Роль дипломатичного протоколу та церемоніалу у міжнардних відностнах

Роль дипломатичного протоколу та церемоніалу у міжнардних відностнах

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………..................3

РОЗДІЛ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ – ПОЛІТИЧНИЙ

ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ

1. Загальна характеристика і роль дипломатичного протоколу у міжнародних    

  відносинах…………………………………………………………………………5

2. Наукове підґрунтя дипломатичного протоколу………………………………..15
3. Джерела дипломатичного протоколу…………………………………….......…18

РОЗДІЛ 2. ЦЕРЕМОНІАЛ: СУТНІСТЬ ТА РОЛЬ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ 
2.1. Поняття дипломатичного церемоніалу…………………………………………22

2.2. Протокольні й церемоніальні  питання прийому іноземних делегацій……….24

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………...32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з’явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.

Аналіз змісту положень Державного Протоколу та Церемоніалу України  та їх реалізації дозволяє відзначити його концептуальну та практичну  відповідність міжнародним нормам та вимогам протоколу офіційної  комунікації. Однак, незважаючи на певні  успіхи,  досягнуті на шляху відбудови  національної системи протоколу  та церемоніалу, слід відзначити, що у  переважній більшості випадків протокол та церемоніал продовжує займати  другорядне місце у арсеналі управлінських  практик: найчастіше його сприймають як допоміжний інструмент реалізації владних  комунікативних стратегій.

Питаня державного протоколу та церемоніалу у свої працях висвітлюють такі вчені як: на периферію теорії політики та державного управління, залишаючи її у сегменті І. Алексєєв, Ю. Борисов, А. Борунков,  П.  Гіро,  А.  Дубідур,  Д. Табачник,  Р.  Уортман, Д. Лєвін, В. Матвієнко, Г. Нікольсон, та ін.), етики та філософії (Р. Апресян, А. Гусейнов, М. Мамардашвілі, Л. Уайт та ін.), антропології (Т. Гестер, Г. Гірц, Ф. Конфорд,

Знайомство з роботами представлених  вище авторів дозволяє відзначити існування  двох автономних підходів до вивчення протоколу та церемоніалу.  Перший трактує протокол та церемоніал як форми соціальної поведінки та культуротворення,  другий розглядає їх у фокусі історії та теорії дипломатії,  визначаючи їх як важливий,  але допоміжний інструмент зовнішньої політики.

Мета та завдання курсової роботи – виявлення витоків та еволюції протоколу та церемоніалу як інструментів нормативної регламентації соціально-політичних відносин та визначення їх місця в арсеналі сучасних практик управління.  Для досягнення поставленої мети спробуємо довести, що історична еволюція системи знаків, моделей та норм соціальної поведінки відбувалася за траєкторією «архаїчний культовий церемоніал – етикет – дипломатичний протокол – державний протокол і церемоніал», де кожна із її складових,  як самостійна форма соціальної взаємодії, змінювала масштаб і глибину свого розповсюдження та його ареал в залежності від втрати чи набуття нових функцій у системі соціальних відносин.

Безперечним залишається той факт,  що тісний семантичний зв’язок даних  понять із лексемами  «церемонія»,  «етикет»,  «обряд»,  «ритуал»  чітко вказує на їх символічну природу. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ – ПОЛІТИЧНИЙ

ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ

 

1.1. Загальна характеристика і роль дипломатичного протоколу в міжнародних відносинах

При реалізації різних зовнішньополітичних заходів дипломатична служба кожної держави дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називається дипломатичним протоколом або, скорочено, протоколом. Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва чи представника. Саме в цьому полягає політичний зміст і значення дипломатичного протоколу.

Дипломатичний протокол створює відповідні умови для того, щоб відносини між державами, урядами та їхніми представниками могли розвиватися в дружній, мирній атмосфері та в обстановці взаємоповаги. Нині в міжнародному спілкуванні бере участь майже 300 держав, кожна з яких має свої соціально-економічний та суспільно-політичний устрій, історію, культуру, мову, релігію, традиції. Нормальне спілкування було б неможливим, якби всі вони не дотримувалися загальних принципів взаємовідносин, у першу чергу таких, як повага до державного суверенітету і національної незалежності, невтручання у внутрішні справи іншої держави, дотримання рівності між державами, територіальна цілість, дотримання умов міжнародних угод і договорів, суворе виконання взятих на себе зобов’язань.

Протокол – слово, що походить з грецького «protokollon» (protos – перший, а kola – клеїти) – у середньовіччі означав правила оформлення документів і ведення архіву. У цьому значенні термін «протокол» вживається і сьогодні, наприклад, протокол зборів, засідання; у судочинстві – протокол обшуку чи судового засідання. Ввійшовши ж у дипломатичну практику, це слово, крім оформлення документів, стало означати всі питання етикету і церемоніалу як складових частин дипломатичного протоколу. Етикет (від французького «etiquette») – це встановлені правила поведінки (поведінка в громадських місцях, манери, стиль одягу, форми звернень і привітань, відносини з оточуючими тощо); правила ввічливості (чемності) в дипломатичних колах. Церемоніал – це офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів, процесій (церемоніал зустрічі глави держави під час офіційного візиту, церемоніал вручення вірчих грамот і вступу посла на посаду, церемоніал підписання міжнародних договорів тощо).

Основоположною засадою дипломатичного протоколу є дотримання принципу міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Визначення дипломатичного протоколу різними авторами подається по-різному, але суть його практично залишається тією ж самою. Наприклад, «класики» дипломатичного протоколу і церемоніалу Джон Вуд та Жан Серре підкреслюють, що «в цілому протокол – це сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводу».

Сучасні автори визначають його так: «Дипломатичний протокол – це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій у міжнародному спілкуванні».

«Дипломатичний протокол – сукупність загальноприйнятих у міжнародних відносинах правил, що визначають порядок здійснення різноманітних дипломатичних актів, форми зносин між дипломатами та керівними державними діячами різних країн» [6].

«Протокол означає сукупність правил, у відповідності до яких в кожній країні офіційні представники регулюють порядок різних дипломатичних церемоній. Протокольні правила застосовуються при розробці багаточисельних деталей як надзвичайних церемоній, так і церемоній, пов’язаних з роботою представництв.

Протоколу дотримуються при переговорах, підготовці угод, надаючи їм урочистістю та пишністю більшої поваги до особливо важливих положень цих угод. У політичній та адміністративній структурі протокол відводить кожному своє місце, гарантує всім посадовим особам можливість користуватися його правилами, погоджує спірні питання старшинства, а також суперечності стосовно привілеїв та імунітетів.

Крім організації церемоній, протокол також визначає методи, рамки, поведінку й етикет і встановлює правила стосовно офіційного й особистого листування, форми одягу – всього того, що забезпечує кожному місце і повагу, які відповідають його офіційному положенню і які визначаються іншою політичною та адміністративною владою та самим суспільством» [1; 18; 22].

Правила дипломатичного протоколу дозволяють підтримувати нормальні відносини між державами та їхніми представниками навіть у тому випадку, коли між сторонами мають місце претензії та розбіжності. Протокол – це своєрідна нейтральна зона зі своїми правилами та законами, і всім, хто знаходиться на цій території, необхідно підкорятися загальним вимогам. Однак, діючі зараз протокольні правила існували не завжди. Протокол – категорія історична, яка акумулює в собі багатовіковий досвід спілкування держав між собою. Відсутність у минулому більш або менш розроблених і загальновизнаних норм, про що йшла мова вище, постійно створювала незручності у взаємовідносинах між сторонами і навіть зумовлювала їх конфлікти. Це, власне, і диктувало необхідність усвідомленого прийняття загальновизнаних правил поведінки держав між собою.

Віденський (1815) і Аахенський (1818) конгреси вперше в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин і, зокрема, питання визначення старшинства дипломатичних представників. Ці політичні документи були першою спробою наділити юридичною силою і перетворити в норми міжнародного права деякі правила міжнародної ввічливості. Постанови Віденського та Аахенського конгресів, що визначили основу міжнародної протокольної практики, проіснували понад 150 років – аж до 1961 року, коли у Відні була підписана «Віденська конвенція про дипломатичні зносини».

Нині «Віденська конвенція про дипломатичні зносини» є базовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну діяльність суб’єктів міжнародного права. У Конвенції зафіксовані ранги дипломатичних представників, порядок визначення їхнього старшинства, привілеї та імунітети дипломатів, їхній статус, права та обов’язки та інші сторони дипломатичної місії держави та її агентів. Низка держав приєдналася до Конвенції шляхом її підписання та ратифікації, а деякі навіть інкорпорували її до своїх національних законодавств. Учасниками Конвенції є понад 160 держав, у тому числі й Україна. Але й ті країни, які формально не приєдналися до Конвенції, вимушені рахуватися з нормами, зафіксованими у цьому документі.

Крім цього основного документа, можна назвати й інші, які тією чи іншою мірою визначають дії протоколу. Це – «Віденська конвенція про консульські зносини» (1963), «Конвенція про імунітети і привілеї ООН» (1946), «Конвенція Організації американських держав про дипломатичний притулок» (Каракас, 1954). На основі цих документів, а також на основі двосторонніх угод і внутрішньодержавного законодавства здійснюється врегулювання тих питань, які виникають у процесі спілкування між сторонами.

Оскільки основні положення протоколу є загальновизнаними і дотримуються всіма країнами більш або менш однаково, можна говорити про протокол як про міжнародну категорію. Усі держави зобов’язані дотримуватися цих положень, незважаючи на те, що в актах міжнародного права немає чітких, письмово зафіксованих вимог це робити. Проте, деяким нормам дипломатичного протоколу надана юридична сила, а тому ретельне дотримання його норм є обов’язковим при:

– визнанні нових держав;

– встановленні дипломатичних відносин;

– призначенні глав дипломатичних представництв;

– врученні вірчих грамот;

– здійсненні дипломатичних візитів;

– проведенні бесід і переговорів;

– дипломатичному та особистому листуванні;

– організації дипломатичних прийомів;

– підписанні договорів та угод;

– скликанні міжнародних нарад та конференцій;

– організації зустрічей та проводів офіційних делегацій;

–відзначенні різних святкових та траурниx подій.

Одним словом, практично всі зовнішньополітичні акції проводяться відповідно до вимог протокольних норм. Будь яке порушення цих норм (наприклад, недотримання правил розсадки на офіційних прийомах, під час переговорів, запізнення чи ранній (без спеціального попередження господаря) відхід з прийому) може розцінюватися як певний демонстративний крок або елементарне невігластво і вплинути на зниження авторитету держави на міжнародній арені, а часом і спричинити напругу в міждержавних відносинах. Слід завжди пам’ятати, що будь-яке відхилення від протокольної традиції, навіть цілком випадкове, не пройде непоміченим, і на нього відповідним чином буде відреаговано.

Наприклад, у ході офіційного візиту королеви Великобританії Єлизавети II до Австралії в лютому 1992 року була допущена протокольна вільність, яка зіпсувала візит самій королеві і викликала масу обурення на Британських островах за прийом, який їй влаштували. Представляючи знаменитих гостей, а їх зібралося понад 800, прем’єр-міністр Австралії Пол Кітінґ невимушено взяв англійську королеву за талію. На додаток до цього, його дружина, голландка за походженням, не виконала реверанс – присідання на праву ногу разом з шанобливим поклоном для виявлення поваги монарху, як цього вимагає етикет двору. Цей інцидент не залишився непоміченим. Преса роздула з нього цілий скандал. Справа у тому, що Австралія – колишній домініон Англії, потім союзник, що входить у Співдружність націй, де в більшості випадків англійський монарх вважається головою держави. А в Австралії це, подібно, поставили під сумнів. Випадкова ситуація, що склалася, не поліпшила відносин між двома державами, які й так були непростими, а скоріше навпаки.