Значення римського приватного права для сучасного цивільного права

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Дегісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни за повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обов'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку судочинства⁵.

Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій  та інших магістратів. Однак найбільше  проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського).

Посада претора була введена  в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати  двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість  преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16.

Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрівами, з одного боку, і римськими громадянами — з другого. Посада претора була дуже почесною. Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату  основною формою виразу волі рабовласників були постанови сенату — сенатусконсульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.

Крім позовного захисту порушених  прав, були введені найрізноманітніші форми непозовного захист від правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів  і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати  які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин.

Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти. які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо⁶.

 Стипуляція — обіцянка заплатити  певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних наслідків.

Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

 Введення у володіння здійснюється  за розпорядженням претора чи  для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан. В деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно виправити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним.

На підставі свого імперіуму  претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.      Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках неповнолітність однієї із сторін, обман, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

5. Значення римського приватного  права для сучасного цивільного  права

Римське приватне право є своєрідним еталоном приватного права. Звісно, норми цієї давньої правової системи не застосовуються безпосередньо в реальному цивільному (торговому) обігу. Однак його вплив не тільки не зменшується, але й зростає, завдяки такому явищу як рецепція римського права⁷.

Власне, рецепція римського приватного права не є унікальним явищем. Рецепції інших правових систем, взагалі, і рецепції приватного права, зокрема, відбуваються досить часто і регулярно — до декількох разів в тисячоліття, відображаючи дію принципу наступності розвитку права. Однак саме римському приватному праву, як правовій системі, що втілила в собі вищі досягнення філософської, гуманітарної і юридичної думки античності, судилося стати основою сучасного приватного права Європи.

Рецепція римського приватного права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, головних принципів і положень на новому витку розвитку цивілізацій.

Оскільки рецепція римського приватного права є поняттям неодновимірним, відбуватися вона може в різних формах і видах.

Зокрема, рецепція можлива в наступних  формах:

1) вивчення римського права в  навчальних закладах як юридичної  загальноосвітньої дисципліни  з метою формування світогляду майбутніх правників;

2) вивчення римського права як  надбання культури;

3) дослідження, аналіз і коментування  римських юридичних джерел;

4) безпосереднє застосування норм  і положень римського права;

5) використання норм позитивного римського права як зразків при створенні нормативних актів (особливо при кодифікаціях);

6) використання римсько-правової  методики створення нормативних актів або практики їх реалізації (застосування);

7) сприйняття і використання  принципів, ідей і категорій римського права.

Звісно, що запропонована класифікація виходить з необхідності відокремлення  форм рецепції римського права у  навчально-методичних цілях. На практиці рецепція, як правило, відбувається не в одній якійсь формі, а є наслідком їх сукупності і взаємодії.

Рецепція різниться не тільки за формами, але й може бути різних видів.

Зокрема, варто розрізняти рецепцію пряму і опосередковану (похідну).

Випадки прямої рецепції мають місце  тоді, коли нова цивілізація достатньо  дозріла для сприйняття досягнень минулої культури, з моменту згасання якої пройшло не надто багато часу, щоб були втрачені ідеї, правові пам'ятки і т.п. Прикладом може бути рецепція римського права у Візантії.

Частіше ідеї римського права, окремі його положення, правові рішення реципуються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правової системи якоїсь країни, котра вже реципувала римське право (опосередкована, похідна рецепція).

Прикладом може бути запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу, які у свою чергу є результатом опосередкованої рецепції — проміжною ланкою була рецепція римського права у Візантії в VI—Х ст.).

Рецепція може бути не тільки явною, але і латентною (прихованою). Це має місце, звичайно, в тих випадках, коли запозичення певних ідей або принципових рішень римського права трапляється в процесі правотворчості, але при цьому декларується принципово інший відхід, відмова від «застарілого» права і т.д. З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, при кодифікаціях цивільного законодавства в радянській державі, інших країнах, де існувала або існує соціалістична система права.

Список використаних джерел

1. Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч. посіб. для вищих навч. закладів. — К.: Атіка, 2000. — 175 с.
2. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — 272 с.
3. Підопригора О. А. Римське приватне право. Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів. — 3. вид., перероб.та доп. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. — 440 с.
4. Сіненко В. О. Основи римського приватного права: Хрестоматія: Навч. посіб. з семінарських занять. - Кіровоград, 1999. — 43 с.
5. Сліпченко С. О., Шишка Р. Б. Римське приватне право в таблицях. - Х., 2001. — 252 с.

¹ Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — С.  17.

² Сліпченко С. О., Шишка Р. Б. Римське приватне право в таблицях. - Х., 2001. — С. 22-23.

³ Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч. посіб. для вищих навч. закладів. — К.: Атіка, 2000. — С.  31.

⁴ Сіненко В. О. Основи римського приватного права: Хрестоматія: Навч. посіб. з семінарських занять. - Кіровоград, 1999. —С. 69-70.

⁵ Підопригора О. А. Римське приватне право. Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів. — 3. вид., перероб.та доп. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. — С.  37-38.

⁶ Макарчук В. С. Основи римського приватного права. — К.: Атіка, 2000. — С.  75-76.

⁷ Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — С.  159-160.