Концепція влади і знання Мішеля Фуко

         Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

   Національний педагогічний  університет ім. М. П. Драгоманова

                                  Інститут політології та права

                                    Кафедра політичних наук

 

 

 

 

 

 

                    

                     Реферат з курсу « Сучасна західна політична наука»

                 на тему : « Концепція влади  і знання Мішеля Фуко»

 

 

 

 

 

 

                                                                                                 Виконала:

                                                                           Студентка II курсу

                                                                              24 Пол. групи                                                                               

                                                                 Гришкова Катерина Миколаївна

                                                                              Викладач:

                                                                       Волянюк Ольга Ярославівна  

 

 

 

 

                                           Київ – 2012

                                                 Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

1.Методологічні принципи аналізу влади……………………………………4

2.Філософія знання в концепції М.Фуко……………………………………..8

3.Категорія « влада – знання»…………………………………………………11

Висновки………………………………………………………………………..14

Список використаних джерел…………………………………………………15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  Вступ

Актуальність розгляду проблематики дослідження політичної влади та особливості еволюції філософських поглядів М. Фуко щодо категорії «знання» зумовлена насамперед тим, що значення його базових ідей є важливим для аналізу ще не вивченою на вітчизняних теренах методології.

Об’єктом дослідження виступає концепція влади та знання, основні особливості їх становлення і реалізації в просторі соціально – філософського дискурсу.

Предметом дослідження є категорії « знання» та феномен «влади» в  контексті філософії М.Фуко.

Мета дослідження. Розглянути теорію влади та найбільш істотні  концепти,використовувані Фуко для  опису поняття « знання», виокремити основні принципи дослідження влади.

Завдання дослідження:

- виявити філософські  погляди М.Фуко щодо категорії  «знання»;

- обґрунтувати принципи  аналізу влади;

-  простежити ідею концепції «влада – знання»;

Методологічні засади.  Під час дослідження були використанні такі методи, як :  - історичний метод;

  -  метод аналізу  першоджерел;

       -  структурно –функціональний;

Структура дослідження: Робота складається зі вступу, трьох розділів, наявні висновки та список використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

                   1. Методологічні принципи аналізу влади

Мішель Фуко є одним  з найбільш відомих представників французького пост структуралізму, його творчість починається із середини 50-х років XX ст. Спектр наукових інтересів мислителя — філософія, психіатрія, соціологія, історія культури. Інтерпретацію феномена « влади » в концепції М.Фуко, в західній політичній науці, прийнято називати дискурсом влади. Важливість такого дискурсу проявляється в домінуванні конкретного поняття покарання в певний історичний період. Фуко намагається розробити таку методологію дослідження влади, яка знімала б питання про легітимність або нелегітимність влади: «необхідно локалізувати владу у екстремальному пункті її існування, там, де вона завжди позбавлена легальності» [1;ст.254].              М. Фуко пропонує, наступні методологічні правила аналізу влади:            1. аналізувати не централізовану форму влади, а техніки;                 2. аналізувати не мотиви влади,а конструкцію суб’єктів;                    3.аналізувати владу як розповсюджену по соціальному тілу, а не сконцентровану в руках володаря;                  4. аналізувати владу не на макро ( державному), а на макрорівні;            5. аналізувати співвідношення влади і знання;                                       Виходячи з цих методологічних принципів, Фуко критикує юридичну, негативну інтерпретацію влади й пропонує альтернативу існуючим технічній та стратегічній владі. Він постулює, що дослідники,відповідно до юридичної моделі, залишають поза увагою велику кількість мереж владних відносин,що перебувають поза сферою впливу держави. Тому, одним з перших та основних завдань Фуко -  є заперечення юридичного пояснення влади,що усе ще переживає в нашому мисленні. Натомість, він пропонує своє дисциплінарне пояснення цієї проблеми,яке виключає використання юридичних термінів: « Ми повинні піти від обмеженого поля юридичної суверенності й державних інституцій, і замість нього аналізуючи владу, опиратися на техніки й тактики домінування» [2; ст.102]. Фуко приділяє велику увагу різним проявам влади,які формуються різними технологіями. Він виокремлює три історичні періоди,яким відповідають різні типи влади: середньовіччя – монархічна влада, епоха просвітництва – суверенна влада, модерний період – визначає дисциплінарна влада. Монархічний і суверенний тип влади Фуко називає юридичною концепцією влади, це означає,що обидва втілення влади перебувають у рамах юридичного дискурсу. Володар сприймається як монарх або встановлений по громадській згоді суверен. Традиційну владу описували негативними термінами; вона вважалась основним юридичним механізмом,що носив обмежуючий,заборонний характер, виступав в ролі цензури. Така влада постає,як репресивна та монотонна, що не має альтернативних джерел свого існування та знаходиться під постійною загрозою. Єдина сила, яку вона має,носить негативний характер, встановлює границі. Така влада є централізованою. Суверенна влада формально визначається великим рівнем стабільності. Як наслідок, підкреслюється аспект слухняності підлеглих. Влада належить найвищим прошаркам суспільства,які найменш зацікавленні в будь – яких змінах існуючого положення речей. Погляд М. Фуко відносно такої системи пояснення влади є критичним. Зокрема, він трактує владу за допомогою негативних термінів, що акцентують її неспроможність охопити всі проблеми влади. Як альтернативний,Фуко пропонує дисциплінарний дискурс влади. Влада, обумовлена дисциплінарними термінами, є «антитезою механізму теорії суверенності». Фуко пропонує аналізувати владу, спираючись не на суверенність,державний апарат й ідеології, а грунтуючи дослідження на основних рисах влади. По – перше, владу можна визначити як позитивну. Вона діє не за допомогою заборони або заперечення, а за допомогою технологій контролю,упорядкування, догляду,які є продуктами нових дискурсів. В концепції Фуко влада намагається прищепити індивідові навички,необхідні йому для самоконтролю та « нормальної»,прийнятої поведінки в межах тієї чи іншої політичної спільноти. Іншими словами, влада виконує , добре відому в сучасній політичній науці,соціалізаторську функцію, включаючи індивіда в контекст суспільства. При цьому, не дивлячись на репресивні елементи влади, Фуко стверджує, що її не слід вважати репресивною чи негативною. Така влада намагається не тільки обмежити своїх громадян,але й розширити можливості їх діяльності,наділивши їх знанням про правила гри в « соціальному» та «політичному» полі.  По – друге влада є дисперсійною. Він заперечує локалізацію влади в центрі структури або інституції – вона поширена в соціальному тілі: « влада локалізується не в державному апараті; у суспільстві нічого не зміниться, якщо механізми влади, що перебувають ближче до рівня буденності й функціонуючи зовні,знизу й поруч із державним апаратом, також не будуть зміненні» [2; ст.106].             По – третє,пропонована Фуко модель одночасно є й асиметричною. Фуко заміняє юридичну концепцію влади на стратегічну модель відносин протиставлених асиметричних сил. Відносини влади переплітаються з іншими відносинами. Влада перебуває всюди не тому, що вона всеохоплююча, але тому, що вона виникає з різноманітних джерел.                По – четверте , постійна поява нових осередків влади означає, що вона не є стабільною. Одним із джерел нестабільності влади є трактування влади в не економічних термінах : влада – це не власність або здатність,яку можна придбати або захопити. Влада діє у відносинах,які « визначають безліч незлічимих точок зіткнення, джерел нестабільності,кожне з яких є по – своєму конфліктне, бунтарське і може хоча б тимчасово змінити співвідношення сил». Виходячи з його думок,можна зрозуміти те, що оскільки сучасна політична влада не може існувати без протистояння,вона буде постійно змінюватись. Індивідів, що пручаються владі, Фуко називає вільними. Звідси виникає момент, важливий для подальших методологічних досліджень феномену влади в сучасній політичній науці. Він полягає у наступному: позиція, що використання влади вимагає волі її суб’єктів, означає, що ефективність використання влади не вимагає усунення волі. Навпаки, якби не було можливості протистояти існуючому державному та політичному режиму, не було б  зв’язків влади. Крім того, суб’єкти влади можуть вплинути на дії один одного, тому влада є нестабільною, носить змінний характер. З огляду на це, у Фуко влада визначається як аналог воєнного стану. Але це не героїчна війна. Учасниками цієї війни – є місцеві технократи. бюрократи та олігархи, локалізовані в різних інституціях, їх зброєю стали різноманітні проекти, програми розвитку. що насправді не відстоюють інтереси ні однією із груп.                  По – п’яте, з’явившись разом із сучасністю, а отже і з індустріальними, демографічними й іншими змінами, влада стає раціональною. Влада, що трактується таким чином стає доцільною, втрачає свій суб’єктивний характер. Така влада, ґрунтується на розрахунках, при цьому,вона з одного боку, залишається анонімною, а з іншого проникає в кожного індивіда за допомогою контролю. Завдяки цьому, сучасна політична влада діє постійно та з найменшими витратами. Шосте, крім того, дія влади не може бути пояснена за допомогою юридичного дискурсу, - його заміняє «нормалізація», тобто, влада пояснюється за допомогою інших дисциплінарних дискурсів, таких як соціологія, кримінологія та інші.           Фуко фактично ототожнює владу із соціальними стосунками; він критикує будь-які спроби локалізувати владу виключно у рамках політичної системи. Владу не можна відокремити від знання й правди. Це діючі одночасно, взаємонезалежні процеси.

 

 

 

 

                          

 

                     

 

                        Філософія знання в концепції М.Фуко

Тема знання була поставлена М. Фуко ще в роботі « Історія безумства  в класичну епоху», коли він показав, як наше уявлення про безумство зазнавало різкі, але в той же час абсолютно випадкові зміни, які не були викликані логікою розвитку або гострою необхідністю. Відзначаючи, що зміни в структурі знання також супроводжувалися значними змінами в структурі сили, він пише, що поява будь – якою нової системи знання завжди пов’язана із зміною сили. Те, що Фуко називає знанням, є історично – рухома система упорядкування речей відносно співвідношення зі словами. Надалі  М. Фуко наближається до розуміння концептуальної і мовної картин світу в їх історичному розвитку, використовуючи метафору « археологія знання». Археологічне дослідження Фуко дозволяє виділити три історично різних конфігурації знання, три епістеми :Життя, Праця, Мова. Виходячи з концепції мовного характеру мислення, він зводить діяльність людей до їх «мовних», тобто дискурсивним практикам і вважає, що кожна наукова дисципліна володіє своїм дискурсом, промовцем у вигляді специфічній для даної дисципліни « формі знання» - понятійного апарату з взаємозв’язками. Сукупність цих форм пізнання для кожної конкретної історичної епохи утворює свій рівень « культурного знання», інакше званий Фуко епістемою. М. Фуко висловлює думку про розділення гуманітарного знання як би на два рівні: поверхневе і глибинне знання. З точки зору Фуко, епістеми характеризуються стилем мислення, що виявляється в двох плоскостях: поверхневого і глибинного. У поверхневу плоскість включається все, що явно сказане і записане, а в глибинну плоскість – наміри, можливості і ін. Отже, Фуко говорить, що археологія знання не шукає загальних принципів, під які можна було б підвести всі малі події і використовує такі концептуальні засоби, які виявляють взаємодії між різними видами дискурсивних і не дискурсивних практик. Таким чином, він приходить до дослідження проблеми знання в синтезі з темами дискурсивних практик і позитивності дискурсивних формацій [6; ст.320].

Проблема знання присутня  і продовжує « розвиватися» в  роботі, «Археологія знання», де, автор аналізує фактор та феномен знання та науки як архетип людської свідомості за допомогою інструментарію свого дискурсивного аналізу. Фуко зробив акцент на ідеї співвідношення дискурсивних і не дискурсивних практик в культурі, а також зафіксував через поняття « переривчастій» проблематику про зміну однієї епістеми іншій. Мова втрачає свою прозорість та набуває власного буття, що стає особливим об’єктом наукового пізнання. Замість аналізу мови починається вивчення особистої закономірності мов, схожість та рідство  їх фонетичних та граматичних систем, схожість законів їх еволюції. Цей невідомий аналіз, на думку М. Фуко, означав прояв нового простору знання, де стає можливим гуманітарне пізнання. Розглядаючи філософію знання М.Фуко,слід зазначити значення книги « Слова и вещи. Археология гуманитарных наук». де головною метою є розгляд нового в історії знання, який сприяв розвитку сучасної форми мислення, що є , перш за все, мислення про людину. Структури донаукового знання допомагають відновити втрачений зв’язок між словами та речами. Донаукове знання є формою існування однакових форм інформації та свідомості. Безперечно, донаукове знання є « вічною» основою існування та розвитку високих рівнів знання, наприклад систематизованого наукового знання. Автор дає такі визначення знання: це всі форми інформативності, що вкладаються в межі дискурсивного аналізу. Тому постає питання про походження конкретної форми мислення, що буде характерною для гуманітарних наук. Як філософ, М. Фуко цікавиться онтологічними умовами народження гуманітарного пізнання. Між наукою та знаннями існує чітка ієрархія, вони знаходяться на принципово різних «рівнях» або «порогах». У роботі « Археологія знання» у серцевині якої «знання – мова» Фуко виділяє чотири такі «пороги» і дає їх аналіз.      Перший «поріг» - «позитивності», на ньому відбувається найперша «саморефлексія висловлювань», які за Фуко є основою мовної і позитивної практики.

Другий «поріг» - «епістемологізація».Відбувається синтез та ієрархізація людської мовної практики, яку Фуко традиційно розглядає як основу будь – якої практики.             Третій «поріг» - «науковості». На цьому рівні розвитку знання є наявними результатами інформованості суб’єкта, що на попередньому «порозі» знайшли своє глибоке структурування. Гуманітарне знання, у тому числі й філософське «добудовується» методами, засобами та науковим апаратом «точних» дисциплін.              Четвертий «поріг» - «формалізація». На цьому етапі мовні утворення виділяють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизован а та формалізована [3; ст.328].              На думку, Фуко «знання виявляє себе не тільки в доказах, але і в уявленнях, роздумах, інституціональних розпорядженнях, політичних рішеннях». Знання не є строго науковою проекцією, а включає в себе як перцептивний досвід епохи, так і схеми його пояснення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                              3. Категорія « влада – знання»

Фуко наполягає на тому, що владу, як таку, істину, як таку, знищити не можна. Відбувається тільки трансформація однієї форми влади та знання в іншу. М. Фуко вводить таку ка тегорію, як «влада — знання», яка поєднує у собі ці дві форми регуляторів суспільного життя. І ступінь зрілості даного суспільства надзвичайно впливає на те, щоб у періоди соціальних криз суспільство не знищувало бездумно та варварськи вже існуючі форми людської окультуреності, як це дуже часто відбувається в історії, а свідомо трансформувало їх у нові форми структури «влада — знання». Таким є, власне, «структуралістський» підхід М. Фуко до проблем соціально-політичних революцій, соціального вибуху, соціальної реформи, еволюції. Можливо, на практиці це й означало б безкровне й конструктивне вирішення багатьох проблем соціальних революцій, якими так багата сучасна історія. Без сумніву,взаємозалежність влади й знання ( puovoir – savoir) була стратегічною точкою опори пізніх праць Фуко. Згідно з Фуко,знання може прирівнюватися до дискурсу, що , в свою чергу, тісно пов’язаний із правдою. Поняття свободи, за Фуко, важливе для аналізу покарання, оскільки співвідношення правди та влади є «стрижнем усіх карних механізмів»         [3; ст.330].Фуко пов’язує владу зі знаннями усупереч теоріям, які вважають знання нейтральним і об’єктивним або що емансипує його. У Фуко влада й знання поєднанні взаємозалежними, сплетеними зв’язками. « Влада й знання імплікують один одного».Відносини  влади та знання розглядаються Фуко, насамперед, у роботах «Наглядати та карати» та «Воля до знання».На прикладі трансформації системи покарання у Європі на межі 18-19 сторічь він намагається показати, що інституціалізація таких нових для того часу форм знання як судово - медична експертиза,виправне виховання, відбувається як наслідок розгортання нової стратегії влади,яка вимагала, для своєї реалізації, нових форм інституціолізованого знання. Говорячи про відносини «влади – знання» у Фуко слід мати на увазі принаймі чотири важливі фактори.             

По – перше, феномен  «влада – знання» є не відправним пунктом, а, швидше, результатом цілої  серії досліджень Фуко. Розглядаючи  історію психіатрії, «ранній» Фуко фіксує визначальну, для становлення сучасного її різновиду, подію, яка полягає у створенні «закритої інституції» за типом «паноптикуму» Бентама (тобто інституції, в якій всі пацієнти цілодобово перебувають під поглядом наглядача, який залишається невидимим). Пізніше Фуко фіксує створення подібних інституцій в різних сферах життєдіяльності. Це дозволяє Фуко «покласти технологію влади як принцип у підвалину як гуманізації карної системи так і знання про людину».             По – друге, концепт «влада – знання» не слід тлумачити виключно в дусі нового розуміння ідеології. Звичайно, даний концепт імплікує розуміння знання, як форми легітимації влади. Проте така «ідеологічність» знання має похідний характер. Головне полягає у тому, що нові стратегії та тактики влади, тобто нові схеми впливу на людину,нові способи аналізу її поведінки, її організму та душевного стану. Фуко характеризує владу як «продуктивну сітку, яка пронизує цілісність соціального тіла». При цьому така спорідненість влади та знання не заважає останньому бути «об’єктивним». Більше того, Чим об’єктивнішим буде це знання, тим більше у влади шансів проникнути у самі потаємні куточки людської душі, у самі інтимні функції її організму, у самі непередбачувані елементи її поведінки.           По – третє, «влада» та «знаня» не редукуються одне до одного. Влада «конституює» знання або шляхом «проблематизації» певної предметної царини ( наприклад «дисципліна у виховному закладі»), тобто фактично шляхом формування певного предметного поля дослідження, або шляхом інституціалізації певних типів знання, які до того не мали «офіційного» статусу. Інакшими словами, відносини влади завжди седиментуються або «стратифікуються» у знанні, у його предметному полі та типології.           В – четвертих, сплавленість влади та знання найбільш яскраво виявляється при  дослідженні феномену «істини». Спорідненість влади та знання не заважає останньому бути об’єктивним, навіть навпаки, парадоксальним чином допомагає в цьому. «Істина» є результатом і очевидним «телесом» наукового знання. Таким чином Фуко може сказати, що «влада та знання безпосередньо імплікують одне одного; що немає відносин влади без одночасного конституювання корелятивного поля знання й знання, яке не передбачає та не конституює в той же час відносини влади. Суб’єкт, який пізнає, пізнаваний об’єкт й модальності знання є ефектами та фундаментальними імплікаціями влади – знання та їх історичних трансформацій».[7; ст. 335].           Влада є «ситуацією», в середині якої – постійна боротьба та взаємовпливи «локальних вогнищ» влади. При цьому під категорією «локального вогнища влади» підпадають не лише феномени політичної сфери – класи, партії, фінансові групи тощо, але й , що саме головне, ті соціально – культурні феномени, в яких відносини влади працюють приховано й непомітно.Категорія «влада – знання»  - це таке знання, яке розвивається шляхом збору інформації і спостережень за людьми в функції об’єктів влади. « Влада – знання» - це також і влада, існуюча і реалізовуюча себе в формі знання – особливого знання про людей, зв‘язаного з існуванням владних структур.