Основи геополітики Фрідріха Ратцеля

Основи геополітики  Фрідріха Ратцеля

Фридриха Ратцеля (1844-1904) можно считать "отцом" геополитики, хотя сам он этого термина в своих трудах не использовал. Он писал о "политической географии". Его главный труд, увидевший свет в 1897 году так и называется "Politische Geographie". 

Ратцель окончил Политехнический университет в Карлсруе, где он слушал курсы геологии, палеоонтологии и зоологии. Завершил он свое образование в Хайдельберге, где стал учеником профессора Эрнста Гекеля (который первым употребил термин "экология"). Мировоззрение Ратцеля было основано на эволюционизме и дарвинизме и окрашено ярко выраженным интересом к биологии. 

Ратцель участвует в войне 1870 года, куда оправляется добровольцем и получает Железный Крест за храбрость. В политике он постепенно становится убежденным националистом, а в 1890 году вступает в "Пангерманистскую лигу" Карла Петерса. Он много путешествует по Европе и Америке и добавляет к своим научным интересам исследования по этнологии. Он становится преподавателем географии в техническом институте Мюнхена, а в 1886 переходит на аналогичную кафедру в Лейпциге. 

В 1876 году Ратцель защищает диссертацию об "Эмиграции в Китае", а в 1882 в Штуттгарте выходит его фундаментальный труд "Антропогеография" ("Antropogeographie"), в котором он формулирует свои основные идеи: связь эволюции народов и демографии с географическими данными, влияние рельефа местности на культурное и политическое становление народов и т.д.

Но самой основной его  книгой была "Политическая география". 

Незважаючи на культурну гетерогенність людства та на різний рівень розвитку окремих народів світу, Ратцель вказує, що у них у всіх у вигляді фундаменту лежить спільність самих головних здобутків культури.

Вже із самої методології  органіцизму логічно повинен випливати висновок

про гомогенну природу  людства. Наш автор говорить, що з  погляду

природодослідника всі люди, які населяють планету, незалежно  від рівня

їхнього розвитку, незважаючи на географічні відмінності їх розташування,

є особинами одного виду. Людство має цілком конкретну  структуру своєї

будови. Уже від сивої  давнини воно поділяється на три  раси, які є

різновидами одного цілого. Кордони між ними сильно стерті через  те, що

люди є істотами, що перебувають  у постійному русі. Тому людство  має

багато перехідних расових  груп. Можливість визначити епіцентр

розташування всіх трьох  рас дає змогу зробити припущення про

просторово-кліматичну природу  їх відмінностей, коли довготривалий

адаптивний період окремого існування виробив наявні сьогодні характерні

ознаки. Отже, за низкою зовнішніх  рис ми можемо (хоч досить умовно)

говорити про спільного  пращура кожної окремо взятої раси, тобто про

кровну спорідненість  їх.

Рух за межі свого проживання, що постійно стимулювався обмеженим

простором, приводив до постійних  сутичок між ними. Особливо загострилася

боротьба між расами після  перших навколосвітніх експедицій, що були

продовженням політики зовнішньої колонізації низки європейських країн.

"Ця нездатність рас  жити мирно одна біля одної  відноситься до своєрідних

властивостей природи  людини. Біла шкіра витісняє червону, довге волосся

оголошує війну хвилястому. Не зовнішніми ознаками, що нібито одне одного

заперечують, не різницею у  здібностях вартує пояснювати цю дивну

схильність людської природи, а, найперше, ненавистю до всього

чужоземного; тільки згодом та чи інша теорія... прагнула виправдати цю

вроджену ненависть."

Коментує вчений і поширені в його час ідеї про меншовартісність мішаних

раc. Цьому переконливо суперечать історичні факти, бо дуже часто носіями

культури виступали саме мішані раси. Так, наприклад, стародавні елліни є

мішаниною елементів світлої  європейської раси із окремими представниками

темних південно-європейських, західно-азійських і північно-африканських

племен. Тут, розмірковує  Ратцель, очевидно, важливішим є не саме

змішування, а з ким  воно відбувається, що нового і корисного  приносять у

життя нації асимільовані нею інородці. Важливішим є питання, чи

посилюють вони її, чи ослаблюють, чи піддаються вони асиміляції взагалі.

Розмірковуючи над природою людини, її розвитком та залежно  від

просторового розташування, Ратцель навіть назвав один із параграфів

своєї "Антропогеографії" "Людина як частина поверхні Землі". І хоча

людина не може бути визнана  за істоту, цілковито віднесену до Землі, все

ж вона "створена із землі, і її складові частини розвивалися  у

нескінченному рядові поколінь одного походження, у безпосереднім

зв'язкові із землею." Організми  споживали органічні та неорганічні

речовини як їжу, і немає  на Землі такої речовини, яка не була б

втягненою у цей процес тотального споживання живими істотами.

Важливий у концепціях класичної геополітики термін "ґрунт" Ратцель

пояснює читачам як "довкілля" у найширшому сенсі цього слова, сюди він

зараховує і повітря, і  світло, і небесне склепіння, що відображене  в

його душі. Вплив довкілля відображений у релігії та науці, поезії та

традиційно культурних вартостях. Порівняємо хоча б землероба і

кочівника, мешканця низин  і горянина, а також території  їх проживання,

клімат, рослинний та тваринний  світи, форми господарювання, і ми

побачимо, як буквально конкретний ґрунт детермінує людині напрямок її

розвитку. Ґрунт із самого себе ліпить людину, її фізіологію та

психологію, ніби підкоряючись невидимій силі небес.

"Положення, простір  і межі людства та окремих  народів – все

детермінується поверхнею Землі, і вже положення і контури окремих її

частин позначають ті відмінності, які мусять колись виявитись в  тих

племенах, які їх населяють."

Політична географія

Під завершення своєї творчої  діяльності Ратцель зосередив увагу на

дослідженні феномена держави як живого, укоріненого в ґрунт організму.

Найважливішими із праць, що були написані ним на цю тему, можна  назвати

"Політичну географію" (1897) і військово-політичну доктрину "Про закони

просторового росту держав" (1901); вихід їх у світ фактично засвідчив

появу нової академічної  науки – політичної географії.

Концепцію політичної географії  Ф.Ратцель починає із викладу наріжного

положення, що "політична організація території перетворює державу в

організм, до якого  певна частина земної поверхні входить  так, що

властивості держави  виявляються складеними із властивостей народу і

території. Найважливішими із цих властивостей є розміри, положення  і

кордони, потім  вигляд і форма території з  її рослинністю і водами і,

нарешті, її відношення до інших частин поверхні." Включення до поняття

держави трьох  складових – ґрунт (довкілля), етносу і суспільства, як

взаємодіючих, взаємопроникаючих і взаємозмінюючих одне одного елементів єдиного процесу адаптації конкретного народу до конкретної території опосередковано через механізм державного регулювання цього процесу, дає змогу, на його думку, говорити про наявність між ними особливого біогеографічного зв'язку, що відображає ознаки індивідуальності; цю індивідуальність можна описати поняттям біогеографічний організм. Саме

на цьому Ф.Ратцель робить радикальний висновок, що держава є живим,

закоріненим у ґрунт організмом, а характерною ознакою цього державного

організму, як усякого іншого живого, є властивість зростати.

Саме виникнення держави  автор "Політичної географії" відносить  до

найдавнішого історичного  періоду – епохи первісного суспільства,

вказуючи на особливість  виникнення держави, яка відрізняє  її від

первісної сім'ї, це тісний зв'язок із ґрунтом.

Держава виникає  там, – каже Ф.Ратцель, – де група людей об'єднується

однією метою, держава є наслідком домінування  загального над

індивідуальним.

Разом із розширенням ділянки, окультуреної для вирощування рослин і

тварин, зростає і група  людей, що за нею доглядає, поступово

переростаючи у народ, що заселяє значний простір. Держави  на всіх

стадіях свого розвитку розглядаються  як організми, які з необхідністю

зберігають свій зв'язок із ґрунтом... Держави розвиваються на

просторовій базі, все більше поєднуючись і зливаючись із нею, витягуючи

з неї все більше і більше енергії. Таким чином, держави виявляються

просторовими явищами, що керуються і оживлюються цим  простором...

Держави вписуються в серію  явищ Експансії Життя, будучи найвищим рівнем

цих явищ."

Ф.Ратцель ретельно досліджує й описує, які найважливіші особливості

ґрунту (довкілля) відтворюють  індивідуальні риси держави. Найперше,

розмір держави, а також місцеположення та міцність кордонів є

найістотнішими  факторами формування напрямку її розвитку, її могутності.

Важливими показниками виступають типи ґрунту, зайнятого державою, з  їх

рослинним та тваринним світом, з рівнем іригації земель. Він зазначає,

що важливим моментом є  співвідношення з іншими конгломератами земної

поверхні, дотичними до держави  – пустель, морів і незаселених земель.

Усі ці характеристики, взяті  разом, творять таке важливе поняття, як

"Країна". Та коли  ми розглядаємо конкретну її  форму "Наша Країна", –

наголошує автор, – то слід до цього додати все, що людина створила на

цій землі, що вона пережила впродовж однієї історичної долі. Поступово  у

цих людей формується спільна національна культура, релігія та традиції.

Вони починають зовнішньо  відрізнятися і відрізняти себе від  інших груп

людей, мислячи етнічними  категоріями "ми" – "вони". Ф.Ратцель зауважує,

що вже саме тривале "перебування  на одному і тому ж місці, можливо,

здійснює особливий, ще до кінця не вияснений вплив на фізичну  та духовну

організацію і непомітно  змінює її для всіх в одному напрямку". Так,

каже він, чисто географічне  поняття "Країна" трансформується  в духовний

та психологічний зв'язок мешканців країни та історії "Наша Країна".

Сполучною ланкою двостороннього зв'язку "держава-ґрунт" виступає народ (етнос), який одночасно теж є складовою частиною держави. Якщо місце проживання етносу добре захищене природними кордонами, що обмежують на першому етапі розвитку доступ сюди руйнівних чинників і дозволяють відтворювати одні й ті ж самі характеристики, що надходять із ґрунту і втілюються в народ, то тоді сила народу зростатиме, об'єднуючи ґрунт і народ у нерозривне ціле. Коли ж цей зв'язок постійно обриватиметься –

каже Ф.Ратцель, – то й народ буде кволим, а держава аморфною.

 

Сукупність усіх цих впливів  сформувала два різних типи народів: "народ

панів" і народ  слуг". Перші з них здатні до самоусвідомлення себе як

індивідуальної цілісності, спроможні на активні колективні дії і

розуміння свого історичного  призначення, другі – ні. Є дві  альтернативи

самоорганізації народів, які  особливо яскраво відображають вибір "між

народом, що замкнувся у  собі, який при стосунках з іншими народами не

приховує своєї індивідуальності та усвідомлення єдності, і народом

доступним, що відкриває  свою душу для всіх побічних впливів, між ними

існує велика різниця. Ця відмінність  рельєфно проступає вже у схильності

до наслідування, наприклад, переймати чужу мову, звички та звичаї. Перша

якість сприяє створенню  відомого національного обличчя, що характеризує,

наприклад, англо-кельтів, що залишаються за будь-яких обставин і у всіх

зонах проживання постійно одними і тими ж; другою якістю пояснюється

швидке романізування вестготів та норманів, що відбулося у більшості

випадків протягом двох поколінь, каже Ратцель.