Становлення та розвиток вітчизняного інституту омбудсмену

НАЦІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ  ПРЕЗИДЕНТОВІ  УКРАЇНИ

 

ОДЕСЬКИЙ  РЕГІОНАЛЬНИЙ  ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО  УПРАВЛІННЯ

 

Кафедра права і законотворчого процесу

 

 

Творча робота з навчальної дисципліни

 “ Теорія держави і права ”

 

 

на тему:

«Становлення та розвиток вітчизняного інституту омбудсмену»

 

 

 

Виконав:

слухач 1 курсу

факультету  «Державного управління»

Швець В.А.

Викладач:

Толпиго О.Ф.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса – 2012р.

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Походження прав і свобод  людини в Україні…………………………………...5

2. Становлення прав людини в  Незалежній Україні………………………………7

3. Українська модель омбудсмана………………………………………...………10

4. Утвердження інституту Уповноваженого  з прав людини в Україні…………13

Висновки……………………………………………………………………………18

Список використаних джерел……………………………………………………..19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

До останнього часу інститут омбудсмана, як і сам термін “омбудсман”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських  демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії.

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження  в більшості країн світу відбувалося  в уже існуючій системі органів  державної влади і тому необхідно  було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсман, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман. [5]

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної  влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів  або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави. [5]

Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх  гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено. [5]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Походження прав і свобод людини в Україні

Говорячи про генезис прав і  свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ.

Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку. Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036–1037рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами  Ярослава Мудрого та його нащадків.

Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.

Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. З  часом базою визвольного руху стала Запорізька Січ – “козацька християнська республіка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

Наступна козацько-гетьманська  доба – одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу,  яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710р. 

 Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова.  В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях  Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо.

За часів Радянської влади в  Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Становлення прав людини в незалежній Україні

Проголошення 24 серпня 1991р. незалежності України відкрило нову сторінку історії  нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи  громадян, наповнити їх новим змістом  і значенням.

У Декларації про державний суверенітет  України від 16 липня 1990р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. [5]

Прийняття 9 листопада 1995р. України  в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції– основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані  в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей. [1]

Як показав час, що минув після  прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення.

Конституція всебічно гарантує права  і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім  система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. [1]

Одним із найбільших досягнень у  гарантуванні прав і свобод є передбачена  Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Конституція України на відміну  від конституцій ряду інших країн  закріпила обов’язки людини і  громадянина, але лише ті з них, які  мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін. [1]

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). [1] Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997р. [2] При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Українська модель омбудсмана

Історичний досвід держав був значною  мірою врахований при запровадженні інституції омбудсмана в Україні. В Конституції України в ст.101 передбачено створення нового конституційного органу - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Ст.55 Конституції нашої країни проголошує право кожного звертатися до Уповноваженого з прав людини за захистом своїх прав. Включення цієї норми до статті Конституції, яка передбачає основні правові механізми захисту прав і свобод людини, свідчить про конституційне значення діяльності Уповноваженого по контролю за дотриманням прав і свобод людини в Україні. Уповноважений з прав людини є невід’ємним елементом конституційної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, яка включає в себе в першу чергу систему судів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна. [1]

При розробці української моделі Уповноваженого з прав людини враховувались національні правові та культурні традиції, особливості системи державної влади в Україні, а також досвід функціонування інституції омбудсмана в інших країнах, зокрема скандинавських, а також тих, що стали на шлях реформ: Польщі, Угорщині, Росії.