Основи геополітики Фрідріха Ратцеля

"Закрита держава"  – це держава панівної нації,  яка у світових змаганнях

перемагає слабші "відкриті" нації. Він говорить: "Держави

висококультурних народів  всі замкнені, в них добре визначені  кордони,

які деколи залишаються незмінними сотні років; держави ці відрізняються

установами, що служать для  захисту громадян і на вигоду їх духовному та

матеріальному добробуту. Чудові шляхи сполучень, адміністративні

установи, військова та морська  сила служать для блага громадян. Держави

відсталих народів малі, слабкі, і в них немає тих  установ, немає навіть

певних кордонів."

Розвиваючи думку про  два різні типи народів: "народ-вожак" і

"народ-слуга", він вказує  на поліетнічний характер утворення багатьох

держав, коли один народ поневолює  інший і добровільно бере на себе тягар

служіння новоутвореній  державі. Цей народ захищає її від зовнішніх

ворогів, виконує поліцейські  та управлінські функції, а всередині

країни, інтенсивно експлуатує поневолене населення, поступово в  процесі

симбіозу увіковічує себе в панівну верству новоутвореної  держави.

Ілюструючи свої дослідження  про поліетнічну основу формування багатьох

народів, Ф.Ратцель наводить приклад античної Еллади, де "залежність

піриетів та ілотів була прямим наслідком підпорядкування автохтонних

мешканців Еллади могутності нових пришельців-дорійців."

Ф.Ратцель зауважує про важливість світоглядних засад замкненості народу,

усвідомлення стародавніми греками (дорійцями) особливої історичної

місії, унікальності свого  національного буття – різке  відмежування себе

від навколишнього світу  інших народів. Підсумовуючи цю проблему, він

наголошує, що якщо на одній  землі збираються народи з різними

здібностями і вмінням  засновувати й керувати державами, то керівництво

обов'язково дістанеться  здібнішому в політичному відношенні.

Цікава його позиція і  в мовному питанні, що була актуальною для

Німеччини кінця XIX століття. Прокладаючи аналогію з українською  мовною

ситуацією, варто не забувати, що німці ніколи не зраджували рідній мові,

в іншому вона може бути корисною для розуміння і вироблення правильних

підходів для вирішення  цього питання в Україні. "Зазираючи вперед, у

майбутнє тієї чи іншої національності, ми нерідко  випускаємо із зору

наскільки очевидні географічні якості простору і положення  держави, тоді

як мові надаємо, зазвичай, занадто велике значення. Тоді як мова не може

бути кінцевою метою політики. Мова є лише знаряддям  духу; вважати її

цілком тотожною духові – велика помилка. І у цьому  і захована причина

безцільності  та неуспішності національної політики, що концентрує

основну увагу  на тому, щоб завербувати своїй  мові нових вірних. Така

політика, зрештою, змушена буде визнати, що вирішальним  фактором є не

сама мова, а  те, що вона в собі несе і виражає  у державі, головним

чином, політичний дух, волю і культурну могутність."

Важливим у політичній географії Ф.Ратцеля є розуміння центральної ролі

суспільства. Тривалий шлях уніфікації географічних, культурних та

психологічних особливостей народу в один політичний організм не може

становити його кінцеву мету, "у своєму розвитку держава повинна

здобувати собі нові сили, і  з цього ось і випливає внутрішній тісний

зв'язок держави із суспільством, що є носієм цього розвитку."

Соціокультурна  зорієнтованість суспільства на сприяння економічним

успіхам своїх  громадян завжди була двигуном розвитку і самої держави, її

культурної та економічної міцності. Усі великі морські держави, –

нагадує Ф.Ратцель, – чи то фінікійці, чи то афіняни, чи то британці,

завжди були економічно розвиненими  державами.

У свою чергу, зростання економічного добробуту сприяло зростанню

чисельності населення цих  країн, а згодом його чисельність  починає

випереджати можливості заселеної  території у життєзабезпеченні  такої

кількості народу; виникає  біосоціальна потреба у розширенні життєвого

простору конкретного  народу. Лише новий простір може дати нову силу для

життя. Осмислюючи цю історичну  проблематику, Ф.Ратцель робить важливий

узагальнюючий висновок: держави, як і всі інші біогеографічні організми,

щоб розвиватися, мають рухатися і рости. Як наслідок цього росту виникає

природна конкуренція  між державами за новий простір, власне, у цьому і

полягає суть держави: боротися за життєвий простір народу. Описуючи

процес зростання держави, Ф.Ратцель виділяє два його взаємопов'язані

етапи: перший охоплює період освоєння незайнятих земель всередині  країни

– його він називає внутрішньою  колонізацією; другий – це вихід  за

історичні межі країни, "і  тоді виникають всі ті форми просторового

росту..., які, зрештою, невідворотно ведуть до придбання нових земель:

зовнішньої колонізації."

Тому розуміння війни  як форми зовнішнього вираження  внутрішньої

природної необхідності у  зростанні держави є одним  із головних принципів

класичної геополітики. Роздуми  про загальну конкуренцію, а також

недоліки національної освіти у сучасній Ратцелю Німеччині, підштовхнули

його до висновку про необхідність виховання народу на просторових

принципах. "Кожен народ повинен бути вихований на концепціях розвитку

великих і малих країн: це виховання весь час мусить посилюватися, щоб

вберегти народ від  його повернення до концепції малих  просторів.

Руйнування (розкладання) кожної держави починається з  її відмови від

концепції більшого простору".

З цього випливає й інший  важливий висновок: чим більше здійснюється

зусиль на зовнішнє посилення держави, тим слабкішими стають внутрішні

суперечності. Більше того, історія знає немало прикладів, коли народи,

зорієнтовані на великі простори, підкоряють собі народи, культурно

розвиненіші (римляни підкорили  греків), звісно, за цим ішло і політичне

панування.

Ф.Ратцель найґрунтовніше розгорнув ці міркування у глобалістській

концепції розвитку держав і в одній із останніх своїх  праць "Про закони

просторового росту держав" (1901р.). Він виводить сім взаємопов'язаних

законів, у яких розкриття одного явища логічно переходить в осмислення

іншого, а в міру переходів  виявляється весь механізм універсалізації

політичного простору світу  через проблематику росту держав.

Перший закон описує взаємозалежність розвитку культури народу і

детермінованого ним просторового росту держави.

Другий закон показує, як просторове зростання держави активує розвиток

інших структурних елементів  суспільства, зокрема, морську і  сухопутну

торгівлю, національне виробництво, стимулює виникнення і розвиток нових

ідей, посилює активізацію  місіонерської роботи – своєрідної форми

нав'язування культурної переваги над чужоземцями. Просторове зростання,

говориться тут, у прямій, або опосередкованій формі сприяє розвиткові

усіх сфер суспільного  життя.

Третій закон вказує на те, що сама форма росту держав відбувається

способом приєднання і  поглинання слабкіших держав.

Четвертий закон розглядає проблему кордонів держав як рухливу форму

політичної організації  простору. Ратцель показує, як цей периферійний

орган держави може бути показником її розвитку або занепаду.

П'ятий закон присвячений опису росту держави як форми вбирання в

себе найкорисніших складових  довкілля – районів, багатих природними

ресурсами, низовин і височин, басейнів річок та внутрішніх морів,

океанічних берегових  ліній тощо.

Шостий закон звертає увагу на те, що дуже часто для початку просторового

росту конкретній державі  потрібен зовнішній поштовх. Це може бути

викликане як фізико-географічною неоднорідністю земної поверхні, так  і

перепадом цивілізаційних рівнів сусідніх народів.

Сьомий закон просторового росту держав досліджує динаміку зростання

сили, коли тенденція поглинання слабких сильними державами переходить

від однієї до іншої держави  і в міру цих переходів сама набирає силу,

підштовхуючи до наступного збільшення території.

 

На Ратцеля в значительной степени повлияло знакомство с Северной Америкой, которую он хорошо изучил и которой посвятил две книги: "Карты североамериканских городов и цивилизации" (1874) и "Соединенные Штаты Северной Америки" (1878-1880). Он заметил, что "чувство пространства" у американцев развито в высшей степени, так как они были поставлены перед задачей освоения "пустых" пространств, имея за плечами значительный "политико-географический" опыт европейской истории. Следовательно, американцы осмысленно осуществляли то, к чему Старый Свет приходил интуитивно и постепенно. Так у Ратцеля мы сталкиваемся с первыми формулировками другой важней геополитической концепции концепции "мировой державы " (Weltmacht). Ратцель заметил, что у больших стран в их развитии есть тенденция к максимальной географической экспансии, выходящей постепенно на планетарный уровень. 

Следовательно, рано или  поздно географическое развитие должно подойти к своей континентальной  фазе. 

Применяя этот принцип, выведенный из американского опыта политического и стратегического объединения континентальных пространств, к Германии, Ратцель предрекал ей судьбу континентальной державы. 

Предвосхитил он и другую важнейшую тему геополитики значение моря для развития цивилизации. В своей книге "Море, источник могущества народов" (1900) он указал на необходимость каждой мощной державы особенно развивать свои военно-морские силы, так как этого требует планетарный масштаб полноценной экспансии. То, что некоторые народы и государства (Англия, Испания, Голландия и т.д.) осуществляли спонтанно, сухопутные державы (Ратцель, естественно, имел в виду Германию) должны делать осмысленно: развитие флота является необходимым условием для приближения к статусу "мировой державы" (Weltmacht). 

Море и "мировая держава" у Ратцеля уже связаны, хотя лишь у позднейших геополитиков (Мэхэн, Макиндер, Хаусхофер, особенно Шмитт) эта тема приобретет законченность и центральность. 

 

Швед Рудольф Челлен (1864 1922) был первым, кто употребил понятие "геополитика".

Челлен был профессором истории и политических наук в университетах Уппсалы и Гетеборга. Кроме того, он активно участвовал в политике, являлся членом парламента, отличаясь подчеркнутой германофильской ориентацией. Челлен не был профессиональным географом и рассматривал геополитику, основы которой он развил, отталкиваясь от работ Ратцеля (он считал его своим учителем), как часть политологии. 

Геополитику Челлен определил следующим образом: 

"Это - наука о Государстве как географическом организме, воплощенном в пространстве".

Помимо "геополитики" Челлен предложил еще 4 неологизма, которые, по его мнению, должны были составить основные разделы политической науки:

экополитика ("изучение Государства как экономической силы");

демополитика ("исследование динамических импульсов, передаваемых народом Государству"; аналог "Антропогеографии" Ратцеля);

социополитика ("изучение социального аспекта Государства");

кратополитика ("изучение форм правления и власти в соотношении с проблемами права и социально-экономическими факторами").

Но все эти дисциплины, которые Челлен развивал параллельно геополитике, не получили широкого признания, тогда как термин "геополитика" устойчиво утвердился в самых различных кругах.