Загальна характеристика господарства України

Загальна  характеристика господарства України

 

 

У процесі своєї діяльності людина вступає у взаємодію із природою, з

іншими людьми, продукує різноманітні матеріальні і духовні цінності.

Здійснюється це окремими людьми, сім'ями, колективом або всім

суспільством і називається господарською діяльністю, або господарством.

 

У процесі історичного розвитку господарство пройшло 2 етапи: 1)

натуральне господарство; 2) товарне  господарство.

 

Натуральним вважається господарство, пов'язане з сім'єю, колективом чи

територіальною громадою і виробництвом продуктів, необхідних лише для їх

власного споживання, задоволення потреб самих виробників. Такий етап

людство пройшло у  первісному і феодальному суспільстві, але елементи

натурального господарства збереглися і дотепер — насамперед у вигляді

домашнього і підсобного господарства. Товарне господарство виникло з

появою обміну продуктами людської діяльності, тобто коли продукція

вироблялася не тільки для  власного споживання, а й для задоволення

потреб інших людей. Це відбувалося шляхом обміну результатами праці,

купівлі-продажу товарів  на ринках.

 

З розвитком товарного  господарства розвивається територіальний

(географічний) поділ  праці, тобто виробництво певних  товарів

закріплюється за тими територіями, де для такого виробництва існують

кращі умови — природна сировина, матеріали, робоча сила з  відповідними

навиками тощо. З часом  відбувається об'єднання (інтеграція) праці між

окремими територіями. Результатом цих процесів є розподіл ринків

товарів, робочої сили і їх об'єднання в межах держави. Формується

національне господарство країни.

 

В Україні активний розвиток товарного виробництва розпочався у XVIII —

XIX ст. Оскільки територія  України тривалий час перебувала  у складі

інших держав, то її господарство було складовою частиною національних

господарств цих країн. Тільки зі здобуттям Україною незалежності можна

говорити про те, що її господарство є національним. Національні

господарства більшості  країн на сучасному етапі є  складними сукупностями

великої кількості найрізноманітніших галузей, підгалузей виробництв,

підприємств. Між ними існують постійні взаємозв'язки і  взаємодія, що

виражається взаємними  потоками палива, енергії, сировини, матеріалів,

готової продукції, послуг, інформації тощо. Іншими словами, національне

господарство являє собою національний господарський комплекс з тісними

внутрішніми зв'язками, а  також з більш чи менш розвиненими  зовнішніми

зв'язками з національними  господарствами інших країн (слово "комплекс"

означає сукупність взаємозв'язаних об'єктів, що становлять єдине ціле).

 

Національний господарський  комплекс України протягом останнього

десятиріччя XX ст. перебував  у стані затяжної економічної  кризи. Серед

причин цього є й  те, що він з'явився як осколок т. зв. єдиного

народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформованого свого часу

не на ринкових, а на соціалістичних господарських відносинах. Багато

виробництв, що знаходяться  на території України, мають неповний цикл, а

зв'язки з підприємствами, які залишилися поза Україною і є  ланками

єдиного виробничого процесу, часто розірвані і втрачені (до того ж їх

відновлення не завжди є  раціональним). Наприклад, вимушено простоюють

великі текстильні комбінати, які отримували сировину (бавовну) із

Центральної Азії; припинена  діяльність багатьох машинобудівних

підприємств, які виробляли  деталі і вузли для російських заводів; значні

кошти витрачаються на придбання  з Росії ядерного палива для української

атомної енергетики, бо в  країні існує лише первинна ланка  ядерного циклу

(видобуток урану) і  т. д.

 

Господарство України здебільшого розвивалося екстенсивним шляхом. Це

означає, що збільшення обсягів  виробництва досягалося за рахунок

кількісного приросту виробничої бази, а не якісного переоснащення  її.

Наприклад, задля збільшення випуску продукції вдвічі у стільки ж

збільшувалася кількість  машин, верстатів, устаткування, робочої  сили,

сировини, вдвоє зростали посівні площі, поголів'я худоби тощо. Такий

шлях якийсь час приносив позитивні результати, однак внаслідок

обмеженості ресурсів він  став безперспективним.

 

Екстенсивний шлях поєднувався  з інтенсивним шляхом розвитку, який

базується на впровадженні передових досягнень науково-технічного

прогресу у виробництво, застосуванні нових технологій, підвищенні рівня

освіти й кваліфікації працівників, поліпшенні організації виробництва і

т. д. Інтенсивний шлях веде до зниження енерго-, матеріало- і

трудомісткості виробництва  при одночасному зростанні його обсягів і

покращення якості продукції. Обсяги виробництва зростають завдяки

підвищенню продуктивності праці.

 

Саме інтенсифікація виробництва сприяла швидкому розвитку економіки

розвинених країн у  другій половині XX ст. Зараз цей шлях став

визначальним для розвитку України.

 

Економічна система  — це спосіб організації економічного життя

суспільства, її визначають, насамперед, відносини власності у

суспільстві та господарський  механізм.

 

Основними типами економічної  системи впродовж багатьох десятиліть у XX

ст. були ринкова економіка  і централізовано планова економіка. Ринкову

економіку мали більшість  країн світу, тоді як централізовано планову —

півтора десятка соціалістичних країн, у т. ч. колишній СРСР. З початку

90-х рр. XX ст. на карті  світу з'явилися т. зв. постсоціалістичні  країни

("пост" з лат.  — "після") з перехідним типом  економічної системи, серед

них — Україна.

 

Ринкова економіка базується  на приватній власності, вільному

підприємництві і ринковому  господарському механізмові. Ринок  передбачає

обмін вироблених товарів  відповідно до їх вартості, існування

конкуренції між виробниками, врівноваження попиту і пропозиції товарів.

Він виступає також регулятором  господарської діяльності.

 

Показники, що характеризують ринкову економіку і ступінь  її розвитку,

що характеризують ринкову  економіку і ступінь її розвитку,

можуть суттєво відрізнятися в окремих країнах чи регіонах, а тому

розрізняють національні  моделі економічних систем. Серед  моделей,

притаманних країнам  з найбільш розвиненою ринковою економікою, виділяють

такі:

 

англосаксонську модель (США, Великобританія), яка характеризується

повним панування в  економіці приватної власності окремих осіб,

підприємств, фірм, банків, великих компаній і мінімально необхідним

втручанням держави  в господарські процеси;

 

соціально-ринкову модель (континентальні країни Західної Європи,

Канада), яка подібна  до попередньої, однак допускає більшу частку

Державної власності  в економіці і передбачає широке використання

можливостей і важелів  держави у соціальній політиці;

 

східно-азіатську модель (Японія, Південна Корея, Сінгапур), яка

характеризується незначною  часткою державної власності  в економіці,

однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси.

 

Багато країн, що розвиваються, створили менш ефективні моделі ринкової

економіки. Для них  характерне, наприклад, значне поширення  т. зв.

неформальної ("тіньової") економіки і "чорного" ринку

(латиноамериканська  модель), низький рівень розвитку  товарно-грошових

відносин і висока частка споживчого (натурального) господарства (різні

види афро-азіатської моделі) і т. д.

 

Централізовано планова  економіка відзначалася загальним  домінуванням

державної або "колективної" власності, вирішальною роллю держави у

розв'язанні економічних  питань, що здійснювалося шляхом централізованого

планування й адміністративного  розподілу ресурсів. Інша назва даної

системи — командно-адміністративна  економіка.

 

Втручання держави в усі економічні процеси і на всіх рівнях та

відсутність приватновласницької  ініціативи призводили до низької

ефективності господарювання, неконкурентоспроможності виробленої

продукції на міжнародних  ринках, постійного дефіциту основних споживчих

товарів.

 

Централізовано планової економіки в даний час притримуються  лише дві

соціалістичні країни —  Куба і Північна Корея (КНДР). У соціалістичному

Китаї формується специфічна модель економіки, яка передбачає побудову

ринкових відносин під  контролем правлячої комуністичної партії.

 

Перехідна економіка (від  командно-адміністративної до ринкової)

передбачає докорінні  перетворення в усіх сферах економічної  діяльності,

в усьому господарському механізмові постсоціалістичних держав.

Реформування економіки пов'язане, насамперед, із роздержавленням і

приватизацією суб'єктів  господарювання (підприємств, організацій,

закладів), появою ефективного  власника, розвитком малого і середнього

підприємництва, обмеженням прямого втручання держави в  економічні

процеси і одночасно вмілим управлінням цими процесами зі сторони

держави. Лідерами щодо реформування національних економік на ринкових

засадах у даний час  є постсоціалістичні країни Центральної  Європи

(Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія) і Балтії (Естонія,

Латвія, Литва).

 

Україна належить до країн, в яких економічні перетворення проводяться

еретворення проводяться

надто повільно й непослідовно. Це пов'язано з об'єктивними і

суб'єктивними причинами. Зокрема, у промисловості дуже багато великих і

старих підприємств з відсталими технологічними процесами й

устаткуванням, що не приваблює  ні вітчизняного, ні іноземного власника.

Економіка України потребує великих капіталовкладень, яких нема в країні,

а надходження їх із-за кордону гальмуються недосконалим законодавством і

нестабільністю суспільного  розвитку. Окрім цього, у вищого керівництва

держави не завжди вистачає політичної волі щодо докорінного реформування

економіки, а чиновницький апарат на місцях часто чинить перешкоди

впровадженню прогресивних змін.

 

Сучасна економічна система  України характеризується поєданнням старих і

нових елементів, не всі  з яких є прогресивними. Часто  серед них

з'являються такі, що властиві менш розвинутим ринковим економікам

("тіньова" економіка, "чорний" ринок, хабарництво  і корупція чиновників,

від яких залежать економічні перетворення, заміна товарно-грошових

відносин на т. зв. бартер, тобто натуральний обмін продукцією тощо).

Незважаючи на те, що за останнє десятиріччя частка державної  власності в

економіці різко скоротилася, а зросла частка різних форм недержавної

власності (приватної, акціонерних  товариств тощо, загалом до 60%),

виробництво не відзначається  високою ефективністю. Часто роздержавлення

і приватизація підприємств  проводились непрозоро і не на користь

ефективного власника. У деяких важливих сферах економіки реальної зміни

відносин власності  не відбулося. Так, у сільському господарстві на місці

колишніх колективних  і державних господарств (колгоспів  і радгоспів)

виникли колективні селянські  підприємства, селяни в яких не стали

реальними власниками землі. Аграрна реформа, метою якої є  запровадження

приватної власності  на землю і перетворення її в товар, розпочалася лише

у 2000 р.

 

Усе це свідчить про те, що етап перехідної економіки в Україні буде

досить тривалим. Однак  вибір, зроблений на початку 90-х років, —

створення цивілізованої  ринкової економіки за типом розвинених країн —

не підлягає сумніву.

 

Національне господарство України має складну структуру.

 

Структура господарства — це його внутрішня будова, котра показує, з яких

основних елементів  складається господарство, а також  виражає

співвідношення та взаємозв'язки між ними.

 

Первинними складовими господарства, його основними одиницями  є

підприємства, організації, заклади, установи, які випускають

різноманітну продукцію  або надають різноманітні послуги. До них належать

шахти, кар'єри, рудники, фабрики, заводи, електростанції, індивідуальні

і фермерські селянські  господарства, залізничні станції, автотранспортні

підприємства, будівельні організації, ремонтні майстерні, магазини,

перукарні, школи, вищі навчальні  заклади, науково-дослідні інститути,

лікарні, банки і т.д. Вони також можуть складатися з внутрішніх

підрозділів — цехів, виробничих ділянок, відділів тощо.

 

Найскладнішу будову мають підприємства-комбінати, в яких є цехи з різним

зним

призначенням: основні, допоміжні, обслуговуючі, підсобні та ін. Для

випуску певного виду продукції підприємства й організації  можуть

утворювати виробничі  чи науково-виробничі об'єднання, спілки,

кооперативи.

 

За формами власності  підприємства й організації бувають: державні (їх

власниками виступає уряд через вищих державних чиновників), комунальні

(належать місцевим  територіальним громадам — міським,  селищним,