Цивілізаційний підхід Гантінгтона в теорії політичної регіоналістики

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

 

Філософський факультет

                                                                                                      Кафедра політології

 

 

 

                     

Есе на тему:

Цивілізаційний підхід Гантінгтона в теорії політичної регіоналістики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка групи ФФI - 32с

Боднарук Олена-Анна

 

 

 

Львів 2011

 

 

У світовій науці створено численні теоретичні підходи до регіонального розвитку. До початку 90-х років існували моделі регіонального розвитку в рамках капіталістичної чи соціалістичної систем. У західних моделях перевага відводилося лібералізації політичних і економічних відносин, а в радянських - регіональному розвитку в умовах обмеженої участі в міжнародному поділі праці. У постбіполярному світі виникла гостра необхідність у формуванні нових підходів.

Цивілізаційний підхід в політичній регіоналістиці базується на концепції поділу світової історії на періоди існування локальних цивілізацій, що носять самодостатній характер і мають самостійну динаміку розвитку. Відповідно цивілізаційний підхід вимагає при вивченні політичної організації певного суспільства розглядати в першу чергу цивілізаційну, національно-культурну специфіку політичного життя.

Зародження даного підходу  пов'язано з роботами видатного  російського мислителя і натураліста  Миколи Яковича Данилевського (1822 - 1855). У своїй роботі «Росія та Європа» (1869) він вперше в політичній науці  розробив і теоретично обгрунтував ідею відокремлених, локальних «культурно-історичних типів» (цивілізацій), взаємини яких будуються подібно живим організмам. Культурно-історичні типи знаходяться в безперервній боротьбі один з одним і з зовнішнім середовищем, проходячи при цьому природно зумовлені стадії становлення, змужніння, старіння і неминучої загибелі. Усього Данилевський виділяє 10 існували та існують цивілізацій, що мають самостійну цінність. Кожен культурно-історичний тип формує власні ідеали, на підставі яких будується політична система суспільства. Таким чином, світова історія являє собою постійну зміну ви цивілізацій і супутніх їм політичних норм.

У ХХ столітті цивілізаційний підхід отримав подальший розвиток в дослідженнях німецького філософа і публіциста О. Шпенглера (1880 -1936) та англійської політолога А. Д. Тойнбі (1889 - 1975). Так, Шпенглер, в широко відомій роботі «Занепад Європи» виділяє 9 локальних культур, що включають власні політичні утворення. Тойнбі у своїй праці «Цивілізації перед судом Історії», що вийшов в кінці 1940-х, виділяє 21 (пізніше 13) самодостатніх регіональних цивілізацій. Основні елементи цивілізаційного підходу присутні в роботах німецького мислителя К. Ясперса – «Сенс і призначення історії». Практично всі дослідники, які дотримуються даного підходу, вважають, що кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, і розкладання, після чого, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. Вважаючи соціально-політичні процеси, що відбуваються в цивілізаціях аналогічними, вчені намагаються вивести на цій підставі деякі формальні закони повторюваності суспільного розвитку.

Міжнародний порядок, заснований на світових цивілізаціях, є гарантом миру та попередження глобальних воєн. Це висновок міститься в книзі  Самюеля Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій», який обгрунтовується наступними положеннями.

Французькі філософи вісімнадцятого століття ввели поняття  «цивілізація» як протиставлення поняттю  «варварства». Німецькі мислителі традиційно розрізняють «цивілізацію» і  «культуру». При цьому «цивілізація» включає техніку, технологію і матеріальні цінності, тоді як «культура» має на увазі інтелектуальні та моральні цінності. Найбільш широке поширення одержали уявлення про цивілізацію, як культурної цілісності, включаючи матеріальну і «високу» культуру. Культурні ідентичності представляють етнічні, національні, релігійні та цивілізаційні спільності. Виділяються держави-цивілізації, в яких приблизно збігається культурна і політична цілісність (Китай, Японія).

Виділяються зниклі та сучасні цивілізації. До зниклих відносяться єгипетська, грецька класична, візантійська, центрально-американська, Андська та інші. До сучасних цивілізацій Хантінгтон відносить китайську, японську, індуїстську, ісламську, західно-християнську, а так само православну, латиноамериканську і африканську.

  Після холодної війни найбільш важливими стали культурні відмінності між людьми, а не ідеологічні, політичні чи економічні можливості. Без визначення своєї ідентичності неможливо використовувати політику у власних інтересах.

Спрощений геополітичний поділ в економічному плані на багату Північ і бідний Південь, а в культурному плані - на Захід і Схід не відображає справжнє світове розмаїття. Держави не є єдиними важливими гравцями на світовій арені.

Цивілізаційний підхід орієнтується на культурні та історичні зв'язки і дозволяє Хантінгтоном розрізняти розколоті, розірвані і стрижневі країни. У розколеній країні спостерігається наявністю великих етнічних груп, які належать до різних цивілізацій (Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, України).

  У світовій політиці виділяються стрижневі держави, тобто провідні країни головних цивілізацій, які є полюсами тяжіння для інших. До стрижневим країн належать Китай, Індія, Японія, Росія та США. Стрижневі країни Європейського Союзу - Німеччина і Франція. В ісламському світі відсутній стрижневі держава. Найбільша мусульманська країна Індонезія розташована на периферії ісламу. Іран володіє основними якостями стрижневого держави, але 90% його населення складають мусульмани-суніти. Пакистан не може претендувати на роль лідера через відносної бідності країни. Саудівська Аравія є колискою ісламу, але виключно залежна від американського впливу. Туреччина як світська госудаств не може претендувати на роль лідера ісламу.

 У зв'язку з цим  поділом, Хантігтон до мінімуму знижує можливість російсько-українського військового конфлікту, але підкреслює можливість розколу України по лінії розлому на православну східну і західну частини уніатську.

За Хантінгтоном межцівілізацінние  конфлікти приймають дві форми. Конфлікти по лінії розлому виникають на локальному рівні:

• між сусідніми цивілізаціями, що належать до різних цивілізацій;
• всередині однієї держави між групами з різних цивілізацій;
• між групами, які намагаються створити нові держави на уламках колишніх (Радянський Союз, Югославія).

Популярна «теорія воєн цивілізацій», розроблена відомим американським  політологом С. Хантінгтоном, виходить з наявності у світі різних цивілізацій зі своїми специфічними рисами в галузі культури, релігії, традицій. З суб'єктивної ж боку важлива самоідентифікація приналежності людини до певної цивілізації (культурі).

Хантінгтон вказує, що цивілізація  може складатися як з декількох однорідних культур країни (англійська), так і однієї країни (Китай). Характерно, що межі цивілізацій можуть змінюватися залежно від приналежності народів, держав до певної групи етносів.

В даний момент, послідовники Хантінгтона  звичайно виділяють наступні цивілізації: європейська (включаючи північноамериканську), православна, ісламська, конфуціанська, індуїстська, латиноамериканська й африканська. За якими критеріями виділялися подібні цивілізації, не зовсім зрозуміло. Явно, що не тільки з релігії, а ніби і по культурі, за кольором шкіри. Одне зрозуміло, автор вибудував подібні цивілізації виходячи з власних суб'єктивних міркувань, як відзначають дослідники, з міркувань геополітичних інтересів «західної цивілізації».

Інакше чим можна пояснити відсутність, поряд з ісламською, інших «цивілізацій з релігії» - християнської і буддистської? Якщо допустити появу буддисткою цивілізації, то крім Китаю туди обов'язково повинні були б увійти багато країн азіатського регіону (не виключаючи Індії) і напевно Японія. Але Японія є провідною світовою державою, багато в чому союзником Заходу. Ні, ставити Китай з Японією, та ще на додачу з іншими країнами азіатського регіону в якості майбутніх союзників в «цивілізаційної війни», Хантінгтоном не вигідно. Вже краще мати «православну цивілізацію» як ймовірного союзника (адже християни все-таки). Наявність «африканської цивілізації» взагалі бентежить фахівців.

В Африці є наявність багатьох різноманітних  народів і культур, на деякі з  яких мала великий вплив західна  культура (колишні колонії). Очевидно, автор поєднав їх, тільки виходячи з кольору шкіри населення, що не зовсім логічно.

Як бачимо, в розподілі світу  на цивілізації, у автора концепції  відсутня сувора наукова методологія. Тому до неї висловлюється безліч претензій.

Автор теорії надає великого значення глобалізації економічних процесів, що ведуть до послаблення ролі національної держави і одночасного посилення зростання «цивілізаційного самосвідомості» (тобто усвідомлення народів до приналежності до подібної групі культур, релігії, традицій з сусідніми народами). З одного боку, Захід, розширюючи свою експансію, знаходиться в піку своєї могутності, але з іншого суперечливі процеси глобалізації породжують агресію не західних народів, які прагнуть зберегти свій специфічний уклад життя. Так у світі формується «протистояння цивілізацій». Важливе завдання провідних держав, куди входить Захід і Японія, на думку автора, полягає в не допущенні розростання локальних конфліктів у великі міжцивілізаційні війни.

Найбільшу загрозу сталому світовому  порядку за Хантінгтоном несе «ісламська цивілізація» в союзі з конфуціанської. У найближчій перспективі основні локальні конфлікти передбачалися автором теорії на Близькому Сході, де експансія провідних держав сприймається дуже болісно. Китай же, як потужна економічна, політична і військова держава претендує на набагато більшу роль у світі, ніж йому визначено.

Хантінгтон зазначає, що «цивілізаційні конфлікти» прийшли на зміну ідеологічному  протистоянню двох супердержав - СРСР і США, поділили світ на дві частини. В ідеологічних конфліктах конфронтація носила інтелектуальний характер, боротьбу великих ідей. Марксизм зародився на Заході і носив відкритий системно-науковий характер, зрозумілий західним свідомості. У конфліктах ж цивілізацій, пише автор, протистояння перейде в зовсім іншу площину, площину більш непередбачувану і затяжну, бо культурні та релігійні відмінності глибше ідеологічних і економічних.

Цивілізаційний підхід в науці, спадкоємцем якого з'явився Хантінгтон, заперечує ідею єдиної земної цивілізації. Між тим, навіть у західній (ліберальної) політичної теорії, як і в радянській (марксистської), існувала ідея єдиної цивілізації людства, яка в майбутньому вела все людство до об'єднання (універсальної цивілізація, комунізм). Лібералізм вважав вінцем свого теоретичного досягнення регулювання людських відносин на основі договірних економічних відносин, при відсутності ролі держави з її інститутами примусу. Наступ ери універсальної цивілізації Хантінгтон відсунув на невизначений термін.

Але існують вагомі контраргументи прихильників формаційного підходу  в розвитку людства, де роль економічних  відносин відіграє визначальну роль у розвитку людства. Культурні відмінності при такому варіанті грають велику роль, але не слід перебільшувати їх, драматизуючи ситуацію. Між іншим, існують поборники культурно-духовних цінностей, що критикують концепцію «цивілізаційних конфліктів», де конфлікти культур виступають як непереборні антагонізми.

Отже, розглянемо основні доводи критиків концепції Хантінгтона.

Для початку зауважимо  цікавий факт: конфлікт «цивілізацій», викликаний різницею культур, викликаний глобалізацією, тобто економічною експансією одних країн на інші і, звичайно, теорія Хантінгтона підтверджує парадоксальний факт, що сучасні «цивілізації» у протистоянні один одному формуються економічної глобалізацією, що сприяє швидкої самоідентифікації географічно і культурно близьких народів до однієї спільності (цивілізації) протистоїть експансії прибульців.

Якщо зробити екскурс  в історію, то в ранні часи військові  конфлікти відбувалися між народами, що належать по сучасній теорії «конфліктів цивілізацій» до однієї цивілізації. Лише поступово, в процесі військової, економічної, культурної експансії сусідів, довколишні народи і країни набували відносно однорідні культурно-ціннісні установки, згодом становившимся характерними для їхнього географічного регіону. Китай, як єдина країна (цивілізація) не виник раптово сам по собі з однорідною культурою, але сформувався в процесі безперервної експансії одних племен, етносів азіатського регіону на інші.

У Європі, в епоху Древньої Греції і Стародавнього Риму, які оточували дані країни племена представлялися древнім грекам і римлянам варварами, мало що мають спільного з античною культурою. Стародавня Греція швидше прагнула встановити культурно-торговельні зв'язки з Давнім Сходом (Персія, Єгипет), ніж з племенами майбутніх європейців, і історії відомо про багато давньогрецьких мислителів, удосконалювали свої знання в Давньому Єгипті. Як цілісну цивілізацію Європи в ті часи ніхто не сприймав. У свідомості самих європейців (суб'єктивний принцип самоідентифікації), незважаючи на часті міжусобні війни, Європа стала сприйматися відносно цілісним культурним типом тільки в 18-19 століттях, а особливо в 20 столітті в процесі глобалізації.

Перераховані Хантінгтоном великі світові релігії і філософські  системи, характерні для різних «цивілізацій» - християнство, іслам, конфуціанство - багато в чому змінили самобутні культури, традиції взяли їх племен і народів, виникли в певний історичний період часу. Отже, відпадає сама постановка питання про постійні, фундаментальних і непереборних культурно-традиційних відмінностях між «цивілізаціями», обумовлених різними релігіями і культурами. Відмінності ці історично носять відносно-часовий характер (у чого є початок, є і кінець). До виникнення світових релігій людське суспільство розвивалося в руслі своїх самобутніх традицій і культур, рухоме об'єктивної історичної силою розвитку, посприяти і виникненню самих світових релігій. Науковий підхід визначають таку силу як силу, яка відображатиме матеріальні потреби розвитку суспільства, де визначальними є економічні відносини. Саме встановилися економічні відносини визначили неминучість переходу полірелігійний, язичницького суспільства до монорелігійна, що сприяло докорінної трансформації стародавніх культур і традицій. Культура і традиції, навпаки, тоді опиралися новим віянням, що тягне їх корінне видозміна. Інститути релігії згодом допомагали влади проводити свою політику.