Поняття суверенітету

Поняття суверенітету.

Слово суверенітет походить від латинського «suverenus» (володар) і означає «повновладдя» (1, с. 44). В інших джерелах вказується, що даний термін походить від французького «souverainete» - верховна влада (2, с. 446). Володіючи суверенітетом державна влада самостійно видає загальнообов’язкові для усіх членів суспільства правила поведінки, визначає і забезпечує єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських органів і організацій.

Державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону - виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію  усередині країни в межах усієї  державної території;

- зовнішню сторону - самостійність  і незалежність у зовнішніх  справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям [3, c. 105].

Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній - у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов'язання [4, c.102].

Розділяють три види суверенітету: державний; народний; національний.

Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 1990 р. Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність проголосували - 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.).

Державний суверенітет як особливість державної влади потрібно відрізняти від народного суверенітету і національного суверенітету. Як зазначає С.С. Алексєєв народний суверенітет «сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю». Аналогічне ж значення має поняття національного суверенітету; це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення [3, c.33].

Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави: законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі.

Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні державні утворення , даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

На думку В.М. Хропанюка національний суверенітет означає «право на саме визначення аж до відділення й утворення самостійної держави» У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об’єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об’єдналися, здійснили своє праві на самовизначення - шляхом об’єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися [5, c.61].

Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

Народний суверенітет сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об’єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об’єдналися, здійснили своє праві на самовизначення - шляхом об’єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав [6, с. 54].

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави [7,c. 35].

Концепції суверенітету держави.

Суверенітет обумовлений самою природою держави і є його невід’ємною властивістю. На різних етапах розвитку державності, зі зміною соціально-економічної і політичної структури суспільства, суверенітет набував різної форми свого вираження, яка викликана специфікою тієї чи іншої епохи. Проте сама ідея суверенітету і розуміння його суті виникли не відразу. Вона формувалася поступово, вбираючи в себе досягнення правової думки і практику державно-правового будівництва різних країн світу, починаючи з глибокої давнини. Деякі автори розглядають виникнення суверенітету з точки зору зародження терміну і самого поняття про суверенітет і вважають, що античне суспільство не знало поняття суверенітету, яке зародилося в епоху феодалізму, в процесі боротьби королівської влади з феодалами, папством і «Священною Римською імперією». Інші автори виходять з того, що державний суверенітет виникає одночасно з утворенням перших незалежних держав і виникненням органів державної влади. Могутні античні держави (Афіни, Спарта, Римська Імперія), безумовно, володіли всією повнотою влади, як світської, так і духовної. Саме

в працях римських юристів вперше утвердилася ідея про те, що єдиним джерелом публічної влади є народ, а виразниками його волі виступають вищі

магістратури, що володіють імперією  (imperium). Цю ідею цілком можна вважати прообразом пізнішої концепції народного суверенітету. У контексті цього питання варто зазначити, що вперше використав сам термін “суверенітет” Ж. Боден. Водночас у науковій літературі існує думка про те, що не можна пов’язувати ідею суверенітету виключно з поглядами Ж. Бодена, яка об’єктивно існувала і раніше. Державні утворення реалізовували свої функції на основі незалежності і верховенства влади, проте боротьба за владу велась примітивно, без будь-якого ідеологічного підґрунтя [8]. Утім саме Ж. Боден у своєму творі «Шість книг про державу» дав чітке юридичне визначення поняття суверенітету, що стало класичним, і заклав тим самим основи для подальшого розвитку теорії державного суверенітету. Він вважав, що народ може без будь-яких умов віддати суверенну і вічну владу вибраній особі, яка буде за власним бажанням розпоряджатись державною власністю, людьми і державою загалом. Відтак суверенітет в розумінні Ж. Бодена дається державному діячу на визначених умовах і накладає на нього певні обов’язки [9, с. 444]. В подальшому дослідженням суверенітету займалися такі яскраві представники політико-правової думки ХVІ-ХVІІІ ст., як Т. Гоббс, Дж.  Локк,  Г. Гроцій, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсон та інші. Суттєвою відмінністю розробок мислителів того часу від ідей періоду феодалізму було те, що вони в основу своїх досліджень включали ідеї антропоцентризму, тобто провідною рушійною силою суспільно-політичних феноменів вважали саме людину та суспільство в цілому. Не випадково їх розробки ідейно пов’язані з поширеною у ранніх буржуазних вченнях концепцією суспільного договору, провідними теоретиками якої були Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гроцій, Б. Спіноза. Загальною рисою теорії суспільного договору була її антитеологічна спрямованість.  Значний внесок у дослідження державного суверенітету як правової категорії вніс Г. Еллінек. Він визначав його як здатність держави до «виняткового правового самовизначення». Принцип самовизначення Г. Еллінеком розглядався в двох аспектах –  зовнішньому і внутрішньому. Тільки суверенна держава, писав він, «може у встановлених або визнаних нею самою правових межах абсолютно вільно нормувати зміст своєї компетенції» [10, с. 363]. Суверенна державна влада, на його думку, означає владу, що не знає над собою жодної вищої влади; вона є в той же час незалежною й верховною владою. Перша ознака виявляється переважно зовні, у стосунках суверенної держави з іншими державами, друга – у внутрішніх відносинах з особами, які входять до складу держави [10, с. 347]. Державний суверенітет передбачає здатність, юридично не пов’язаної зовнішніми силами, державної влади до виключного самовизначення, а тому самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави набуває правового характеру [10, с. 463].

Французький теоретик і конституціоналіст Леон Дюгі суверенітет визначав трояко:  як вища політична влада на певній території; як вищий орган, від якого беруть початок всі інші органи держави; як орган, який приймає рішення, які не підлягають скасуванню. Він, зокрема, зазначає: «наше право вже не спочиває на ідеї об'єднаного і нероздільного суверенітету». Дюгі, також, говорить про те, що суверенітет є схиляння перед

більшістю, і, отже, основа деспотизму. А значення суверенітету, на його думку, уособлювалося з вищою владою, що забезпечена внутрішнім правопорядком [11, с. 145-146]. 

Українські вчені також зробили значний внесок у розвиток ідей державного суверенітету. Активізація цього процесу розпочинається з часів національно-культурного відродження України, тобто з другої половини XIX ст. Поштовхом для розвитку цих поглядів стали праці таких діячів української культури та науки, як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Гарасевич, М. Максимович, І. Могильницький та ін. Ідея національного суверенітету чітко просліджується у поглядах представників громадського руху в Україні: В. Антоновича, М. Костомарова, М. Драгоманова, С. Подолинського, О. Терлецького.  Вивчаючи теорію суверенітету, не можна залишити поза увагою праці українського вченого-правознавця, фахівця у галузі державного права та філософії права кінця XIX – початку XX ст. М. І. Палієнка, який свого часу писав: «суверенітет є лише чисто формальне юридичне поняття, яке вказує на юридично безумовне і незалежне панування

держави... Поняття суверенітету абсолютно не вказує на фактичну могутність і матеріальні засоби і силу, які знаходяться в розпорядженні даної держави для підтримки свого суверенітету. Це питання є важливим в політичному відношенні, але не має відношення до юридичного характеру суверенітету» [12, c. 73]. На противагу більшості фахівців тогочасного міжнародного права, які розмежовували два види суверенітету: внутрішній, державно-правовий та зовнішній, міжнародно-правовий, М. І. Палієнко закономірно вважав, що державно-правовий і міжнародний суверенітети є лише двома напрямами єдиної та суверенної державної влади. Він зауважує, що ці два елементи, як історично, так і логічно, пов’язані між собою в понятті суверенітет: як безумовне верховенство влади усередині держави, так і незалежність  її ззовні. Такі поняття, як монархічний і народний суверенітет і назва монарха або народу носіями суверенної державної влади, на думку вченого, є лише образними виразами і чисто політичними ідеями, але не строго юридичними поняттями [13, c. 359].

У сучасній юридичній науці продовжується теоретична розробка категорії суверенітет. Теорія суверенітету збагачується новими поняттями та явищами, значний обсяг досліджень має як суто теоретичні висновки, так і практичні результати, що є досить важливим в умовах розбудови України як правової, демократичної, соціальної держави. Серед численних вітчизняних дослідників, які переймалися проблемами різних аспектів суверенітету хотілося б відзначити таких, як: Г. Федущак-Паславська, В. Гапотій, В. Колісник, С. Мочерний, В. Пашнєва, О. Тимощук, В. Сухонос тощо. Усі зазначені автори використовували у своїх працях класичні категорії: «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет». Проте сьогодні, є об’єктивна потреба у аналізі впливу процесів глобалізації, інтернаціоналізації та міждержавної інтеграції на визначенні сутності державного суверенітету. Адже міждержавні інтеграційні процеси, які набувають системного характеру, суттєво змінюють не тільки традиційний зміст категорії державного  суверенітету, а й набувають нових організаційно-правових форм. Можна без перебільшення стверджувати, що сучасна концепція державного суверенітету переживає глибоку кризу. Це зумовлює пошук нового методологічного інструментарію, проведення системного  аналізу впливу інтеграційних процесів на державотворення та правотворення. Аналізуючи уявлення про державний суверенітет, вироблені різними конституційно-правовими школами, не можна не побачити, що загальне значення і зміст державного суверенітету в переважній більшості випадків, з одного боку, зводяться зрештою до верховенства державної влади всередині країни щодо решти суб’єктів, а з іншого – асоціюються з незалежністю державної влади зовні, у відносинах з іншими суверенними державними владами. При  цьому під верховенством державної влади як одним з різновидів соціальної влади розуміють таку владу, яка має незаперечний пріоритет щодо інших, що існують у суспільстві поряд з нею. О.Ф. Скакун вважає, що суверенітет  –  «збірна ознака держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства» [14, c. 30-31].