Технологія влади Н. Макіавеллі

Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України

Національний університет  «Юридична академія України 

імені Ярослава Мудрого»

Кафедра соціології і  політології

 

 

 

 

 

Реферат

«Технологія влади Н. Макіавеллі»

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 7 групи 

4 курсу I факультету

Середа А. В.

 

Перевірив:

к. ю. н., доц.

Даніл’ян В. О.

 

 

 

 

 

Харків – 2013

План

 

Вступ ....................................................................................................................... 3

1. Роздуми щодо оптимальної форми правління …............................................ 4

2. Технологія утримання влади …………………………………….................... 7

Висновок ............................................................................................................... 14

Список літератури ............................................................................................... 15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Н. Макіавеллі був і  залишається однією з найбільш неоднозначних  та найбільш обговорюваних постатей у історії світової політичної думки. Мабуть, немає у світі людини, яка б не чула про даного мислителя. Навіть ті, хто не читав його творів, хоча б раз у житті зтикалися з поняттям «макіавеллізм», яке позначає державну політику, засновану на культі грубої сили, нехтування нормами моралі і т. п.

Однією з головних рис праць Н. Макіавеллі є їх специфічна прагматичність та максимальна об’єктивність у висновках, що й призвело до звинувачень мислителя у цинізмі. Більше того, у 16 сторіччі його ім’я найчастіше вимовлялося в скороченій формі «старий Нік», що було народним прізвиськом Сатани. Після Тридентського собору (1545-1563 рр.) гоніння на вільну думку боку інквизиції підсилилися і трактати Н. Макіавеллі були занесені до Індексу заборонених книг. Єзуїти називали його злочинним спільником диявола.

З роками ставлення людей  до його наукових розробок дещо змінилося: політичні діячі стали зважати  на практичні рекомендації, сформульовані  Н. Макіавеллі у його головній праці  «Володар», однак мало хто з них  спромігся відкрито признати вплив  на свою діяльність цього твору. Це, насамперед, такі відомі особи як Рішельє, Наполеон, Б. Муссоліні. В. І. Ленін також високо оцінював праці Н. Макіавеллі і вважав його роздуми щодо державної влади вірними.

Однак більшість схиляється до думки, що методи державного правління, які пропонувалися мислителем, є жорстокими і нелюдяними. Деякі біографи Н. Макіавеллі вказують, що прототипом макіавеллівського ідельного правителя був Чезаре Борджіа – італійський державний діяч, жорстокість та хитрість якого були легендарними.

Однак чи дійсно поради Н. Макіавеллі правителям є настільки  цинічними, безпринципними та аморальними?

1. Роздуми щодо оптимальної форми правління

Н. Макіавеллі першим застосував термін «держава» для визначення політично організованого суспільства. Він – ширший, абстрактніший і, відповідно, точніший, ніж поліс і дозволяє відрізняти його від країни, суспільства, інститутів влади, особи чи органу, якому належить верховна влада. Хоча Н. Макіавеллі цих розмежувань не проводив, але заклав для цього основу. Деякі дослідники також уважають, що він першим використав слово «республіка» в його сучасному розумінні – як державну форму, протилежну монархії.

Державу Н. Макіавеллі розглядав як певний політичний стан суспільства, що характеризується специфічними відносинами між володарем та підвладними, організованими політичною владою, юстицією, законами.

Мислитель вважав, що державу створили люди, а не Бог, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку вони жили розрізнено, але згодом об’єдналися, щоб краще захищатися, обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися.

Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються  закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, на думку Н. Макіавеллі, швидко розбещує як правителів, так і підданих.

У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Тобто розмірковуючи про типи правління – вслід за Аристотелем, мислитель виділяє шість типів, проте всі шість вважає поганими – він показує, що переродження Арістотелівської «гарної» форми правління у «погану» є неминучим, а це й призводить до невдоволення населення, а потім і до повалення цього типу влади. Спочатку, вказує Н. Макіавеллі, поки людей було мало, вони могли жити окремо і не мати правителя. Потім, коли людей стало більше, їм довелося жити разом, а отже, довелося обирати собі правителя. Оскільки основною ціллю такого об’єднання було забезпечення безпеки, правителями обирали найсильнішого й найсміливішого. Правителеві підкорювались, і з цього поставало розуміння того, що є гарним і поганим, справедливим і несправедливим. Із цього розуміння справедливого та несправедливого люди вивели закони, а поява законів, в свою чергу, призвела до того, що володарем ставав вже не найсильніший, а найсправедливіший чи найрозумніший. Виходячи зі слів Н. Макіавеллі, проблеми почались тоді, коли влада стала передаватись спадково. Діти не правили настільки справедливо, як їх батьки, вони приділяли занадто багато уваги власне розкошам, а не потребам народу. Люди починали ненавидіти своїх володарів, володарі починали боятись своїх підвладних, і таким чином встановлювалась тиранія. Тиранія породжувала проти себе заколоти, й очевидно, що ті з них, які все ж таки були успішними, влаштовувались людьми достойними. Таким чином, після тиранії встановлювалась аристократія. Проте й аристократи – люди, тому при першій-ліпшій можливості вони теж починали більше дбати про своє особисте благо, а не про благо країни, тобто аристократія вироджувалась в олігархію. Народ, незадоволений таким станом речей, проводив заколоти проти олігархії і встановлював народовладдя. Проте, за словами Макіавеллі, народовладдя витримує не більше одного покоління – поки при владі люди, які його встановили – починаючи ж вже з наступного покоління, народовладдя перетворюється в анархію, в якій кожен робить те, що він хоче а тому люди знов звертаються до одноосібного правління. Враховуючи те, що Макіавеллі в будь-якому випадку був все ж таки прихильником сильної влади, здатної захистити своїх підданих, очевидно, що йому не подобалась така нестабільність і постійна зміна влади. Отже, за Макіавеллі, необхідно створити таку форму правління, що якнайменше залежала б від поганої людської природи і влаштовувала всі верстви населення – тобто така, що поєднувала всі три типи правління.

Розмірковуючи про монархію, Н. Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, – адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату. «... вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень». Однак надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе виключно на етапі об’єднання та укріплення держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Технологія утримання влади

Насправді Н. Макіавеллі аналізував політику через її людську сутність. По суті він перейшов від античного твердження Аристотеля про політико-державну сутність людини до розуміння безпосередньої залежності політики від людського єства.

Звинувачення мислителя у пропагуванні універсальної формули авторитарної політичної поведінки «Мета виправдовує засоби» є необґрунтованим, оскільки Н. Макіавеллі допускає можливість застосування насильства (т. з. «необхідного зла») тільки для досягнення загального суспільного блага. Насильство повинно бути не постійним атрибутом державної політики, а усього лише тимчасовою функцією, що вибірково спрямовується на носіїв зла, якими можуть виступати як окремі представники суспільства, так і певні державні службовці. «Розсудливий засновник республіки, який думає не про себе, а про суспільне благо, не про спадкову владу, а про вітчизну, має досягти неподільного панування; і ніколи мудра людина не стане його засуджувати за ті надзвичайні заходи, які він застосовує при створенні основ республіки чи монархії»; «… державець, особливо новий, … нерідко буває вимушений в ім’я порятунку держави діяти проти віри, проти милосердя, проти релігії. … його помисли повинні коритися волі перемінного вітру долі і … не відхилятися від блага, але вміти вчинити необхідне зло. … Нехай державець переможе і збереже державу: засоби завжди будуть визнані гідними, і всякий буде їх вихваляти, тому що натовп захоплений видимістю та наслідком подій …». Головне суспільне призначення владного ресурсу – бути таким засобом в руках державця, щоб завоювати прихильність народу, оскільки «якщо проти нього все суспільство, то він ніколи не буде в безпеці і чим більше вчиняє жорстокості, тим слабша його влада».

Мислитель не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він вказував, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, де не існує морального суду, судять за результатами.

Більше того, Н. Макіавеллі ставить  народ вище за державця, адже він  «розумніший і надійніший за державця, а також здатен правильніше міркувати. … його не переконаєш наділити почесним званням людину безчесну, поганої вдачі, чого легко добитися від державця за допомогою тисячі засобів». Навіть бунтуючий народ легко умовити, а проти правителя потрібно вдаватись до меча, тому що те зло сильніше, яке вимагає більш сильного засобу. Останній, звільнений від уз законів, буде невдячніше і безрозсудніше всякого народу. Отже, служіння інтересам держави повинно стати нормою поведінки правителя і підданих. Спокій в країні підвищує авторитет верховної влади.

Головною вимогою до правителів мислитель називає саме досягнення доброго ставлення до них народу. Необхідно уникати ненависті  та презирства, які правителі викликають власною непостійністю, легковажністю, м’якістю і нерішучістю. Слід, навпаки, в кожній справі проявляти великодушність, безстрашність і твердість, оскільки «коли ззовні мир, то єдиним, чого необхідно побоюватися, є тайні заколоти всередині держави». Необхідно виступати як зразок милосердя, вірності, людяності й чесності, особливо чесності.

Виходячи з констатації того незаперечного факту, що в кожній державі йде безперестанна війна між народом і знаттю, тому що «прагнення їх завжди різноманітні», Н. Макіавеллі вважав, що новому государю найкраще прийти до влади, спираючись на народ. «Государю, – писав він, – що отримав владу, за допомогою знаті, сутужніше триматися, чим тому, хто домігся її за допомогою народу... Не можна сумлінно задовольнити знатних, не образивши інших, а народ можна, тому що цілі в народу більш праві, чим у знаті. Вона хоче гнітити, а народ – не бути пригнобленим»

Правителю слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий. З людьми знатними слід чинити так, як чинять вони. Більше мудрості в тім, щоб, вважатися скупим і здобувати худу славу без ненависті, ніж у тім, щоб, бажаючи набути славу щедрого і від того мимоволі розорюючи інших, набувати худу славу і ненависть разом. Правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.

Підданим краще вселяти страх, ніж любов: «Що краще: щоб державця любили, або щоб його боялись? Кажуть, що найкраще всього коли бояться і люблять одночасно; проте любов і страх виключають одне одного, тому, якщо вже доводиться обирати, то надійніше обрати страх. Адже про людей в цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні, схильні до лицемірства і обману, їх лякає небезпека і приваблює багатство: поки ти робиш добро, вони твої усією душею, обіцяють нічого для тебе не жаліти: ні крові, ні життя, ні дітей, ні майна. Але коли у тебе з’явиться в них потреба, вони одразу від тебе відвернуться. І в значній небезпеці опиниться той правитель, який, довірившись їх обіцянкам, не вживатиме для цього жодних заходів. Адже дружбу, яка набувається за гроші, а не здобута завдяки величчі душі, можна купити, але не можна втримати та скористатись нею у важку годину. Крім того, люди більше остерігаються образити того, хто лякає їх, бо любов підтримується вдячністю, якою люди можуть нехтувати заради власної вигоди, тоді як страх підтримується загрозою покарання, якою нехтувати неможливо».

Методами здійснення влади можуть бути і хитрість, підступництво, обман. «Треба знати, що з ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий – звіру; але тому що першого часто недостатньо, то доводиться вдаватись і до другого. Звідси випливає, що государ повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра». Макіавеллі радив государю уподібнюватися леву і лисиці. «Лев боїться капканів, а лисиця – вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків».

Саме на зовнішньополітичному поприщі, де можна використати такі дві зброї як вдалі політичні союзи і сильна армія, правителю необхідно спиратися не тільки на свої розум і силу, але і на «звірину» хитрість. Нерозумного або необережного політика, – попереджає Н. Макіавеллі, – підстерігає безліч смертельних небезпек; небезпечно занадто довіряти союзникам, занадто покладатися на них, бо ні одна людина не буде відстоювати твої інтереси так само завзято, як свої власні, небезпечно беззастережно вірити даним тобі обіцянкам – мало хто з людей тримає слово, якщо його порушення пов’язане з великою вигодою. Небезпечні занадто сильні союзники – далеко не завжди вдається тягати каштани з вогню чужими руками, і, допустивши сильного союзника в сферу своїх інтересів, можна в один прекрасний момент виявити, що при розділі трофеїв тобі дістався зненацька маленький шматочок, а то і зовсім не дісталося нічого. Також вкрай небезпечно неправильно оцінювати розстановку політичних сил і діяти на благо своїм ворогам.

Отже, для успіху на ниві зовнішньої політики государ повинен бути розумним, хитрим та гнучким, повинен вміти передбачати наслідки кожного зробленого їм кроку.

На думку Макіавеллі, для сучасних правителів припустимі також і віроломство, і жорстокість. «Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм впевненість у безпеці». Краще вбити, ніж погрожувати. Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ страждають окремі особи, милосердя ж веде до безладдя, що породжує грабежі й убивства, від яких страждає все населення. Він радив правителю «по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не чуратися і зла». Жорстокість правителя добре розрахована і вивірена, є благом, вона повинна не руйнувати, а виправляти.

Водночас поряд із насиллям Н. Макіавеллі виділяє у правлінні творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як засіб розв’язання загально-національних проблем.