Відмежування трудового права від суміжних галузей права

Ще  один спосіб – приписів, що зобов’язує до вчинення чи утримання від певних дій та застосовується для методу імперативного регулювання, представлений у трудовому праві відносинами нагляду й контролю за дотриманням трудового законодавства і власне трудовими відносинами.

Якщо  предмет трудового права відповідає на запитання, що регулює дана галузь права, то метод означає як, яким засобом забезпечується правове регулювання предмета.

Метод правового регулювання не обирається державою довільно, а обумовлюється предметом, тобто особливостями тих суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання трудового права.

Під методом правового регулювання трудового права розуміється сукупність прийомів і засобів регулювання відповідних суспільних відносин.

Згідно  загальної теорії права, методу правового  регулювання властиві певні характерні риси (ознаки), як то: а) порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин (юридичні факти); б) загальне юридичне положення учасників правовідносин; в) порядок встановлення прав та обов’язків; г) засоби, що забезпечують виконання  обов’язків.

Особливості методу трудового права простежуються  в 4-х основних елементах:

По-перше, виникнення, зміна і припинення трудових правовідносин. Залучення громадян до праці регулюється шляхом надання договірної свободи при обранні праці. Оплата ж за працю матеріально заінтересовує працівника у виборі місця застосування праці.

По-друге, трудовим правовідносинам властиве поєднання рівності з підлеглістю суб’єктів відносин. Юридична рівність сторін у трудових правовідносинах визначається економічною сутністю самих трудових правовідносин, що складаються двох взаємозалежних моментів:- юридична рівність сторін; їхнє підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку.

По-третє, у прийомах формування прав і обов’язків суб’єктів трудових правовідносин. Норми трудового права можуть бути імперативними, дозвільними та рекомендаційними. Імперативні норми виявляються у вигляді заборони чи припису. Наприклад, працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі (ст. 30 КЗпП). ст.55, ст.192 КЗпП забороняє залучати працівників, які не досягли 18 років до нічної праці або до праці у вихідні дні. У відрядженні за працівниками зберігається на протязі усього часу відрядження місце роботи і середня заробітна плата. При такій формі впливу законодавця на трудові відносини волевиявлення суб’єктів при формуванні змісту правовідносин виключається. Необхідність державно-власного регулювання трудових відносин диктується їх специфікою. Однак у трудовому праві більш розповсюдженні дозвільні норми, які надають можливість регулювати поведінку суб’єктів трудового права на свій розсуд.. Дозвіл, таким чином, дає працівникові і роботодавцю права на свої власні активні дії. Так, по узгодженню сторін визначаються трудова функція працівника, випробування при прийнятті на роботу, строк трудового договору і таке інше. Рекомендаційні норми встановлюють бажані форми поведінки і тому набувають силу обов’язкового правила в локальних правових актах або нормативних угодах.

Четверте, специфіка трудових правовідносин проявляється і в характері санкцій, встановлених нормами трудового права для забезпечення належної поведінки суб’єктів.

Норми трудового права передбачають особливі, притаманні тільки даній галузі санкції, які застосовуються у випадках невиконання  обов’язків. До них відносяться заходи дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, метод правового регулювання  трудових відносин працівників характеризується :

а) договірним залученням до праці;

б) юридичною рівністю сторін у трудових правовідносинах;

в) підпорядкуванням їх внутрішньому трудовому розпорядку;

г) участю працівників у формуванні трудових відносин;

д) поєднанням централізованого і локального регулювання;

е) наявністю специфічних прийомів і засобів захисту трудових правовідносин.

Функції трудового права.

Соціальне призначення права в суспільстві виявляється у його функціях. За визначенням сучасної теорії права такими є основні напрями правового впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

У перехідний до ринку період, можна виділити такі функції трудового права:

Захисна функція. Стосується охорони інтересів працівника як сторони, певною мірою слабшою у трудових відносинах. Захисна функція трудового права виявляється ще й в тому, що трудове право створює рівні можливості для реалізації громадянами своєї здатності працювати, встановлюючи єдині правила щодо умов праці на підприємствах різних форм власності. Відображується в нормах більшості інститутів трудового права: інституті забезпечення зайнятості та працевлаштування; трудового договору; робочого часу і часу відпочинку; оплати праці; охорони праці; нагляді і контролі; вирішенні трудових спорів.

Виробнича функція значно змінилася в сучасних умовах. Від традиційного її розуміння як функції, що забезпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суворе дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту у трудових відносинах інтересів роботодавців.

Трудове право, незважаючи на його соціальну природу, не може не захищати інтереси другої сторони у трудових відносинах. Інакше воно або вступить у колізію з іншим законодавством, у першу чергу з законодавством про власність і про підприємництво, або ті ж самі роботодавці змушені будуть ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили, поза тими, що передбачені цим законодавством. Якщо захисна функція забезпечує, наприклад, обмеження утримань із заробітної плати працівників, то виробнича, повинна гарантувати роботодавцю можливості стягнути повністю збитки, завдані йому в результаті заподіяння шкоди працівником.

Виховна функція хоч і загальноправова, але стосовно трудового права сьогодні є особливо виразною. Вона стосується забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах. Розвиток підприємництва з його основною метою – досягненням прибутку, низька на перших порах оплата праці, а подекуди взагалі її не сплачують, нерідко призводять до ігнорування, передусім з боку роботодавців загальних приписів трудового права. Тому дуже важливо домогтися належної правової культури учасників трудових правовідносин в умовах ринкової економіки і тут свою роль повинне відіграти трудове право України. 

3. Відмежування трудового права від суміжних галузей права. 

Трудове право слід відмежовувати від  суміжних галузей права (цивільного, адміністративного, аграрного, права соціального забезпечення) за його предметом і методом. 

До  сфери дії цивільного права рівною мірою належать як майнові, так і  немайнові відносини незалежно  від пов'язаності останніх відносин з майновими (див. Цивільне право. - Ч. 1.- К., 1997. - С. 8-9). Предмет трудового права складають індивідуальні й колективні трудові відносини. Як уже зазначалося, предметом трудових відносин є процес праці, жива праця, а предметом цивільно-правових відносин, зокрема тих, що пов'язані із працею і випливають з договору підряду, доручення, авторського договору, є матеріалізований результат праці. За трудовими відносинами працівник зобов'язується виконувати роботу певного роду (за конкретною спеціальністю, посадою, кваліфікацією), а в цивільно-правових відносинах, пов'язаних із застосуванням праці, виконується індивідуально-конкретне завдання. У трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства (установи, організації) і внаслідок цього зобов'язаний виконувати певну міру праці, підкорятися правилам внутрішнього трудового розпорядку. У цивільно-правових відносинах всі ці моменти відсутні, громадянин виконує завдання на свій розсуд і на свій ризик. Тому норми інститутів робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці й дисциплінарної відповідальності на суб'єктів цивільно-правових відносин не поширюються. Такі працівники не можуть вимагати надання щорічної відпустки, виплати допомоги в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, оплати надурочної роботи та інших гарантій, передбачених законодавством про працю для суб'єктів трудових відносин. За шкоду, заподіяну роботодавцю при виконанні трудових обов'язків, працівник несе відповідальність на підставі норм трудового права (матеріальна відповідальність), а у цивільно-правових відносинах - на підставі норм цивільного права (майнова цивільно-правова відповідальність). 

Трудове право відрізняється від цивільного і за методом правового регулювання. Про метод трудового права вже йшла мова. Характерними рисами методу цивільного права є: юридична рівність сторін; ініціатива сторін при встановленні правовідносин; диспозитивність правового регулювання; можливість вибору варіанта поведінки, що не суперечить чинному законодавству (див. Цивільне право: визначення, поняття, законодавство: Навч.-практ. довідник / За ред. Є.О. Харитонова. - X.: ТОВ "Одісей", 1998. - С. 6). Схожість трудового й адміністративного права виявляється в наявності спільних рис предмета і методу правового регулювання. Але саме за предметом і методом вони й відрізняються. До предмета трудового права входять індивідуальні та колективні трудові відносини, яким притаманний організаційно-управлінський елемент, а предмет адміністративного права утворюють відносини в сфері державного управління, однак трудове право регулює управління в процесі праці всередині підприємства. Тут суб'єкти й об'єкти управління (висловлюючись мовою адміністративного права) пов'язані договірними відносинами.

Працівники  самі, як члени трудового колективу, беруть участь в управлінні підприємством. Щоправда, тепер організаційні відносини у сфері соціально-трудових відносин вийшли за рамки організацій, але суттєвою відмінністю у даному разі є відсутність владного припису, який видається органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування і є обов'язковим до виконання. 

Спільність  трудового права й аграрного  права виявляється в тому, що вони регулюють колективний процес праці. У той же час трудове право  регулює трудові відносини найманих працівників (несамостійна праця), а  аграрне право - трудові відносини  власників засобів виробництва - членів колективних сільськогосподарських  підприємств, фермерських господарств. 

Трудове право пов'язане з правом соціального забезпечення, оскільки донедавна відносини щодо соціального забезпечення входили до предмета трудового права. Сьогодні це дві окремі галузі права, між якими є істотні відмінності. Предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, що виникають внаслідок реалізації громадянами права на соціальне забезпечення у випадку настання соціальних ризиків, внаслідок яких особа втрачає здоров'я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї обставини, а трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на працю. Трудове право має справу з працюючими громадянами, а право соціального забезпечення - в основному з непрацездатними особами.

  У трудовому праві виплачується  заробітна плата працівникові  за виконану ним роботу з  фонду оплати праці підприємства (установи, організації), а правом  соціального забезпечення передбачається  виплата пенсій і допомог зі  спеціальних централізованих соціальних  фондів (Пенсійного фонду, Фонду  соціального страхування). Крім того, є відмінності і в методі правового регулювання. 

Існує зв'язок трудового права з цивільно-процесуальним  правом. Трудові спори розглядаються  судом на основі норм цивільно-процесуального права. Якщо в майбутньому будуть створені спеціалізовані трудові суди, як це має місце у країнах з розвинутою ринковою економікою (США, Франція, ФРН та ін.), то доцільним буде знову повернутися до проблем трудового процесуального права.

 

 

 

 

 

Література:

1. Конституція України Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 19 /Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст.68/ [Електроний ресурс]/Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/474-14
2. Конституція України. Науково-практичний коментар. / В.Я. Тацій, О.В. Петришин, Ю.Г. Барабаш та ін., – Х.:Право, 2012. – 1128 с.
3. Кодекс Законів про працю від 10.12.1971 р. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322-08
4.   Н. Б. Болотіна, Г. І. Чанишева Трудове право України, Підручник, Київ,   Знання, 2001