Держава в політичній системі суспільства

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави  виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник  І. Блюнчлі виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки  ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських  вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили  національну державу як державу  з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість  теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а  держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський  зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного  принципу приведуть до хаосу й  різні”.

За іншою концепцією національна  держава:

- утворюється нацією, яка компактно  проживає на певній території,  і, як правило, становить більшість  населення даної країни;

- є результатом здійснення певною  нацією її основного загальносоціального  права на політичне самовизначення;

- створює, забезпечує необхідні  умови для збереження і розвитку  надбань нації в усіх сферах  життя; 

- поєднує піклування про “свою”  націю із створенням належних  умов для розвитку інших націй  (національностей), етнічних груп, які  проживають на території держави  і становлять її народ (без  дотримання цього державу слід  вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення  і мету соціальної політики, виділили три типи держав:

1. Позитивна держава (США) захищає  власників від спотворень ринку  і від можливих посягань неімущих  на перерозподіл національного  доходу. Її соціальні програми  є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної  забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних  вимог щодо перерозподілу багатства.  Така діяльність держави важлива  для збереження демократії. Але  на перерозподіл національного  доходу і соціальну структуру  вона впливає мало (на 20% найбіднішого  населення США в 1947 p. припадало  5,1% національного доходу, в 1974 p. —  5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за високого  загального рівня життя бідність  продовжує існувати, хоч і в  дещо пом'якшеній формі. 

2. Держава соціальної захищеності  (Великобританія), мета соціального  регулювання у якій полягає  в забезпеченні прожиткового  мінімуму для кожного громадянина,  в ліквідації бідності й знедоленості  через соціальне страхування  і соціальні програми. Тут мінімальна  забезпеченість є співмірною  з мінімальними потребами в  даному суспільстві, рівень цієї  забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

3. Держава соціального добробуту  (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови  для всіх членів суспільства  — через регулювання доходів,  розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю  над елітою і до прийняття  державних рішень. Це держава  загального добробуту, яка вийшла  за межі ліберальної соціальної  політики, але вважати її “соціалістичною”  було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм” дискредитований  тоталітарними режимами радянського  типу, а економічна основа цієї  держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави 

Структура держави — система  органів і установ, які виконують  внутрішні й зовнішні функції  держави.

Вона охоплює:  

1. Органи державної влади, які  є представницькими, і як правило,  законодавчими (парламент, регіональні,  муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система  міністерств, відомств, адміністративні  установи на місцях);

3. Президента як главу держави,  який в керівництві державою  безпосередньо взаємодіє з представницькими  та виконавчо-розпорядчими органами;

4. Органи правосуддя, покликані  забезпечити верховенство законів  у державі. Розрізняються за  адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за  сферою юрисдикції (конституційні,  загальні, господарські, військові,  адміністративні, кримінальні, цивільні);

5. Контрольно-наглядові органи, до  яких належать прокуратура (діє  в Росії, Україні, Іспанії, а  в англо-саксонських країнах вона  функціонує в системі судової  влади), різноманітні контрольні  відомства; 

6. Органи охорони громадського  порядку (міліція, поліція) та  органи державної безпеки. 

Важливе місце в структурі держави  посідають збройні сили, а також  надзвичайні органи, які створюються  в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і  повноваження надзвичайних органів  зумовлюються конкретними цілями і  завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних  органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво відрізняються  від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в  межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів  усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а  й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними  інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Функції держави.

Серед політологів побутують різні  погляди щодо класифікації функцій  держави. Загальноприйнятним є поділ  їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

- правотворча — творення і  прийняття законів та інших  юридичних норм (законодавство);

- правоохоронна — контроль і  нагляд за виконанням правових  норм і застосування за необхідності  примусових заходів, захист прав  і свобод громадян, створення  умов для їх безпеки, громадського  порядку тощо;

- економічно-господарська — захист  економічної основи суспільства,  існуючого способу виробництва,  різноманітності форм власності,  регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління  економікою;

- соціальна — регулювання відносин  між соціальними та етнічними  спільнотами, запобігання соціальним  конфліктам і протистоянням та  їх усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

- культурно-виховна — регулювання  і розвиток системи освіти, забезпечення  державних пріоритетів у галузі  освіти, культури, науки, фізичної  культури і спорту, виховання  моральності, гуманізму, загальнолюдських  та національних цінностей; 

- екологічна — захист довкілля, розумне використання природних  ресурсів, формування екологічної  культури, поліпшення природного  середовища.

Зовнішні функції:  

— оборонна — захист країни від  зовнішнього нападу, посягань на територіальну  цілісність та суверенітет держави;

— дипломатична — відстоювання і  реалізація національних інтересів  держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних  процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Форми державного правління і державного устрою

 

Форма правління — організація  верховної державної влади, порядок  утворення її органів та ix взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи  — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) —  головне джерело законодавчої і  виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У  рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими  до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма  правління, за якої влада монарха  обмежена конституцією, законодавчі  функції передані парламенту, виконавчі  — уряду. Тут монарх є верховним  носієм виконавчої влади, головою судової  системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент  тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження  влади монарха конституційні  монархії поділяють на дуалістичні  і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через  призначеного прем'єр-міністра. Ця форма  правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia —  влада Бога) — форма держави, в  якій політична і духовна влада  зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно  з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду  — перед президентом або парламентом  — розрізняють три форми республіканського  правління:

- президентську, 

- парламентську, 

- напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від  президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом  певного закону. повноваження президент  Проте в разі порушення конституції  країни, він може бути притягнутий  до кримінальної відповідальності, але  за дотримання особливої процедури  — імпічменту (процедура обвинувачення  вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади  належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром  чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад  парламенту). Президент призначає  уряд не на свій розсуд, а з представників  партій чи коаліції партій, що мають  більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду  спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.