Значення римського приватного права для сучасного цивільного права

Зміст

 

1. Поняття та сутність римського приватного права

Право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем:  цивільне право;  право народів;  преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське приватне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру.

Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до н.е.). Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму.

Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.

Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі  війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна система римського приватного права — право народів як різновид римського цивільного права.

Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути¹.

Системи почали зближуватись, але через деякий час стали  безнадійно відставати від вимог  цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів.

Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими  громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

2. Класична система римського  приватного права

Звичайно аналіз загальних положень класичного римського права починають з аналізу популярної сентенції Ульпіана, котрий зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право.

Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — те, що стосується, користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні.

Проте при цьому слід мати на увазі, що, проводячи розділення права, Ульпіан  вів мову не про регулювання відносин, а про поділ права з метою його вивчення. В реальному житті такої чіткої межі не існує.

Тому слід враховувати наступне:

поділ Римського права на публічне і приватне має досить умовний  характер;

проводячи таке «розділення», зустрічаємося  зі своєрідним ефектом «перетікання» права, який полягає в тому, що в залежності від різних обставин відносини можуть визначатися суспільством то як публічні, то як приватні. Прикладом цього може бути кваліфікація у римському праві крадіжки, шахрайства, навіть, вбивства як приватноправових деліктів, хоча з часом їх стали відносити до публічного права.

Оскільки Ульпіан розділяв приватне право на три частини: природні приписи (природне право), приписи народів, приписи  цивільні, насамперед, треба з'ясувати, що значило це розподілення.

За Ульпіаном природне право  — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й всім тваринам, що народжуються на землі і в морі, та птахам.

Jus gentium (право народів) — це  те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей.

Крім того, існує jus civile, котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх. Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Таким чином, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменший з них — це цивільне право, котре охоплює тільки відносини між громадянами Рима, затим йде «право народів», котре регулює вже не тільки відносини між римськими громадянами, але й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, котре стосується всіх живих істот².

Разом з тим, варто звернути увагу  на той факт, що між ними практично  відсутні якісь особливості за об'єктом правового регулювання та засобами, за допомогою яких це регулювання здійснюється.

Це приводить до висновку про  те, що система і класифікація римського права, наведені у Дигестах, можуть бути зараз, з врахуванням сучасного рівня знань, викладені дещо інакше.

Виглядає це таким чином:

Джерелом усього римського права  є право природне як сума уявлень  і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо. Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у цивільному праві і праві народів (причому, пі норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, але й інтересів держави в цілому, тобто цивільне право і право народів є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право  народів преторське право, «котре ввели  претори для сприяння цивільному праву чи для його доповнення або  виправлення з метою користі для громади».

При цьому для природного, цивільного права або права народів не є визначальною ознакою предмет правового регулювання: вони рівною мірою стосуються як інтересів окремих осіб, так і інтересів суспільства або держави в цілому; в будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або усього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання  Гая, наведене у Дигестах:

«Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, котре кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, дотримується всіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи». Отже, знов-таки розмежування провадиться не за об'єктом правового регулювання, а в залежності від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відношень, так же, як може стосуватися і тих і інших право народів, і так, як їх стосується природне право.

В кінцевому підсумку, розмежування приватного і публічного права провадиться за такими критеріями:

характер інтересів, що захищаються  даною галуззю права (індивідуальні чи сукупні);

спосіб впливу на учасників даних  відносин (рівність сторін або владний  припис);

правове становище потенційних учасників (приватні, окремі особи або державні органи і т. п.);

ініціатива застосування засобів  захисту (з боку самого потерпілого  або за ініціативою органів держави, посадових осіб, покликаних здійснювати такий захист);

порядок захисту (позовний захист, цивільний процес або звинувачувальне провадження при державних органах, кримінальний процес тощо).

3. Основні інститути приватного  права доби Юстиніана

Кодекс і Дигести Юстиніана  були комплексними актами, що охоплювали норми як приватного, так і публічного права.

Натомість Інституції Юстиніана були присвячені лише праву приватному, продовжуючи у цьому сенсі  римську традицію вивчення права  як публічного і приватного. Тому, характеризуючи приватноправові інститути, доцільно взяти за основу саме їх, звіряючись за необхідності з Дигестами та Кодексом, а при характеристиці інститутів публічного права використовувати інші нормативні акти.

Загалом, Інституції Юстиніана побудовані за «інституційною системою» яка, однак, тут подана не у «дистильованому вигляді», а скоригована відповідно до потреб практики.

Архітектоніка приватного права «за  Юстиніаном» має такий вигляд:

1). Вступ до приватного права  (титули І-ІІ кн. 1 Інституцій);

2). Особи (решта титулів кн. 1);

3). Речеве право і право спадкове (кн. 2, а також-титули І-ХІІ кн. 3);

4). Зобов'язання (решта титулів кн. З, а також титули І-ІХ кн. 4);

5). Захист цивільних прав (решта  титулів кн. 4).

Порівняно з Інституціями Гая тут  збільшується питома вага загальних положень; більш чіткою стала система окремих книг; проведено межу між спадкуванням, як способом придбання речей, і зобов'язаннями; зобов'язання досить послідовно поділяються на договірні та позадоговірні; скорочено положення про окремі позови на користь загальних положень судочинства³.

Отже зупинимось на окремих інститутах відповідно до викладеної вище схеми Інституцій Юстиніана — у першу чергу, на визначальних тенденціях та головних новелах у галузі приватного права.

Скласти уявлення про трактування  юриспруденцією часів Юстиніана  поняття та сутності права можна завдяки титулам І («Про право і справедливість») та II («Про право природне народів». В оригіналі йдеться про jus «gentium». Цей термін звичайно перекладають як «загальнонародне право». Але здається більш точним вираз «право народів», який дає змогу уникнути двозначності; право усіх народів — право усього народу, і цивільне»),

Причому, якщо Інституції Гая відразу  починаються зі з'ясування співвідношення права цивільного та природного і характеристики відповідних джерел, то Інституції Юстиніана у першому титулі містять фактично виклад концепції, доктрини візантійського права.

Зокрема, сформульовано засадні  положення щодо розуміння науки права, як вміння розрізняти справедливе та несправедливе. А оскільки це неможливо без визначення того, що є справедливість, то на чільному місці вміщено відому сентенцію Ульпіана: «Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuigue tribuens» — «Справедливість» (варто нагадати, що «Justitia» може бути перекладено і як «справедливість», і як «правосуддя», що й має місце у різних варіантах перекладу цього вислову) полягає у постійному і незмінному намірі надавати кожному своє». Відповідно принципом права визнається вимога жити чесно і не кривдити ближнього.

Крім того, у праві Юстиніана  вводяться у якості його засадних положень сентенції Ульпіана щодо поділу вчення про право на дві частини: публічне і приватне, визначення приватного права, а також про розділення приватного права на три складові частини: природне право, право народів, цивільне право.

Звичайно, ці сентенції не створені самими візантійськими правниками, а лише запозичені з творів римських юристів класичної доби (хоча наявність інтерполяцій свідчать про спроби пристосувати висловлювання трьохсотрічної давнини до «ромейського» бачення цих категорій). Але вперше у «праві Юстиніана» вони приведені у логічну, струнку систему і визначені у якості принципових засад приватного права.

4. Преторське право. Роль претора в легісакційному і формулярному процесах

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню, яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас⁴.

Система норм цивільного права замінюється  системою позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки одним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову.

Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.