Міжнародний договір основне джерело міжнародного права

                                      Види міжнародних договорів:

1. За об'єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

2. За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

3. За характером регулювання міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та регіональними.

4. За способом приєднання:

а. відкриті — до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави.

б. напіввідкриті — до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників.

в. закритий — у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.

5. Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні договори(укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

6. За юридичним характером: міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична сила останніх має бути визнана.[ 4].

       Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору.

      Договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори).

      Угоди - зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори.

      Пакт - сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення.

      Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру.

     Статутами - називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо).

       Протоколами  - називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення його дії, денонсацію, порушення, появу нової  норми jus cogens, його виконання тощо. Загалом  підстави припинення міжнародних договорів  можна поділити на неправомірні та правомірні.

До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона  може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення.

Правомірне припинення міжнародного договору може відбуватися лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою його учасників. Якщо договір містить норми, які чітко  встановлюють строк його дії і  не визначають можливість подовження, цей договір припиняється автоматично  при настанні календарної дати, що в ньому зазначена. Денонсація —  це заява сторони договору про  припинення цього договору або вихід  із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива лише в тому разі, якщо сам договір її передбачає. В іншому разі одностороння заява  держави про вихід з міжнародного договору та відмова від подальшого виконання передбачених ним обов'язків  розглядатиметься як неправомірна та тягне за собою відповідальність. В Україні умови денонсації міжнародних  договорів визначаються розділом V Закону України "Про міжнародні договори України".

Держава має право припинити  договір, якщо з часу його укладення  відбулася докорінна зміна обставин (rebussicstantibus). Віденська конвенція 1969 р. цілком слушно розглядає цю можливість скоріше як виключення, ніж як правило. В іншому разі посиланням на докорінну зміну обставин можна було б виправдовувати будь-яке невиконання своїх обов'язків за договором (ст. 62).

Однією з односторонніх підстав  припинення договору є подальша неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати із припиненням у зв'язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має  самостійне значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за все стосується випадків загибелі або зникнення об'єкта договору (ст. 61).

Зупинення дії договору відрізняється  від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у виконанні  договору. Сам договір при цьому  не втрачає юридичної сили. Зупинення  дії міжнародного договору можливе  лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.). Договір, що зупинений  на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому  поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню.

Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки зупинення дії  договору: по-перше, зупинений договір  звільняє учасників від зобов'язання виконувати договір протягом періоду  зупинення, по-друге, не впливає на правові  відносини між учасниками, що встановлені  договором. У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій, що перешкоджають поновленню дії договору.[1, с.46].

 

                   

 

 

 

 

 

 

 

                   2.1. Поняття права міжнародних договорів.

 

       Договори - це міжнародні угоди, які укладені між державами у письмовій формі та регулюються міжнародним правом. Різноманітні назви договорів (пакт, хартія, угода, конвенція, протокол тощо) не впливають на їх юридичний режим.

      Зростаюча роль держав у міжнародному суспільстві у XVIII та у XIX сторіччях, вплив позитивістських та волюнтаристських доктрин у ці часи були причиною того, що договори посідали дуже важливе місце серед джерел міжнародного права, для волюнтаристів міждержавні угоди є єдиним джерелом цього права. До того ж договори мають (або так здається) певні переваги технічного порядку: їх можна обговорювати та укладати у короткий термін, на норми, які вони диктують, можна легко посилатися, без проблем доведення, вони є ясними та точними. У 60-ті та 70-ті роки, під впливом країн, що розвиваються, та за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори з тим, щоб кодифікувати, з також спробувати змінити існуючі звичаєві норми у більш сприятливому лля цих країн напрямку. Через усе це договори посідали дедалі важливіше місце серед інших джерел міжнародного права.[7, с.51].

         Сьогодні ситуація змінилася, та договори стали посідати більш відповідне їм місце. Співвідношення договорів та звичаїв стало більш відчутним і загалом прийнято, що договори не можуть замінити звичаїв (а також інших джерел, зокрема загальних принципів). З іншого боку, договори не завжди мають ті якості, які іноді їм приписують: будучи результатом переговорів, вони виражають компроміси, це відбивається на ясності та точності їх формулювань: процедура їх укладення часто дуже довга. Не всі договори публікуються. Що ж стосується волюнтаристської кодифікації, яку країни третього світу - за підтримки соціалістичних країн прагнуть упровадити у міжнародному суспільстві, то вона мала дуже слабкий практичний результат, наштовхуючися на опір розвинених країн з ринковою економікою.

 

Ось один з прикладів кодифікації  самого права договорів: після 1950 року Комісія з міжнародного права здійснила спробу кодифікації звичаїв. шо стосуються договорів, 23 травня 1969 року підготовлений документ був прийнятий багатосторонньою Конференцією, що зібралася у Відні. Me цей «договір договорів», який містить 85 статей та проголошує норми стосовно більшості аспектів права договорів (укладення, застосування, тлумачення, модифікація, недійсність тощо) не мав того впливу, на який сподівалися його автори, багато з його положень були прийняті більшістю держав, які його підписали, але держави, які складали меншість (серед яких фігурують розвинені країни з ринковою економікою), не погодитися з ним. а отже, відмовилися ратифікувати цю конвенцію (зокрема, через те, що вона містить положення стосовно вад згоди та недійсності договорів, а особливо jus cogens, яке ми розглянемо далі). Таким чином, Віденська конвенція не виголошує права договорів, їх норми залежать лише від держав, які їх ратифікують. Отже, можна сказати, що доля права договорів - бути, зрештою, врегульованим звичаями.

        Теоретична наука розробила класифікацію договорів, намагаючися виявити категорії, які мають певні юридичні особливості. Ці спроби дають підставу для суперечок, оскільки у численних галузях звичаєві норми, які застосовуються до договорів, не зовсім ясно встановлені.[11, с.86].

        Досить насамперед відрізнити договори, які укладені між державами, та договори, укладені іншими суб’єктами (невизнаними державами, визвольними рухами, міжнародними організаціями, недержавними особами комерційного права тощо). З іншого боку, можна класифікувати договори за формальними критеріями: наприклад, розрізняти двосторонні та багатосторонні договори (серед останніх фігурує також категорія всесвітніх договорів, відкритих «для всіх держав», сам цей вислів дає підставу для різного тлумачення), договори в урочистій чи спрощеній формі, договори, усталені під егідою міжнародної організації, та ті. які такими не є, тощо. Нарешті, договори можуть бути класифікованими за матеріальними критеріями: спеціальні конвенції, які мають дуже конкретний предмет, відрізняються від загальних конвенцій, які регулюють широкі питання; договори-контракти, синалагматичні, відрізняються від договорів-законів, які мають нормативну функцію. З цими різноманітними категоріями, які повинні комбінуватись, пов’язані численні правові наслідки, що стосуються режиму договорів.[16, с.26]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                        2.2. Джерела права міжнародних договорів.

 

       Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були звичаї.

       Перший кодификаційний акт в області права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 році на конференції американських держав. Ним стала Гаванська конвенція про договори, яка носила регіональний характер, тому що діяла лише в Латинській Америці.

        З появою Організації Об’єднаних Націй і створенням у її рамках Комісії міжнародного права кодификація права міжнародних договорів стала однією з головних задач, поставлених перед Комісією. Комісія розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під егідою ООН конференції, яка відбулася в 1968—1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів. Ця Конвенція, що вступила в силу в 1980 році, стосується договорів, укладених між державами. У 1978 році на основі проекту статей, підготовленого Комісією міжнародного права, була прийнята Конвенція про правонаступництво держав у відношенні договорів, що, однак, дотепер не набрала сили.

           Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їхньої ролі в міжнародних відносинах спричинили договірне оформлення їхніх відносин як з державами, так і між собою. У результаті не тільки з’явилося велике число таких договорів, але була вироблена визначена міжнародна практика, що стосується висновків, дії і припинення даної категорії договорів. Це викликало, у свою чергу, необхідність підготовки і прийняття спеціальної конвенції. У цих цілях у 1986 році на скликаній у Відні під егідою ООН конференції була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними чи організаціями між міжнародними організаціями, що, будучи результатом кодификації і прогресивного розвитку міжнародного права, містить положення, що враховують специфіку договорів за участю міжнародних організацій.[18 , с.33]

           Хоча Віденські конвенції 1978 і 1986 років і не набрали сили, багато їхніх положень діють як звичайні норми. Названі конвенції кодифікували не всі діючі звичайні норми в області права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодификації звичайні норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними продовжують діяти і звичайні норми.

            Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їхнього внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях. Але деякі держави видали спеціальні нормативні акти, що стосуються компетенції державних органів і інших питань, виконання і припинення міжнародних договорів.[24 , с.39]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Суб’єкти права міжнародних договорів.

 

            Сторонами, чи суб’єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб’єкти міжнародного права. Як випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, «кожна держава має правоздатність укладати договори». У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори «регулюється правилами цієї організації» (ст. 6 Віденської конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, «установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталого практика цієї організації» (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх установчими актами.[27 с.120]

        Виходячи з практики, у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років використовуються такі поняття, як «держава, яка бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у переговорах», «договірна держава», «договірна організація», «учасник», «третя держава» і «третя організація». Держава, яка бере участь у переговорах — це держава, яка брала участь у складанні і прийнятті тексту договору: договірна — держава, яка погодилася на обов’язковість для нього договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу. До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов’язковість для них договору і для який договір знаходиться в силі. Держави, що не є учасниками договору, називаються третіми державами. Усе сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.