Мовне право в Україні

Основними передумовами прийняття Закону про  мови були:

• по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;
• по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови,наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

А. Погрібний зазначає, що «термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою  лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти» [11,С.100].

Дослідник наголошує на тому, що «щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою. За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській  академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 к синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою» [С.100-108].

Також автор звертає увагу  на тому, що «у 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край. Політику законодавчих обмежень української мови продовжив  радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців» [11,С.110-118].

П. Стецюк пише, що «в українській мові використовувалися й інші форми лінгвоциду:

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19-го століття писав: ”Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою ( він стане вчитися чужою і наша народність загине...” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що

проводилися в Україні, публікували  російською мовою. Українською в  УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науково(популярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років, було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, ( слова, яких уживати”. Деякі російсько(українські словники цього часу фактично є російсько(російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазанала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко(Карий писав: “Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись...” Комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники» [15,С.650-654].

 

 

Висновки

Використання двох або  кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов ( літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

До небагатьох країн Європи, в яких двомовність затверджена  на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи ( фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

Загрозу, яку становить  для цілісності держави поширення  на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, мовну ситуацію  в Україні  сьогодні визначають два  основні

чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус

однієї ( української мови);

б) співіснування двох мов  у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.

На жаль, законодавство України не визначає всього кола прав і свобод громадян, пов'язаних з правом на рідну мову, не встановлює повноважень спеціальних державних органів, які відповідають за дотримання цього права, не передбачає конкретної юридичної відповідальності за його порушення тощо, тобто не визначає всього комплексу питань, які є державною політикою в цій сфері. Закон "Про мови в Українській PCP" передбачає, що публічне приниження або неповага, умисне викривлення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перепон чи обмежень в користуванні ними, проповідування ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть відповідальність, встановлену законом. Проте прямо закони України відповідальність за зазначені діяння не встановлюють. Винятками є хіба що статті 161 і 338 КК України, які передбачають кримінальну відповідальність, зокрема за такі дії, як: пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за мовними ознаками, за публічну наругу над Державним Гімном України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

1. Конституція України:  Прийнята на п’ятій сесії Верховної  Ради України 28 червня 1996 р. –  К., 1996.

2. Ажнюк Б.М. Мовна політика і верховенство права // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу, 25 –27 жовтня 2007 р. – К., 2007. – Кн. І. – С. 42-43.

3. Гринів О. Державна  мова у конституційному полі // Березіль. – 2001. – № 11-12. – С. 161 – 168.

4. Європейська хартія  регіональних мов або мов меншин. – Страсбург. – 5 листопада  1992 року. – ETS148. – 2004. – С. 45.

5. Загнітко А. Українська мова як державна: ретроспектива і сучасність // Освіта і управління. – 2002. – Т. 5. – № 2. – С. 7 – 14.

6. Законодавство України  // www.nau.kiev.ua

7. Концепція Державної  мовної політики в Україні.  – К., 2006 //www.rada.gov.ua

8. Лопушинський І. Законодавчі перспективи утвердження державності

української мови в сфері  освіти України ХХІ ст. (порівняльний аспект) // Овіта і управління. – 2004. – Т. 7. – Ч. 3-4. – С. 67 – 74.

9. Мамутов В. О языке – на языке национальных интересов // Віче. – 2001. – №11. – С. 122 – 136.

10. Німчук В. Спроба ревізії Конституції // Літературна Україна. – 2005. – С. 1.– (14 квіт.).

11. Погрібний А. Про  мову роду та фальш одного  етикету // Освіта і управління. – 2005. – Т. 8. – № 3-4. – С. 100 – 118.

12. Програма розвитку і  функціонування української мови  на 2004 – 2010 роки .Зі змінами, внесеними згідно з постановою КМУ № 676 від 26

травня 2004 р. // www.rada.gov.ua

13. Резолюція ІІІ Всесвітнього  форуму українців. Секція “Мовне будівництво в Україні та розвиток української мови” // Освіта і управління.

– 2002. – Т. 5. – № 1. –  С. 50 – 55.

14. Рекомендації парламентських  слухань “Про функціонування української мови в Україні” від 6 лютого 2003 р. № 480-ІV //

www.rada.gov.ua

15. Стецюк П. До питання  про конституційно-правові основи  утвердження статусу української  мови як державної // Українська  філологія: школи, постаті, проблеми. – Львів, 1999 . – С. 650 – 654.

16. Тернопільський Б. Правові  засади мовної політики // Віче. –  2003. – № 10. – С. 66 – 71.

17. Ткаченко О.О. Українська  мова у правовому полі України  // Українська освіта у світовому  часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу. – 25 – 27 жовтня 2007 р. – К., 2007. – Кн. І. – С. 494 – 495.

18. Фаріон І. Сесійні зали ми мовні смітниська // Урок української. – 2006. – № 8-9. – С. 22 – 24.