Мовне право в Україні

Вступ

Відповідно  до ст. 10 Конституції України, державною  мовою в Україні є українська мова, і держава забезпечує її всебічний  розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Але згідно зі статтями 10 і 52 Основного Закону, в  Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, а громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних  і комунальних навчальних закладах або через національні культурні  товариства. Також держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування [1].

Незважаючи  на низку міжнародних документів на цю тему, єдиного підходу ні в  європейському (ні тим більше світовому) масштабі не існує. Візьмімо для прикладу чи не найвідоміший документ – «Європейську хартію регіональних або мов меншин», яку, за даними сайту Ради Європи, ратифікувало 25 країн із 47. Остання за часом ратифікація – 21 вересня 2010 року, Боснія і Герцеговина. Серед тих 22 країн, які не ратифікували (і часто не підписали) Хартії, назву деякі: Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Туреччина, Франція. Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».

Актуалізація теми. Для багатьох людей в Україні мовна проблема є болючою і з нею для них пов'язана можливість реалізації багатьох інших своїх прав і свобод. Тому ми не можемо обминути питання щодо права титульної національності на розвиток української мови, національних меншин на розвиток та використання їхніх мов, а також права усіх громадян на вивчення і використання інших мов.

Чому ми знову й знову звертаємося до проблеми мовної ситуації в Україні? Бо ця проблема склалася історично, а розв'язувати її доведеться саме нам. І поставитися до цього завдання слід украй серйозно.  
У наш час якось стало дуже популярно й престижно кричати з усіх трибун про українську самобутність, про співучу українську мову, про чудову українську культуру. Більшість політиків та громадських діячів вважають за потрібне говорити українською, при цьому нещадно її калічачи, але ж називають вони себе носіями української культури й людьми, що пропагують українське слово. Та й рядові носії мови нерідко говорять шаблонні фрази про ставлення до рідної мови, навіть не розуміючи їхнього змісту, але усвідомлюючи, що так треба. 

А чому ж в Україні так сталося? Чому саме ця мова, що займає місце в світі за милозвучністю, потрапила в таке гноблене ставовище? А втім раніше, коли всюди по рідній країні українця вборонили користуватися своєю мовою, коли викинули з алфавіту навіть притаманну українській мові літеру «ґ», народ наш не зламався. Наші друкарні продовжували видавати книжки, майже нелегально, інколи за кордоном, бо в Україні цього не дозволяла цензура. Українці співали своїх пісень. Українці піднімалися на боротьбу, захищаючи свою культуру і мову і в ХУІІІ, і в XIX, і навіть у XX столітті. А навіщо? Невже так багато крові та сліз було пролито марно? Невже усі ці століття ми боролися для того, щоб, отримавши у 1991 році незалежність, викинути, як непотріб, те, що відрізняє нас від інших народів, робить самостійною нацією, самими собою, — нашу рідну українську мову? 

Таким чином  тема даного реферату є актуальною, оскільки мовне питання користується популярністю серед українців. У  зв’язку із політичною ситуацією  в Україні, воно пройняте гостротою і болем. Питання мови можна назвати вічним питанням для нашої нації, бо весь час ми боремось за свободу мови, на розвиток якої постійно впливають політичні чинники.

Мовне право в Україні

В Україні простежується чітка тенденція до протиставлення прав нації правам людини. У цьому зв'язку слід зазначити, що мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. характеризувався такими даними.

Українську  мову вважають рідною 67,5% населення  України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили  як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення  цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в  якості рідної, за період між переписами збільшилася на 0,4% і становила 2,9% [14].

Для багатьох людей в Україні мовна проблема є болючою і з нею для  них пов'язана можливість реалізації багатьох інших своїх прав і свобод. Тому ми не можемо обминути питання  щодо права титульної національності на розвиток української мови, національних меншин на розвиток та використання їхніх мов, а також права усіх громадян на вивчення і використання інших мов.

Слушно  нагадати, як мовні проблеми вирішуються  у законодавстві Франції. У ст. 1 закону про вживання французької  мови від 4 серпня 1994 р. зазначено: "Французька мова як державна мова відповідно до Конституції  є важливою складовою самобутності і національного надбання Франції... Володіння французькою мовою  і знання двох інших мов є основною метою навчання".

Як зазначено  в пункті 4 частини 1 ст. 92 Конституції  України, порядок застосування мов  визначається виключно Законами України. На сьогодні чинним є Закон "Про  мови в Українській PCP" від 28 жовтня 1989 р. [1].

Право на розвиток української мови забезпечується, по-перше, тим, що вона Конституцією України  визнана єдиною державною мовою. По-друге, це право забезпечується її всебічним функціонуванням в  усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Так, Основний Закон України (ч. 2 ст. 103, ч. З ст. 127 і ч. З ст. 148) встановлює вимоги щодо обов'язкового володіння державною  мовою Президентом України, професійними суддями і суддями Конституційного  Суду України. Закон "Про мови в  Українській PCP" передбачає, що посадові особи державних, партійних, громадських  органів, установ і організацій  повинні володіти українською і  російською, а у випадку необхідності - й іншою національною мовою в  обсязі, необхідному для виконання  службових обов'язків. Проте незнання громадянином української мови не є  підставою для відмови йому в  прийомі на роботу. Крім того, конкретні  вимоги щодо знання державної мови та використання інших мов містять  закони України "Про громадянство України", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про звернення громадян" тощо [7].

Згідно  з Рішенням Конституційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. № Ю-рп/99 "положення частини першої ст. 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування по всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України)" [1].

Законодавство України, яке гарантує право на рідну  мову представникам національних меншин, сьогодні перебуває в стадії розвитку. Існує лише кілька окремих норм, які регулюють ці питання.

Б. Ажнюк зазначає, що «визначальним серед них є положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 p., згідно з якими всім народам і національним групам гарантується право вільно користуватися рідними мовами, а також право кожного громадянина використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, охороняти пам'ятки історії та культури національних груп» [2,С.42].

Відповідно  до Закону "Про мови в Українській PCP", в Україні створюються, зокрема, такі умови для розвитку і використання мов національних меншин: в роботі державних та інших органів, підприємств, установ і організацій, розташованих в місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність) можуть використовуватися поряд з українською  й інші національні мови; мовою  роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою  може бути національна мова більшості  населення тієї чи іншої місцевості.

Згідно  із Законом України "Про національні  меншини в Україні", держава  гарантує всім національним меншинам, зокрема право користування і  навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, створення національних навчальних закладів; держава вживає заходів для підготовки педагогічних та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, а державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах. Кожний громадянин України, як зазначено у цьому ж Законі, має право на національні прізвище, ім'я та по батькові. Згідно зі ст. 300 ЦК України, кожна людина має право на збереження своєї національної, культурної, мовної індивідуальності тощо.

Законом України "Про освіту" на педагогічних працівників покладено обов'язок, зокрема, виховувати у дітей та молоді повагу до народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, готувати учнів  та студентів до свідомого життя  в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди  між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами, а на батьків - виховувати шанобливе ставлення  до державної і рідної мови, до народних традицій та звичаїв, повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів.

С. Гринів акцентує увагу на тому, що «значним кроком у вирішенні мовних проблем в Україні стала ратифікація в 2003 р. Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Згідно з Хартією, стосовно регіональних мов або мов меншин (положення Хартії в Україні застосовуються до таких мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської), в межах територій, на яких такі мови використовуються, та відповідно до стану розвитку кожної мови, Україна зобов'язалась будувати свої політику, законодавство та практику на таких цілях та принципах, зокрема:

а) визнання регіональних мов або  мов меншин як засобу відображення культурного багатства;

б) поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншин;

в) необхідність здійснення рішучих  дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин з метою  їх збереження;

г) сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі регіональних мов або  мов меншин в університетах.

Розділом III Хартії передбачено конкретні  заходи, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті, а саме у  сферах:

o освіти;

o правосуддя;

o діяльності адміністративних  органів та надання публічних  послуг;

o діяльності засобів масової  інформації;

o культури;

o економічного та соціального життя» [3,С.161–165].

Відповідно  до Закону "Про мови в Українській PCP", мовами міжнародного спілкування  визнані українська, російська та інші мови. Під іншими слід розуміти будь-які поширені в світі іноземні мови. Серед них можна виділити офіційні мови ООН (англійську, французьку, іспанську, китайську, арабську і російську) та робочі мови ООН (англійську, французьку, іспанську і російську). Офіційними мовами Ради Європи є англійська та французька мови.

Оскільки  Україна є членом не тільки таких  міжнародних організацій, як ООН  та Рада Європи, а й інших всесвітніх та регіональних організацій, то держава  повинна сприяти вивченню громадянами  України й інших мов міжнародного спілкування.

Проблеми лінгвоциду в Україні

Мовні відносини  в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.