Міжнародний договір основне джерело міжнародного права

 

ВСТУП

     

        Наявність міжнародних договорів є особливістю джерел міжнародного права. Тому, можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав. Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу,       Португалії, Ірландії та ін. У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення.

      Наприклад, в Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У Законі «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.[14, с. 131].

       Актуальність обраної для написання теми роботи зумовлена тим фактом, що практика регламентації правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних відносин.

       Метою роботи стало вдосконалити і поглибити знання з міжнародного публічного права,зокрема в галузі міжнародних договорів.

       Предметом наукової роботи стало вивчення міжнародних договорів, як джерела міжнародного права.

         Завданням роботи стало дослідження наступних питань:

 - систематизувати і поглибити теоретичні і практичні знання міжнародного публічного права, навчитись застосовувати їх при розв'язанні конкретних задач;

- осягнути існуючі проблеми в міжнародному договірному праві і навчитися розв'язувати їх;

- оволодіти методикою  дослідження, узагальнення та логічного викладу матеріалу;

- розвинути вміння самостійно  вивчати й узагальнювати законодавчі  та наукові літературні джерела,  юридичну практику.

         Об’єктом курсової роботи стало вивчення особливостей міжнародних договорів.

         Хронологічними рамками є вивчення права міжнародних договорів після укладення Віденської конвенції 1969року і до сьогодні.

          Під час методологічного дослідження мною застосовувалися такі загальнонаукові методи, як порівняльний, системно-структурний, а також використовувалися логічні методи – аналізу, синтезу, дедукції та індукції.

         Документальною базою при дослідженні даного питання стали такі документи: Віденська конвенція про право міжнародних договорів [1],Загальна декларація прав людини вiд 10.12.1948 року[2] ,Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року[3], Статут Організації Об'єднаних Націй [4].

         Рівень вивчення проблеми - дослідженням даного питання займалось багато науковців, слід відзначити деяких з них: Лукашук І.І.,Талаєв А.Н.,Панов В.П.,Пухтецька А.О.

         Структура даної курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів та списку використаних джерел.В першому розділі розглядається характеристика основних джерел міжнародного права.В другому розділі досліджується право міжнародних договорів,як основного джерела міжнародного права,та суб”єкти міжнародних договорів.В третьому розділі описуються основні стадії укладення міжнародних договорів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I

Загальна характеристика джерел міжнародного права.

 

        Міжнародне публічне право – елемент системи національного права. Тому його джерела - це юридичні форми, які характерні для національного права взагалі. Для права нашої держави, у цьому однині і для міжнародного права, практично єдиним юридичним джерелом є нормативний юридичний акт – закони і підзаконні акти. У окремих державах інститутами права на ряду з нормативними актами виступають судові прецеденти, які є джерелом і журналіста міжнародного приватного права. Насамперед, це країни англо-американського права.

       Джерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права. [17, с.5]

        Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує,що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

      Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише, як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права. [17, с.104]

      Іноді джерелом міжнародного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем вона не є джерелом міжнародного публічного права, та зрештою, й усіх інших галузей права. Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, в правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права. Наприклад, ст. 157 Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік від 31 травня уповноважує суд звертатися до доктрини відповідної іноземної держави, якщо виникає необхідність встановити зміст норми іноземного права .

        Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідно до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 р.). До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.), Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

        Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права .[19, с.502 ]

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                      Розділ II

                     Міжнародний договір, як джерело міжнародного права.

        

       В одному з найважливіших міжнародно-правових Документів сучасності — Статуті ООН — особливо вирізняється міжнародний договір, як джерело міжнародного права. У преамбулі Статуту ООН ідеться про рішучість народів Об'єднаних Націй «створити умови, за яких можна додержуватися справедливості і поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права...».

      Проте в науці міжнародного права склалося дві точки зору на місце договорів у системі джерел міжнародного права:

1) визнання пріоритетним джерелом договору;

2) визнання пріоритетним джерелом звичаю.

      Договором називається укладена між державами або іншими суб'єктами міжнародного права угода, призначене для регулювання їх взаємовідносин шляхом створення міжнародно-правових зобов'язань.[26,с. 241].

      Угода так чи інакше присутня у всіх міжнародно-правових договорах, незважаючи на різні їх найменування і форми. У минулому це могли бути трактати, в даний час це найчастіше - договори, пакти, угоди, конвенції, акти, протоколи, статути та статути.

        Конвенціями і пактами називаються угоди, що регулюють відносини між державами зі спеціальних питань, наприклад Конвенція ООН з морського права, Віденська конвенція про дипломатичні зносини, Конвенція про права дитини, Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний Пакт про соціальні та економічні права.

      Міжнародні угоди регулюють політичні, економічні та культурні відносини між державами.

       Прихильники превалюючої ролі міжнародного договору як джерела сучасного міжнародного права виводять його першорядність із таких висновків:

1. Після Другої світової війни кількість міжнародних договорів різко зросла і вже давно подолала першу сотню тисяч. Питома вага міжнародних договірних норм явно перевищує норми, що випливають з інших джерел міжнародного права.[26, с.245].

2. Міжнародний договір є чітко висловленою згодою держав, зручним засобом формулювання норм, взаємних прав і зобов'язань. Наявність як самого міжнародного договору, так і його норм і, що не менш важливо, їх зміст досить легко встановити.

3.Міжнародний договір дає змогу оперативно врегулювати міжнародні проблеми, що виникли.

4.Переважаючої ролі міжнародний договір набув у другій половині XX ст., коли цілі інститути (прав людини, роззброєння і контролю за його здійсненням, міжнародної боротьби зі злочинністю тощо) і навіть галузі між народного права (міжнародне ядерне право, міжнародне космічне право, міжнародне договірне право, міжнародне посольське і консульське право, міжнародне морське право, міжнародне економічне право та ін.)або набули договірного оформлення, або почали розвиватися здебільшого через укладення відповідних міжнародних договорів.

5.Форма викладу норм міжнародного договору дає можливість здійснювати чіткий контроль за його виконанням як міждержавними і внутрішньодержавними інституційними механізмами, так і неурядовими організаціями.

6.Глобальні та інші подібні проблеми сучасного міжнародного життя поставили перед державами та міжнародними організаціями вимогу здійснювати свідомий, узгоджений вплив на міжнародні відносини, що є можливим лише через міжнародний договір.

7.Лише через міжнародний договір можна програмувати міжнародні відносини, викликати до життя нові відносини або сприяти їх виникненню.

8. Процедура укладення міжнародного договору порівняно проста. Період його створення значно коротший за період створення міжнародного звичаю або іншого джерела міжнародного права.

9. Міжнародний договір можна використовувати для регулювання будь-якої сфери міждержавних відносин. У сучасних міжнародних відносинах з'явилися цілі галузі міждержавних стосунків, які взагалі не можуть бути врегульовані без міжнародного договору або регулюються виключно договором (роззброєння, співробітництво в атомній промисловості, міжнародна безпека, економічна, науково-технічна та інші види спеціалізованої співпраці).

      Наголошуючи на перевагах міжнародного договору, як джерела міжнародного права, не слід забувати й про його недоліки. Більшість договорів є результатом компромісу, якого вдалося досягти в результаті переговорів. Але часто це досягається за рахунок чіткості, ясності формулювання. Значна більшість принципів та універсальних норм міжнародного права навіть у найавторитетніших міжнародних угодах формулюється дещо звужено (на відміну від того, як вони функціонують століттями у звичаєвому міжнародному праві). Багато таких угод за кількістю її сторін часто поступаються відповідним міжнародним звичаям, які визнають сучасні суб'єкти міжнародного права. Надто оптимістичними є твердження про можливість оперативною врегулювання міжнародних відносин тільки завдяки міжнародному договору. Практика свідчить, що для підготовки і переговорів з метою укладення деяких багатосторонніх договорів були потрібні роки й десятиріччя. Особливо це є характерним для відносин роззброєння, контролю над озброєнням, заборони зброї масового знищення тощо.[11, с.73].