщо міжнародним договором  встановлено певні норми і  водночас учасникам договору надано право відступити від них у  законодавстві, говорять про змішаний метод уніфікації. Він займає проміжне становище між непрямою та прямою уніфікацією, тяжіючи до останньої. Чим вищий рівень уніфікації шляхом прийняття міжнародних договорів, тим менше значення мають норми внутрішніх джерел права. Водночас було б помилковим стверджувати, що уніфікація норм у міжнародному приватному праві приводить до втрати домінуючого становища внутрішніми джерелами права.

Уніфіковані норми міжнародних  договорів є особливими, оскільки вони повинні впливати у внутрішньо правовій сфері на регулювання відносин суб'єктів права. Водночас, як частина уніфікованого міжнародного договору, вони регулюють і відносини між його учасниками — взаємний обов'язок забезпечити чи створити правовий режим для дії договірних норм у національній правовій системі. Такі норми не "вилучаються" з міжнародних договорів, навіть якщо у внутрішньому законодавстві вказано, що вони становлять його частину після ратифікації чи прийняття іншого акта.

Особливістю уніфікації є  те, що вона має фазовий характер, а кожна з фаз має свої особливості  і впливає на структурне формування системи законодавства конкретної галузі. Кожна фаза уніфікаційного розвитку характеризує, насамперед, правову  політику держави на певному етапі, а також закріплює єдині форми  та методи регулювання найважливіших  суспільних відносин. їх актуальність позначається на інтенсивності утворення  уніфікованих приписів і, врешті-решт, на створенні єдиного галузевого законодавства, що характеризує основні  параметри кожної окремої фази (ступінь  усуспільнення, його рівень, тимчасові  межі тощо). Фазовий розвиток пройшли  практично всі галузі законодавства. Кількість фаз залежить від складності суспільних відносин, що регулюються, їх важливості для інших соціальних явищ.

За останні десятиріччя  зросла питома вага нового виду правових актів, які сприяють уніфікації норм. Це модельні (рекомендаційні) законодавчі  акти, що вважаються вищим ступенем уніфікації національного законодавства  різних держав. Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Ці закони не обов'язкові для держав, а слугують тільки нормативно-орієнтовним стандартом. Вони є зв'язковою ланкою між нормами міжнародного та внутрішнього права. Загалом модельні закони найчастіше пропонуються для матеріального права, але вони не є рідкістю у праві процесуальному. Наприклад, у 1858—1859 pp. у Прусії та Австрії обговорювалося питання про загальнонімецький Торговий кодекс. Регіональним модельним законом у сфері регулювання цивільних процесуальних відносин став обговорюваний влітку 1992 р. підготовлений Іберо-американським інститутом процесуального права проект модельного цивільного процесуального кодексу для Латинської Америки. Часто модельні закони приймають для регулювання діяльності міжнародних комерційних арбітражів. Вони дозволяють цим органам не пов'язувати свою діяльність з імперативними нормами, які регламентують порядок вирішення спорів на території держави, де має місце арбітраж (третейський суд). Проте реально дозволяють це зробити вказаним органам міжнародні конвенції. Прикладом модельного закону є Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж, розроблений Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1985 р. Його було рекомендовано державам як зразок для відповідних національних законів. Цією рекомендацією скористалися Австралія, Бахрейн, Бермудські острови, Болгарія, Гонконг, Єгипет, Канада, Кіпр, Мексика, Нігерія, Перу, Російська Федерація, Сінгапур, Туніс, Угорщина, Україна, Фінляндія, Шотландія, деякі штати США.

ВИСНОВКИ

Протягом довгого часу вважалося, що міжнародно-договірна уніфікація є найефективнішим способом подолання відмінностей (а часто – і протилежностей) в праві держав. Разом з тим не можна не відзначити недоліків договірної уніфікації. А це, перш за все – тривалі терміни, необхідні для розробки договорів уніфікації і їх вступу у дію. Дійсно, підготовка багатьох угод з уніфікації нерідко розтягується на десятиліття. Та і багаторічна розробка угод зовсім не гарантує, що вони набудуть чинності. Міжнародні договори, що містять уніфіковані норми, часто носять компромісний характер (допускаються застереження, багато норм є факультативними і ін.). До числа недоліків договірної уніфікації відносяться також неповнота або навіть фрагментарність уніфікаційних угод.

Вважаємо, що не слід ані  зменшувати, ані перебільшувати як переваги, так і недоліки міждержавної уніфікації за допомогою міжнародних  договорів. Широке коло таких угод, яке пов’язує в даний час багато держав, а також робота по підготовці нових свідчать, що держави не мають наміру відмовлятися від цього інструменту створення однакового правового регулювання суспільних відносин.

Створення уніфікованих норм можливе не тільки на підставі міжнародного договору, а також у вигляді норм міжнародного звичаю, в деяких випадках – за допомогою рішень органів міжнародних організацій, що носять юридично обов’язковий характер (наприклад, Регламенти в ЄС). З огляду на вищевикладене, гармонізація і уніфікація – взаємопов’язані процеси. Уніфікація допускає введення в національне право різних держав однакових норм та веде до зближення національно)правових систем. Гармонізація – гнучкіший метод в порівнянні з уніфікацією. Кінцевим результатом гармонізації є створення не однакових правових норм, а зближення права, усунення суперечностей: норми різних держав можуть бути схожими, навіть словесно співпадаючими, але різними.

Слід погодитися з С.В. Бахіним, який вважає, що цілеспрямоване зближення правових систем може відбуватися як шляхом уніфікації, так і гармонізації. Вибір, який з цих механізмів буде задіяний, залежить і від предмету врегульованих відносин, і від існуючих відмінностей в їх регламентації, а також готовності держав до трансформації свого законодавства.

У жодного з цих механізмів немає абсолютних переваг. До якого  з них звернутися – визначатиметься ситуацією. До того ж в окремих випадках можливе поєднання механізмів уніфікації і гармонізації в одному міжнародному документі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бахин С.В. Правовые проблемы договорной унификации / С.В. Бахин // Московский журнал международного права. – 2002. – № 1. – С. 129)143.
2. Вступ до теорії правових систем : моногр. / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — 432 с.; Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження) : моногр. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2007. — 400 с.; Порівняльне правознавство (правові системи світу) : моногр. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2008. — 488 с.
3. Копиленко О., Мурашин Г. Міжнародний досвід правового моделювання і його значення для гармонізації законодавства України в аспекті її євроінтеграції // Законотворчість : проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським правом. — К., 2005. — Вип. 4. — С. 5-9.
4. Довгерт А. С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. — Жовтень. - К, 1998. - С 237-240.
5. 11. Международное частное право [учебник] / под ред. Г.К. Дмитриевой. – М. : «Проспект», 2000. – 656 с.
6. Луць Л. Основні заходи і способи європейської правової інтеграції// Право України- 2008.-с.146-147.
7. Марченко М. Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. М., 2001; Железняк Н. А.
8. Питання гармонізації нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади України із законодавством Європейського Союзу. «Бюлетень Міністерствава юстиції України», 2003, № 5
9. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М.: Издательство НОРМА, 1996. — 432 с.
10. М.П. Юніна Щодо визначення понять уніфікації та гармонізації права, МИТНА СПРАВА №1(73)’2011, частина 2