Основні чинники формування політичної культури

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

 

 

Кафедра «Філософія і соціологія»

 

 

 

 

РЕФЕРАТ З ПОЛІТОЛОГІЇ

На тему «Основні чинники  формування політичної культури»

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 21 КН

Саржан А. С.

 

Перевірив: доцент кафедри  Паршин Б.А.

 

 

 

Мелітополь, 2013

 

ЗМІСТ:

1. Вступ……………………………………………………………………3
2. Основні шляхи і чинники формування політичної культури….........4
3. Типи, види та функції політичної культури………………………….8
4. Шляхи формування політичної культури громадянина демократичної держави………………………………………………11
5. Висновки………………………………………………………………17
6. Список першоджерел та інша література……………………….......19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ВСТУП

Політична культура — це система  знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і  відтворюються в процесі зміни  поколінь. Її можна визначити як обумовлений історичними, соціально-економічними й політичними умовами якісний  стан політичного життя суспільства, що відбиває рівень освоєння суб'єктом (суспільством, групою, особою) політичних відносин, цінностей і норм, ступінь  соціокультурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

 

Політична культура включає ті елементи і феномени суспільної свідомості, а в більш широкому розумінні  духовної культури тієї чи іншої країни, котрі пов'язані з суспільно-політичними  інститутами та процесами і впливають  на формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, визначають напрямок політичного процесу  в цілому та політичної поведінки  широких мас населення зокрема.

 

Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші норми й  правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона формує керівні принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують єдність і взаємодію інститутів та організацій, надає цілісності й інтегрованості політичній сфері так само, як загальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому.

 

 

2. Основні шляхи і чинники формування політичної культури

 

Умовою формування політичної культури людей є їхня включеність  у політичний процес, взаємодія з  політичною реальністю. У політичному  процесі діє цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різноманітні сфери громадського життя, усі вони в тому чи іншому ступені беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрямки цього процесу. Ними є: цілеспрямована освітньо-просвітительська, духовно-ідеологічна діяльність держави, політичних партій, громадських організацій і рухів, церкви, засобів масової інформації, вплив бізнесу, науки, освітніх установ, сім'ї, трудового колективу, клубів і організацій по інтересах. 
 
Діяльність держави по визначенню моделей політичної поведінки, формуванню і закріпленню національних політичних символів за допомогою прийняття законодавчих актів визначає відповідно і найважливіші параметри політичної культури. Коли ж держава приймає на себе ідеологічні функції, вона безпосередньо активно включається в процес формування політичної культури. Історія має у своєму розпорядженні приклади того, що саме державі належить не просто значна, а визначальна роль у формуванні національної політичної культури. Дуже активно цю роль виконувала держава в колишніх соціалістичних країнах. Буває і так, що держава протягом багатьох десятиліть може обмежуватися функцією "нічного сторожа", як, наприклад, у США. Проте й у цих умовах національна політична культура була у величезному ступені дитиною своєї держави. Конституція, Білль про права, поправки до конституції, інші закони, звід загальнонаціональних символів, офіційні свята із символічним підтекстом, як невід'ємні риси американської політичної культури, створювалися під егідою цього самого "нічного сторожа". 
 
Інший, не менше важливий шлях формування політичної культури — політична, ідеологічна, виховна й організаційна діяльність громадських організацій, в першу чергу партій. Вони закладають основи політичної свідомості громадян, їхнього мислення і поведінки. Саме діяльність політичних партій формує у громадян відношення до партій і партійних систем, уявлення про місце партій в політичній системі суспільства, про відносини між партіями і державою і т.п. 
 
Активна участь церкви в повсякденному політичному житті і виробка нею основних моделей політичного мислення і поведінки громадян також є одним із шляхів формування політичної культури суспільства. На політичну культуру багатьох західних країн глибоко вплинула протестантська церква. Вона наполягала на прагненні людей до життя, орієнтованого як на особисте переконання, так і на релігійну переконаність. Віруючий зобов'язаний був працювати, створювати своєю працею багатство, коритися закону і творити добро. М. Вебер пояснював ефективний розвиток капіталізму, зокрема, тим, що називається "протестантською етикою". Протестантські цінності мали і політичні наслідки: люди, що розділяли їх, спонукались до громадських акцій. Протестантські церкви по суті були мініатюрними політичними системами зі своїми лідерами, комітетами, конфліктами, пошуком шляхів згоди і т.п. Самі віруючі будували будинки, наймали проповідників, спостерігали за веденням господарських справ. Таким чином, можна стверджувати, що політична культура участі багато в чому була визначена релігійною культурою участі. 
 
У сучасних умовах одним із найбільше ефективних шляхів формування політичної культури є інформаційно-комунікаційна діяльність засобів масової інформації (ЗМІ). Не випадково їх називають "четвертою владою”. За цією метафорою ховається реальна спроможність ЗМІ формувати основні політико-культурні цінності громадян, стереотипи політичної поведінки. З приходом у повсякденне життя людей телебачення "четверта влада" помітно посилилася. Екран дозволяє не тільки у вербальній, але й у візуальній формі впроваджувати в політичну свідомість ідеї, що були колись дуже абстрактними. Використання ЗМІ для формування політичної культури найбільше ефективно, тому що вони спроможні впливати на максимальну кількість людей у найкоротші проміжки часу. Особливо важливу роль у формуванні політичної культури ЗМІ грають у перехідні періоди життя суспільства, що типово для сучасної України. 
 
Не викликає сумнівів, що в країнах із ринковою економікою одним із шляхів формування політичної культури є вплив бізнесу на політичні відношення. Політичну культуру країн із тоталітарним або авторитарним військовим режимом (наприклад, що був у Прусії або нацистській Німеччині, багато в чому і СРСР) неможливо зрозуміти без розгляду такого шляху її формування, як перенос із більшими або меншими змінами принципів, норм і моделей діяльності армії на політичне життя. Серед таких принципів — єдиноначальність, дія по команді, обмеження демократії, орієнтація на використання сили, підвищена таємність і т.п. 
 
Стихія суспільно-політичних рухів, як показує досвід багатьох країн, нерідко родить ідеї, установки, моделі поведінки, що міцно входять у національну політичну культуру. Це ще один шлях формування політичної культури. Як приклад можна призвести установку слов’янського менталітету на рішення актуальних питань громадського життя "усім миром". 
 
На один із шляхів формування політичної культури вказував свого часу Конфуцій. Він стверджував, що принципи сімейних відносин переносяться на політичне життя, зумовлюючи тим самим її культурний зміст. 
 
Не можна не назвати ще один із шляхів формування політичної культури - це навчальний і виховний процес у навчальних закладах. Адже саме в рамках навчальних закладів протікає значна частина політичного виховання, ціллю якого є насамперед докладне інформування про політичну систему і її норми. Саме навчальні заклади включають у програми навчання вивчення історії батьківщини, що повсюди використовуються як засоби затвердження патріотичних цінностей, виправдання існуючої політичної системи й у кінцевому рахунку формування добропорядного, лояльного до влади громадянина. 
 
Відомо, що країни, що мають аналогічні соціально-політичні системи, можуть значно відрізнятися друг від друга в політико-культурному відношенні. Ці розходження в політичній культурі визначені, крім іншого, і так називаними "зовнішніми", тобто неполітичними, чинниками: специфікою історичного розвитку, геополітичного положення країни й особливо економічними чинниками. 
 
Історичний досвід багато в чому визначає якість політичної культури, тим більше що він містить у собі і політичний досвід країни. Особливо велика роль історичних подій із глибокими наслідками: війн, революцій, національних криз і т.п. 
 
При проведенні порівняльного аналізу американської політичної культури і політичних культур континентально-європейського типу, приміром, необхідно враховувати, що в США формування політичної культури після завоювання незалежності в 1770 році відбувалося за більш сприятливих умов, чим у Європі. Феодальних пережитків у США було незрівнянно менше, ніж у Старому Світі. Таким чином, політична культура США споконвічно несла в собі значно менше слідів феодального минулого. У американської буржуазії не було, як у європейської, потужного суперника в особі феодальної аристократії. Американська буржуазія не випробувала такого тиску з боку робочого руху, як європейська. 
 
Інша особливість національної історії США - поступовість освоєння континенту і включення до складу держави різнорідних у культурно-політичному відношенні регіонів. Ця особливість також впливала на політичну культуру даної країни, визначаючи наявність регіональних політичних субкультур. Крім того, необхідно додати, що США утворювались як країна іммігрантів. Отже, політична культура США постійно зштовхувалася з новими елементами, носіями яких були іммігранти з різних країн. А це жадало від держави пропаганди ідеології "американізму". 
 
Всі зазначені особливості обумовили відносну децентралізацію політичної влади, аморфність політичних партій, орієнтацію із самого початку на узгодженість політичних дій, а не на насильство, сміливість у політичному експериментуванні. Ці риси характерні для американської політичної культури. Континентально-європейські політичні культури виглядають декілька інакше. Історія розвитку європейських країн обумовила перевагу еклектичності в їхніх політичних культурах. Розходження поступово згладжуються, але час від часу вони дають про себе знати. 
 
Геополітичні чинники мають не менше важливе значення для процесу формування політичної культури. Якщо розглядати вплив їх на прикладі США, то можна констатувати, що Сполучені Штат розвивалися у віддаленні від Європи й Азії як центрів політичної сили і культури. Це забезпечувало безпеку США і визначало характер відносин з іншими країнами. Пригадаємо розхожу фразу американських політиків: "Національні інтереси США вищи над усім!". Якщо додати до цього відносну слабість сусідів, із якими США припадало взаємодіяти на півночі і півдні, то можна зробити висновок: ніщо не перешкоджало формуванню гіпертрофованих уявлень американців про власну значимість. Специфіка геополітичного положення США визначила дуже важливий для формування їхньої політичної культури наслідок: США практично не знали війн. Аж до кінця XIX сторіччя вони не мали регулярної армії, звідси відсутність жорстких, мілітаристських традицій у політичній культурі. Діяльність, пов'язана з військовою сферою, сприймається американцями як свого роду бізнес. У Європі й Азії (на відміну від Америки) для розвитку мілітаристських традицій склалися усі відповідні умови. Саме європейські країни поклали початок двом світовим війнам. 
 
Особливу роль у формуванні політичної культури грають економічні чинники. Як показує історичний досвід, на рівень політичної культури суспільства безпосередньо впливають: економічна стабільність у суспільстві, достатньо розроблена система законів, що регулюють економічні процеси в суспільстві, економічна свобода (у розумних межах), сильні позиції середнього класу й ін. 
 
Але не можна розуміти вплив економічних факторів на формування політичної культури грубо, спрощено в тому змісті, що будь-яка зміна економічних відношень призводить до негайної автоматичної зміни політичної культури. Необхідно мати на увазі, що в реальному суспільно-історичному процесі відбувається взаємовплив економічних і політико-культурних чинників. І цей взаємовплив теж у кінцевому рахунку позначається на якості політичної культури.

 

 

 

 

3. Типи, види та функції політичної культури

 

Американські політологи Г. Алмонд та С. Верба виділили три  типи політичної культури: патріархальну, підданську, активістську.

• Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів; невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм; орієнтація членів суспільства на вождів племені, шаманів.
• Підданська політична культура відзначається певним інтересом соціальних суб’єктів до функціонування політичної системи. Проте самі суб’єкти не проявляють особливої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади та політичних лідерів.
• Активістська політична культура характеризується значним інтересом громадян до політичної системи та наслідків її функціонування, активною орієнтацією на особисту участь у політичному процесі.

Г. Алмонд та С. Верба відзначають, що у реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані  типи, а саме: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї і такий тип політичної культури характерніший для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою; вони характерні для країн Заходу.

У рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна – це культура політичної влади, об’єднань  громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура – це культура  підданих, рядових громадян держави.

 Орієнтація суспільства  на ті чи інші регулятивні  механізми в рамках політичної  системи породжує відповідні  типи політичної культури ринковий або бюрократичний (етатистський).  Якщо ринкова політична культура зорієнтована на відносини купівлі-продажі, досягнення вигоди як універсальний принцип функціонування політичної системи, то бюрократична політична культура – на розв’язання політичних проблем за допомогою механізмів державного регулювання і контролю за політичними процесами, на обмеження і заборону конкурентної боротьби.

Різноманітність інтересів  інших різних спільнот породжує відмінну одну від одної моделі політичних культур – субкультури, які існують у всіх країнах. Серед найбільш значущих в політології відокремлюють такі типи культур: регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Окрім типів політичної культури, дослідники виділяють її види:

• культура депутатської діяльності;
• культура діяльності об’єднань громадян;
• електоральна (виборча) культура та ін.

 

Функції політичної культури обумовлюються її сутністю і показують іі дію и вплив в політичній системі суспільства. Найважливішими з них є:

• пізнавальна функція – вивчає політичні уявлення, знання, міфи, чутки та політичну ідеологію. Політична культура озброює людей знаннями, необхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію інших;
• ідентифікаційну - вона полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність та відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти;
• орієнтаційну - характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній соціальній, політичній системі;
• інтегративна функція – досягнення на базі загально-прийнятих  політико - культурних  цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи. Політична культура за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади;
• комунікативна функція – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу. Завдяки політичній культурі напрацьовані у суспільстві досвід та традиції передаються від покоління до покоління;
• забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей;
• регулююча функція – забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів,  норм, традицій . Вона проявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб'єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень;
• функція соціалізації - політична культура сприяє відповідному засвоєнню норм — регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству;
• виховна функція – формування «політичної людини» на ґрунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини;
• прогностична функція – передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

 

4. Шляхи формування політичної культури громадянина демократичної держави

Основною проблемою подальшої  демократизації політичного життя  у країнах перехідного періоду  від тоталітарного суспільства  до сучасного демократичного, до яких належить і Україна, є формування демократичної політичної культури. Водночас, разом із національно-особливим  у політичній культурі народу та його прояву у формі суспільного життя, існують і типові риси, ознаки, що характеризуються універсальністю  і складаються із тих самих  компонент, що їх поділяє більшість  цивілізованих країн.

 

Демократична  політична культура - це відкрита, групова та особистісна політична культура, основними рисами якої є:

 

• спрямування своїх дій до загальнонаціональної згоди у стратегічних політичних проблемах; динамізм, визнання необхідності періодичної змінності особистостей у владних структурах; плюралізм політичних поглядів,

 

• толерантність відносно дій і намірів опонентів; розуміння пріоритетної ролі громадянського суспільства; консенсус між основними соціальними групами і партіями;

 

• забезпечення юридичної, політичної і фактичної суверенності особи; розуміння нерозривного зв'язку особи із соціумом, бо політика не може бути приватною справою;

 

• наявний вільний вибір своєї політичної позиції та її захист засобами легального політичного дійства.

 

Становлення демократичної  політичної культури на рівні політичної свідомості — це перехід від моно-ідеології тоталітарного суспільства до ідеологічного і політичного плюралізму, від пасивного очікування змін на краще, до активної участі у перетвореннях владної сфери.

 

У демократичних суспільствах відбувається діалог культур, за якими  стоять різні сили, що обрали відповідні політичні ідеології. Цей діалог відіграє позитивну роль у тому сенсі, що завдяки йому жодна із важливих соціально-політичних цінностей не буде забута і не зазнає знецінення.

 

Навіть крайні праві і  крайні ліві політичні сили, якщо вони відмовляються від деяких неприйнятних для демократичного суспільства  настанов (соціальне насильство, ворожнеча, жорсткий контроль над суспільними  процесами, збройне захоплення влади  тощо) мають свій шанс у цьому  діалозі — перші наголошують на цінності встановленого "порядку", другі роблять акцент на цінності соціальної рівності та майбутніх позитивних змін.