Визнання в міжнародному праві

Одна або декілька держав-наступниць у разі територіальних змін держави  або держав-попередниць залишаються  в межах державних кордонів попередників і не мають права змінювати  кордони з іншими державами. Таким  чином, установлені в договірному  порядку державні кордони за правонаступництва  держав є питанням факту правонаступництва  і не можуть бути піддані перегляду  інакше ніж відповідно до міжнародного права і за згодою із заінтересованими державами. Ця настанова підтверджується  як національною, так і міжнародно-правовою практикою держав. Вирішуючи таке питання, держави робили односторонні заяви, приймали національні закони, укладали міжнародні угоди, зверталися до міжнародних судових установ.

Наприклад, ст. 2 ч. З Конституції  України 1996 р. визнає, що «територія України  в межах існуючого кордону  є цілісною і недоторканною». Затверджуючи міжнародно-правові принципи цілісності та недоторканності державної території  в Конституції, водночас затверджуються державні кордони, що існували до її прийняття. Зрозуміло, що йдеться про ті кордони, які Україна успадкувала від  колишньої Української РСР як однієї з республік колишнього Союзу  РСР, тобто повоєнні кордони, встановлені  відповідно до міжнародних домовленостей  та адміністративно-територіального  устрою колишнього СРСР. Ст. 122 Конституції  Естонської Республіки 1992 р. підкреслює значення міжнародних договорів  і визначає, що «сухопутний кордон Естонії встановлюється Тартуським мирним договором від 2 лютого 1920 р. та іншими міжнародними договорами. Морський кордон і повітряний кордон Естонії  встановлюються на підставі міжнародних  конвенцій».

У справі Лівія/Чад Міжнародний  Суд ООН, зокрема, розглянув питання, яке стосується правонаступництва  щодо договорів про кордони, і  зазначив, що «кордон, встановлений відповідно до договору, набуває сталості, що не обов'язково має поширюватися на такий  договір. У тому разі, коли кордон є  предметом угоди, тривалість існування  такого кордону не залежить від терміну  дії договору, відповідно до якого  кордон був узгоджений».

Конвенція 1978 р. містить  ст. 12, що піддавалася критиці окремими фахівцями. В ній ідеться про  те, що правонаступництво держав не торкається зобов'язань і прав, які  стосуються використання будь-якої території  або обмежень щодо користування нею, установлених договором на користь  будь-якої іноземної держави, груп держав або всіх держав і таких, які вважаються невід'ємно належними до зазначеної території.

В даному разі конвенційна  норма закріплює положення про  інститут міжнародних сервітутів, суть якого, відповідно до означеної статті, полягає в тому, що певні права  держави щодо частини іноземної  території або певні зобов'язання територіального суверена перед  іноземними державами щодо частини  своєї території нерозривно пов'язані  з цією територією і за зміни її належності автоматично переходять до нового територіального суверена. Прикладами таких територій можуть бути демілітаризовані і нейтралізовані зони, території, здані в оренду іноземній  державі (міжнародна оренда), території, на яких здійснюється договірне право  вільного транзиту. Згідно зі ст. 12 п. З  положення цієї статті не застосовуються до договірних зобов'язань держави-попередниці, що передбачають заснування іноземних  військових баз на території, які  є об'єктом правонаступництва  держав.

Відповідно до норми  міжнародного звичаєвого права Правонаступництво  держав не поширюється автоматично  на договори, які мають здебільшого  політичний характер і визначену  політичну орієнтацію. До них належать союзницькі договори, договори про  дружбу, співробітництво і взаємну  допомогу, договори про нейтралітет.

У разі переходу частини  території від однієї держави  до іншої діє принцип рухомості  договірних кордонів. Суть його полягає  в тому, що угоди держави-попередниці  втрачають свою силу на переданій  їй території, і на ній починають  діяти угоди держави, до якої ця територія  перейшла, за винятком випадків, коли застосування даних угод стосовно території, що перейшла, є несумісним з їхнім об'єктом  і метою або докорінно змінило  б умови його дії (ст. 15 Віденської конвенції 1978 р.). Подібні обставини  можуть виникнути, наприклад, у разі сесії - передачі частини території  однієї держави другій на підставі міжнародного договору або в результаті обміну на договірних засадах територіальними  ділянками, як правило, між прикордонними  державами з урахуванням географічних або економічних чинників. Наприклад, у 1951 р. колишній СРСР і Польща на підставі договору обмінялися територіальними  ділянками в районах Люблінського воєводства ПНР та Львівської області  УРСР, 1947 р. СРСР поступився Афганістану  частиною водної території ріки Амудар'ї.

Віденська конвенція 1978 р. регулює також проблеми» правонаступництва  держав, які виникають під час  об'єднання та відокремлення держав.

При об'єднанні держав усі їхні угоди зберігають чинність, але застосовуються лише щодо певної частини території держави-наступниці, до якої вони були чинні в момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди може бути поширена на всю  територію держави-наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не буде потрібно згоди всіх її учасників (ст. 31). Стаття діє лише в тому разі, якщо держави  не домовилися про інше, або очевидно, що застосування цієї угоди стосовно держави-спадкоємниці було б несумісним з об'єктом і метою цієї угоди. Таке договірне положення ґрунтується  на звичаєвій нормі, що застосовувалася  в практиці держав. Наприклад, під  час об'єднання Сирії та Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку 1958 р. або об'єднання Танганьїки і  Занзібару в Танзанію 1964 р. договори кожної зі сторін, що об'єдналися, залишалися в силі на тій частині території  новоутвореної держави, де вони застосовувалися  до об'єднання. У листі на ім'я  Генерального Секретаря ООН від 1 березня 1958 р. Міністерство закордонних  справ Об'єднаної Арабської Республіки заявило про те, що всі міжнародні акти й угоди, укладені Єгиптом і  Сирією з іншими країнами, будуть чинні  в територіальних межах, приписаних у цих документах відповідно до принципів  міжнародного права.

Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та, що припускає ст. 31, і тим  самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєву правову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, що держави об'єдналися не шляхом їхнього  злиття для утворення нової держави, а шляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила свою правосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини  від 31 серпня 1990 р. було врегульоване питання  щодо правонаступництва їхніх договорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в яких ФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права  та обов'язки, які випливають із них, будуть застосовуватися також і  на території НДР. У ст. 12 зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені з заінтересованими сторонами з метою їхнього  врегулювання або підтвердження  про їхнє подальше застосування, доопрацювання  або припинення їхньої дії з урахуванням  забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь, договірних зобов'язань ФРН та принципів  вільного демократичного порядку, керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейських співтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила свою позицію  відповідно до таких договорів.

Територіальні зміни внаслідок  відокремлення частини або частин території держави, наприклад поділ  держави з продовженням існування  держави-попередниці або її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва  держав щодо двосторонніх і багатосторонніх  міжнародних договорів та, відповідно, зобов'язань і прав, які з них  випливають. У практиці держав існують  численні приклади таких змін, наприклад  відокремлення 1947 р. Пакистану від  Індії та утворення ним самостійної  держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапуру зі складу Федерації  Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської  Республіки на дві незалежні держави - Сирію та Єгипет; припинення існування  і поділ 1991 р. Союзу РСР на 15 нових  держав у межах його колишньої  території; поділ у 1991-1992 рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на дві держави -- Чеську Республіку і Словацьку  Республіку та ін.

Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуації передбачають такий порядок вирішення цього  питання. Якщо держави не домовилися про інше і якщо договір не втрачає  чинності як такий, що не відповідає новим  обставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частини  або частин території держави  та утворення однієї або кількох  держав будь-який договір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожної держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинним у момент правонаступництва  держав щодо лише тієї частини території  держави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігати чинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після  відокремлення будь-якої частини  її території держава-попередниця  продовжує існувати, будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовно держави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженої території. Такі конвенційні  норми закріплюють принцип, що припускає  обов'язковість договорів держави-попередниці  для новоутворених держав. Слід особливо наголосити на тому, що йдеться про  виникнення нових держав у результаті поділу території незалежних суверенних держав, а не утворення нових незалежних держав у процесі деколонізації  залежних територій.

Незважаючи на очевидний  намір міжнародного законодавства  закріпити за такими державами, які  виникають при відокремленні  або поділу держави, при правонаступництві  рівні права та зобов'язання держави-попередниці, стабілізувати і продовжити їх двосторонні  і багатосторонні договірні відносини - практика держав у цьому питанні  неоднорідна.

Згідно з Угодою про  створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною 8 грудня 1991 р. у Мінську  Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». У Протоколі  до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмати всіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік, констатувалося, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік  припиняє своє існування», а також  те, що учасники СНД гарантують виконання  міжнародних зобов'язань, які випливають із договорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНД вважають себе рівноправними  правонаступниками СРСР. Єдине переважне  право у правонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко  висловленій згоді всіх країн  СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР в ООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних  організаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць  СРСР нічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації, або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишнього СРСР.

Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку  зазначено у формулюванні: «Російська Федерація як держава-продовжувач  Союзу РСР»1. На підставі цього російські  вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР у світовій політиці посідає Росія, вона і є  основним, генеральним правонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковці розвивають такий  напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтета Росії, тобто  Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неї всіх його прав та обов'язків.

Росія розглядається одночасно  і правонаступницею СРСР і його продовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам  Росії і була підтримана Європейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхня Заява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політики небезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодо прав та обов'язків  решти суверенних держав-правонаступниць  СРСР. їхня реакція на таке вирішення  проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово не згодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництва держав відповідно до міжнародного права повинні  вирішуватися не в односторонньому  порядку, а шляхом договірного процесу  заінтересованих держав.

Саме так вирішують  проблему держави-правонаступниці  ЧССР. За поділу 1992 р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, в якій інформували  міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступниці додержуватимуться  всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця була стороною, і в разі потреби, за різноманітних  їх тлумачень двома державами, проводити  переговори. А ст. 153 Конституції  Словаччини безпосередньо визначає, що «Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань за міжнародними угодами та договорами, підписаними  Чехословацькою Федеративною Республікою, в межах, визначених конституційним законом Чехословацької Федеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між Словацькою Республікою  та Чеською Республікою». Таке вирішення  проблеми про правонаступництво  держав щодо договорів підтверджує  життєздатність конвенційних норм і  було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави без  затримки стали членами ООН .

Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ять новоутворених  держав - Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишня Республіка Югославії  Македонія - були визнані державами-учасницями Європейського Співтовариства і  прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якому залишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухвалив Конституцію і утворив  Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою, що продовжує  правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а також представництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою  виступає лише назва країни, а її територія і населення лишаються  в межах колишніх двох республік  Югославії. Тобто це є наочним  прикладом ситуації відокремлення  частин країни, що врегульовується  ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б, правомірна вимога СРЮ  зазнала різко негативної реакції  з боку держав, які відокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпеки в резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили, що «Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можуть автоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії в ООН», що «держава, відома раніше як Соціалістична  Федеративна Республіка Югославія, припинила своє існування» і що їй необхідно подати заяву про вступ  до членів ООН. Ці ж заперечення і  положення про те, що СРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в «Листі постійних  представників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої Республіки Македонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря  ООН»1.