Леонід Кравчук - перший президент України

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

                                                                                           кафедра історії України

 

 

 

 

 

                                                              ІНДЗ на тему:

 

     «Леонід  Кравчук – перший президент  України»

 

 

                                                                                                                                                           Підготував:

студент IV курсу 042 групи

історичного факультету

Радько В.В.

Перевірив:

к. і. н., доцент Турков В. В.

 

                                                              

 

                                                    

                                                    Суми – 2012

ПЛАН

 

ВСТУП……………………….……………………………………………….3

 

1. БІОГРАФІЯ ЛЕОНІДА  КРАВЧУКА…………………………………..4

 

2. ОБРАННЯ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Л. КРАВЧУКА……………………………………………..5

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………...14

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………...15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

    На початку 1990 - х років кожна з колишніх радянських республік вже

мала власного главу держави  – президента.

    Перший президент України Леонід Макарович Кравчук – досі активна персона української політики. Переважна більшість його політичної кар’єри пройшла в апараті Комуністичної партії України, де він дійшов до посади Першого Секретаря, перейшовши згодом на бік незалежницького табору. Дехто й сьогодні вважає це кон’юнктурним кроком, адже зміна у поглядах Леоніда Кравчука відбулася наприкінці 1980 - х, однак тоді ніхто не брався передбачити, як усе складеться.

    Про Кравчука майже до кінця 1989 року по суті нічого не знали навіть в Україні – ні як про людину, ні як про політика, за винятком партійного активу. Це відбувалося через закритість радянського суспільства та життя його «верхів». Практично уся його біографія пов’язана з компартійною роботою. Щоправда, кажуть, що партійний працівник – це не фах, а стан душі.

    Постать  Президента  Л.  Кравчука вже давно перебуває у полі зору вітчизняних дослідників. Аналізові політики і влади на фоні політичного портрету Леоніда Макаровича  Кравчука  присвятив  свою монографію В. М. Литвин. Життєвий шлях  Президента,  особливості його  політичної  діяльності також вивчали відомі науковці В. П. Андрущенко і М. І. Михальченко, А. А. Кокотюха та ін.

     Високо оцінюючи ці праці, все ж варто констатувати, що до цього часу залишається недостатньо вивченою  роль  першого Президента України у розбудові позитивного образу новоствореної української держави в світі.

 

 

 

 

1. Біографія Леоніда  Кравчука

     Народився 10січня 1934 року в селі Великий Житин (Рівненська область). Батьки Леоніда Макаровича були вихідцями з багатодітних родин, які насамперед привчили сина працелюбності, про що він у вже зрілому віці, в інтерв’ю газеті «Киевские ведомости» (28 травня 1994 р.) згадуватиме так: «Коли мені було 10 років і батько пішов на фронт, ми вели все господарство і ще 1,5 десятини землі, мали і коня. Головне, що мене навчила мати - працювати. Дякуючи мамі, праця для мене стала з дитинства невід’ємною частиною мого власного «я». Мати була зразком трудолюбивості, уникала конфліктів із сусідами, застерігала й мене: «Не заїдайся!».[1] До речі, в період тоталітарного режиму «живу» українську мову можна було почути, як правило, на селі.

     Закінчив у 1958 році Київський державний університет, у 1970р. – Академія суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. Дружина – Антоніна Михайлівна – доцент економічного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка. У 1958 - 1960рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960 - 1967рр. – консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967 –      1970рр. – аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970 - 1988 рр. – завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ.

     У 1988 - 1990рр. – завідувач ідеологічного відділу, секретар КПУ, у 1990р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1989 – 1990рр. – кандидат у члени Політбюро, у 1990 – 1991рр. – член Політбюро ЦК КПУ.

     Народний депутат України Х – ХІV (в тому числі І – ІV) скликань. У 1990-1991рр. – Голова Верховної Ради України.

     У серпні 1991 року Кравчук залишив лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. Водночас його підтримали як активісти забороненої на той час компартії, так і частина націонал - демократів, які рекламували голову Верховної Ради як «батька незалежності». [4, С. 12]

    

2. Обрання президентом  України та політична діяльність  Л. Кравчука

    Політика  відіграє  велику  роль  у  розвитку  суспільства.  Від  того,  яку політику проводить держава, уряд залежать умови життя людей, їх добробут, можливість  користування  політичними  правами  і  свободами.  Політику визначають  люди.  Тому  взаємодія  особи  і  політики –  одна  з  актуальних  і центральних проблем сучасної історичної і політичної науки. Сама по собі тема політичних лідерів і еліт в сучасному світі не може залишити байдужим не тільки фахівця, але й будь-яку людину, незалежно від того, в якій  країні – вільній чи тоталітарній – їй випало жити. Це пов'язано з тим, що історичне минуле і сьогодення неможливо зрозуміти без урахування того, хто правив  і править країною, незалежно від титулу:  імператор, генсек чи президент.

     У  березні 1990  року  на  Україні  вперше  з 1919  року  пройшли  вільні вибори. Вибори виграла правляча тоді  і єдина КПУ. Комуністична більшість об’єдналася  у  фракцію,  названу «групою 239»  за  числом  членів,  її  очолив  А. Мороз. Ця ж більшість вибрала голову – ним став  перший  секретар ЦК КПУ  В. Івашко.  Незабаром  він  віддав  перевагу  посаді  заступника генерального  секретаря  ЦК  КПРС,  запропонованій  йому М.С.  Горбачовим. Головою Верховної Ради стає Л. Кравчук. Слід  особливо  відзначити,  що  сам  по  собі  факт  створення  нового українського  парламенту  став  надзвичайно  важливою  подією.  Відкрилася нова демократична сторінка в  історії української держави. Україна створила свій парламент,  який  став  згодом  новим  центром  політичної  влади.

     Прихід Л. Кравчука  на  ключову  посаду,  на  думку  В.  Врубельського,  є  історичним успіхом для України. Він  внутрішньо вже порвав  зі збанкрутілою партією  і усвідомив, що  історія  висунула  його  у вирішальний момент  на  вирішальну позицію.  Розуміючи  історичну  відповідальність  перед  своїм  народом, Л. Кравчук  піднявся  на  рівень  невідкладних  завдань  часу,  що  вимагають далекоглядного  розуму  і  політичної  волі. Це  був  справді  третій  історичний шанс  для України  досягти  вікової мрії –  незалежності. Аналіз  його  промов свідчить про те, що він закликав до консолідації всіх політичних сил країни, велику увагу надавав проблемам влади і Союзного договору.[2, С. 45]

     Серпневий  путч 1991  року  викреслив  конструктивну  роботу  щодо підписання Союзного договору, створивши невизначену політичну ситуацію в країні. У цих умовах положення Л. Кравчука надзвичайно складне. Він, як політичний  лідер  України,  повинен  був  визначити  свою  позицію.  Проте  з одного  боку –  диктат  центру  і  реальна  загроза  застосування  силового варіанту, з іншого боку – він розумів, як стверджують люди, які знають його особисто, що цей  історичний шанс  згаяти не можна. Треба віддати належне Кравчуку,  що  в  цій  складній  ситуації  у  своєму  першому  виступі  він  дав зрозуміти народу України, що  її керівництво відмежовуються  від путчистів. Не став як Б. Ельцин закликати до масових протестів, але й не перешкоджав їм.  Це,  практично,  був  перший  крок  до  незалежності  політики України  від Центру [2, С. 46].  По - різному  оцінюють  політики  цей  період  у  діяльності  лідера. Однак, незважаючи на суперечливі звинувачення в надмірній обережності та зраді компартії,  Л. Кравчуку  вдалося консолідуватися з більшістю народу. Про  це  свідчать  результати  перших  президентських  виборів, що  відбулися 1 грудня 1991 р.  Л. Кравчук отримав 61,59% голосів виборців і став першим Президентом незалежної України.

     З перших днів свого президентства Л. Кравчук, виступаючи за  збереження  сформованого  за  багато  десятиліть  інформаційного українсько - російського простору,  водночас обстоював ідею про формування самостійної зовнішньої  інформаційної політики української держави. «Україна, - наполягав Президент,  - європейська держава, і вона має входити до європейських структур» [5, с. 44].

     У ході перших закордонних візитів Л. Кравчуку спростовувати поширені уявлення про СНД як про нову, пострадянську форму державності. Так, 4 квітня 1992 р., під час виступу на Міжнародному Бертельсманівському форумі «Майбутнє Європи: альтернативи стратегії» Президент заявив: «...      Представляється невірним існуюче у багатьох людей на Заході та Сході уявлення про Співдружність як нову  державу. Таке  сприйняття СНД  визначається,  на мою  думку, певною консервативністю мислення...» [5, С. 50].

     Визначним кроком для України стало рішення про відмову від ядерного озброєння. Леонід Кравчук активно обстоював ідею позаблокового та без’ядерного  статусу України: «Ми  глибоко віримо в торжество  розуму,  зваженості,  відповідальності  за  свої  дії  народів та їх політичних лідерів. Ми маємо вчитися жити як незалежні держави, поважати одне одного, робити добро. Ми маємо показати після розпаду войовничої імперії мирні устремління народів. Ось чому Україна, маючи третій за могутністю ядерний потенціал у світі, ставить за мету перетворитись на без’ядерну державу» [5, С. 48 - 49].

     Під час зустрічі з послами іноземних держав у Києві 1993 року Президент України Л. М. Кравчук наголосив, що розпочате Україною  ядерне роззброєння проводитиметься поетапно. «Україна цілком вивела тактичну  зброю  зі своєї території в Російську Федерацію. —  Говорив  він. — Що  стосується  стратегічної  ядерної  зброї, то ми  її не розглядаємо як військову силу. Хоча б тому, що ядерна кнопка розташована не в Києві. Отже, ми зацікавлені,  і це я щиро вам кажу, якомога скоріше позбутися чужої ядерної зброї, яка нам дісталася в спадщину. Однак вона є матеріальною цінністю. Я з усією відповідальністю хочу попросити вас, щоб  з вашою допомогою було знято з порядку денного питання, що Україна становить собою ядерну загрозу. Будь-які спроби подати її образ як ядерну загрозу не відповідає дійсності» [5, С. 49].

      Роззброєння супроводжувалося значними утрудненнями. Насамперед ця справа потребувала величезних коштів та зусиль. Однак можна з упевненістю стверджувати, що рішення відмовитися від ядерної  зброї було правильним  і вигідним для молодої української держави, оскільки завдяки цьому кроку значно полегшувалася її інтеграція у світову спільноту.

     Щоправда, нині можна почути думки про те, що все - таки ця ідея  була  невдалою.  Так,  наприклад,  Олег  Ємець,  доктор  фізико - математичних  наук,  професор,  завідувач  кафедри  математичного моделювання та соціальної інформатики Полтавського університету  споживчої  кооперації України  вважає, що  відмова  від  ядерного озброєння  виявилася шкідливою  для  держави. «Однією  з  перших наших великих помилок була відмова від володіння ядерною зброєю. — наголошує він. — Гадаю, що тепер багато хто усвідомив це і шкодує, що було  здійснено такий «пацифістський крок».  У  світі, де  всі  озброюються  і  де  навіть малі  країни  прагнуть мати  атомну бомбу, рішення тогочасних українських лідерів виглядає малодушним...» [8].      

     Можна зазначити, що і на початку 1990-х рр., і тепер висловлювалися

критичні оцінки на адресу Л. Кравчука. Дехто з опонентів закидав йому недалекоглядність  і некомпетентність у питаннях управління державою.    Зокрема, в одному з недавніх випусків «Дзеркала тижня» можна було прочитати такі оцінки діяльності Л. М. Кравчука: «Він і  на  президентській  посаді  залишався  насамперед  ідеологом,  для нього найголовніше було створити атрибутику держави, і він чудово почувався серед цієї атрибутики.     Про якісь серйозні економічні реформи і гадки не було навіть не тому, що Кравчук був таким вже затятим ворогом ринкової економіки, а насамперед тому, що він не знав, навіщо вони потрібні, у його розуміння атрибутики вони просто не вписувались» [6].

     Під час виступу на Всесвітньому форумі українців, який відбувся 21 серпня 1992 р., Президент України наголосив необхідність формування  позитивного  іміджу  нашої  країни  у світі. Л.    Кравчук відзначав, що українці, які проживають у різних державах світу, можуть подекуди  значно більше  зробити  для  іміджу України, ніж ті українці, що власне мешкають на Батьківщині. «Узгоджені  і динамічні дії державних  і  громадсько - політичних  інститутів України  з діаспорою, —  наполягав Кравчук, — допоможуть  створити  нашій державі належний імідж, показати її як велику силу прогресу і стабільності в Європі і світі. А це приведе до посилення міжнародного авторитету України, значних економічних здобутків. Ми маємо визначити основні регіони світу і зосередити там всю свою діяльність для досягнення поставлених цілей» [5, С. 88].

     Основними завданнями української держави у контексті формування достойного образу держави за кордоном Президент вважав:

— постійне ознайомлення світу  з позитивним образом України;

— завоювання якомога більшої  кількості політичних союзників;