Основні чинники формування політичної культури

 

Зрозуміло, що нова політична  культура народжується не водночас, їй передує тривалий процес змін свідомості, волі, соціально-політичних цінностей  та ідеалів.

 

Звернемось до політичної історії становлення того чи іншого різновиду демократичної політичної культури Європи з врахуванням національних ментальних чинників кожного народу.

 

Своєрідно відбувалось становлення  демократичного політичного режиму в післявоєнній Німеччині, де правлячі політичні еліти відігравали  особливу роль у процесі формування нової, посттоталітарної культури. Демократичні перетворення стали можливими багато в чому завдяки тому, що при переважанні  колишніх авторитарних (націонал-соціалістичних) настанов в політичній культурі мас, у політичній культурі німецької  правлячої еліти панували демократичні переконання, намагання назавжди позбавитись  від нацистського минулого. Це стало  можливим, зокрема, завдячуючи соціально-політичним та економічним, як ми вже вказували  згідно з положень Инглхарта. зусиллям окупаційної влади (США. Франція. Велика Британія), що здійснила, так звану, «штучну політичну революцію» в німецьких політичних елітах, в результаті якої керівні посади зайняли нові люди, особи, які переслідувались при нацизмі, учасники руху опору, політичні емігранти, представники так званої внутрішньої еміграції, відомі демократичними поглядами політики Веймарської республіки. Таким чином, віл політичного керівництва було відсторонено фашистсько-тоталітарні елементи.

 

Внаслідок контрольованої зміни  політичних еліт створився суттєвий розрив між їх політичною культурою  та буденною політичною культурою мас. Але оскільки формування політичних інститутів і структур демократії здійснюється перш за все елітою, це і дозволило  створити демократичну політичну систему  у післявоєнній Німеччині за умов "підтягування" рівня політичної культури маси. Зрозуміло, що гака система  не може бути стабільною, тому що стабільна  демократія вимагає вже наявного відповідного рівня політичної культури мас, не уклінної схильності громадян до демократичного правління та до демократичного способу життя. А  подальша соціально-політична та економічна стабілізація можлива в результаті довготривалого економічного зростання  та поступового закріплення в  масовій свідомості тісного взаємозв'язку економічної ефективності і нової  демократичної політичної системи. Хоча відзначимо, що зв'язок демократії і економічного добробуту не такий  прямий, як можна очікувати, зокрема, в Україні. Про це попереджав ще Демокріт, вказуючи, що бідність при демократії краще за добробут при тиранії, бо деспотична і тиранічна влада можуть легко позбавити людину всього.

 

Однак саме тут криється небезпека напряму зв'язати демократію та економічний розвиток, тоді як, за переконанням професора Гарвардського  університету С. Хангтінгтона, демократія не обов'язково ефективно вирішує  всі нагальні проблеми корупції, несправедливості, соціальної нерівності, некомпетентного  прийняття управлінських рішень, вона (демократія) лише створює морально-правові  та інституціональні умови для гарантування свободи індивіда, рівні для всіх шанси участі у громадсько-політичних і економічних процесах.

 

Проаналізуємо прийнятні  для України шляхи формування політичної громадянської культури.

 

В історії політичного  розвитку нації поступово затверджувався шлях розвитку демократичної культури - поступове "підтягування" рівня політичної культури мас до рівня політичної культури еліт, що стане можливим за допомогою розвитку процесу демократизації знизу: впровадженням місцевого самоврядування, децентралізації, розподілу повноважень між центром та місцевими органами врядування.

 

Нормування демократичної  політичної культури на рівні функціонування політичних інститутів починається  з встановлення плюралізму ідеологій (жодна ідеологія не є обов'язковою) політичних дій, політичної діяльності. Плюралізм політичних дій означає  право громадян об'єднуватись у політичні  партії, суспільні організації, групи  за інтересами, передбачає вільну і  рівноправну діяльність політичних партій і громадських організацій  у рамках багатопартійної політичної системи, надає кожній політичній партії, громадській організації, діючих у  межах закону, можливість брати участь у політичному житті країни, впливати через існуючий у суспільстві  політично-правовий механізм на діяльність органів влади і управління. Це, по суті, перехід від системи "партія - це і є держава" до багатопартійної  змагальної системи і розподілу  влади між гілками та суб'єктами:

парламентом - Президентом - структурою виконавчої влади на чолі з Прем'єр-міністром - незалежною судовою  системою - опозицією - інститутами  громадянського суспільства.

 

У звичайному стані суспільства (французький політичний діяч радикального типу М. Роб'єсп'єр казав, що у такому стані корабель держави пливе  по спокійному морю) ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди  між різними політичними силами, а більшість членів суспільства  позитивно ставиться до відповідних  політичних інститутів. Такий тип  політичної культури базується на центристських  ідеологічних орієнтаціях, без впадіння у крайнощі ліво-революційних або право-консервативних поглядів. В умовах поляризованої політичної культури значна частина суспільства поцілена на частини, а в Україні з 2004 року на майже рівні "половини" виборців у сприйнятті політичних норм і ідеалів. В цьому випадку ідеологічні орієнтації переміщуються від центру до краю, набуваючи виразної правої чи лівої спрямованості. В Україні представники одного "краю" тяжіють до проросійської зовнішньополітичної орієнтації, захисту держави у союзі з Росією у рамках Ташкентської угоди, а іншого - схиляються до євро-інтеграції, до системи колективної безпеки НАТО.

 

Серед конкретних чинників формування демократичної  політичної культури в Україні можна  виділити:

 

• Утвердження плюралізму думок і політичних дій; перехід від моно-ідеології марксизму-ленінізму старого тоталітарного суспільства до ідеологічного плюралізму, поширеного у демократичному суспільстві;
• Становлення плюралізму політичних дій, політичної діяльності; формування інститутів громадянського суспільства;
• Реального, а не декларативного поділу політичної влади на горизонтальному і вертикальному рівнях, між гілками та суб'єктами державної влади;
• Фактична участь громадян у політичних процесах із сподіванням на виховну, формуючу роль політичного середовища. Російськими вченими запропоновано термін «виховне соціальне середовище», у зміст якого вкладається розуміння виховного вітливу соціального середовища із позитивними якостями, що є пріоритетними в ньому.

 

Відповідно до основних етапів демократичної трансформації політичного  устрою України можна виокремити два етапи становлення демократичної  політичної культури: етап переходу до демократії та етап утвердження стабільної демократії.

 

Вирішальне значення на першому  етапі має рівень політичної культури еліт, від яких безпосередньо залежить форма і ефективність функціонування політичних інститутів; а на другому  етапі утвердження демократії, коли відбувається впровадження нових політичних інститутів і процедур у практику повсякденного життя, зростає значення політичної культури мас.

 

Важливим для становлення  демократичної політичної культури є наявність розвиненого громадянського суспільства: таке суспільство є  сприятливим середовищем для  консолідації різних соціальних сил  та інтересів на базі демократичних  цінностей та ідеалів, для формування і поширення демократичної політичної культури і через неї - для зміцнення  демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

 

Позитивним для формування політичної культури демократичного типу є віднесення збройної сили держави  до «звичайного» інституту демократичної держави.

 

Особливостями політичної культури сучасного українського суспільства  є наступні риси, притаманні нашому суспільству:

 

• Тривала ідентифікація націй та народностей у світовому політичному просторі;
• Намагання створити майбутній образ України;
• Переосмислення фундаментальних основ політичної культури - мови і менталітету, практики ненасильницьких дій у політиці.

 

Аналізуючи проблеми трансформації  політичної культури у сучасну відзначимо, що на інституціональному рівні існує фактор гальмівного виливу, на формування демократичної політичної культури. Певна бездіяльність владних структур, некомпетентність політиків, чвари і розбрату Верховній Раді призводять до відчуження громадян від держави, влади і прийняття політичних рішень. Результати соціологічних досліджень фіксують великий рівень недовіри до інститутів влади, а також до провідних громадських, державних та політичних діячів. За всі роки розбудови демократичної України повна довіра до парламенту, уряду, профспілок, політичних партій вище 30% не піднімалася.

 

Існуючі в Україні політичні  режими часто перешкоджали створенню  демократичної політичної культури. Це пов'язано з незмінністю політичної еліти, яка по суті є верствою колишніх партійно-комсомольських функціонерів.

 

Нова політична еліта  в особі національно-патріотичних сил виявилася недостатньо організованою  і сконсолідованою, щоб очолити  перехід суспільства до демократії. Цим скористалась стара еліта, партійно-державна номенклатура, яка, перехопивши демократичні гасла та зміцнивши свої економічні позиції шляхом перерозподілу державної  власності, зберігає свій владний вплив. її основні ознаки політичного штибу - некомпетентність, безвідповідальність, неповага до закону, розуміння права  як волі держави тощо. Постійне ситуативне балансування керівної верстви між  принципами охлократичної, демократичної  та авторитарної організації політичного  режиму надзвичайно небезпечне і  загрожує демократії і майбутньому  соціальному розвитку.

 

Залишаючись при владі, стара  еліта продовжує створювати гальмівний вплив на процес трансформації; вона не зацікавлена у радикальних  змінах і тому процес становлення  демократії і, відповідно, демократичної  політичної культури носить суперечливий, непослідовний характер.

 

Фактором гальмівного  впливу є коливання між західними  та східними політичними цінностями. Єдиний вихід для єдності політичної культури громадян України є само-ідентифікація  українського народу як єдиної політичної надії, а висока політична культура керівників у ній є складовою  демократичної громадянської культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. ВИСНОВКИ

• Політична культура охоплює такі аспекти:

• знання політики, фактів, зацікавленість ними;
• оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада;
• емоційна сторона політичних позицій (наприклад, патріотизм, любов до батьківщини);
• визнання у певному суспільстві зразків політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід діяти.

• Політична культура громадянина належить до важливої складової політичної системи суспільства. Зафіксовано двосторонній взаємозв'язок - політична культура особистості залежить від політичної системи суспільства, політичного режиму влади, домінуючого типу політичної культури, а останні визначаються політичною культурою еліти, політичних лідерів, партійних активістів та функціонерів.

• Політична культура суб'єктів політичного життя України може бути визначена як культура переважно підданського типу, поділена значними відмінностями у регіонах, у ній переважають емоційно-оціночний компонент, натомість недостатньо розвинені політичні знання, традиції та політичні ідеали демократичного штибу.
• Політична культура керівника має бути демократичною, патріотично-громадянського спрямування. Вона визначається чітким статусом керівника — посадової особи, основна функція якої є виконання службових обов'язків громадянина української держави з великими владними повноваженнями.
• Політика і культура – поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується на сам перед на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Алє є й другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка назівається політичною культурою.
• Політична культура є сукупність установок, переконань, почуттів, яка задає порядок і надає значення політичному процесу і яка містить базові припущення і правила, що управляють поведінкою в політичній системі. Вона включає в себе як політичні ідеали, так і діючі норми правління.
• Помітними характеристиками політичної культури є її динамічність, поліфункціональність, різнорівневість. Щодо останнього, то загалом можна погодитися з ученими, які виокремлюють у середньому чотири рівні такої культури:

• номінальні політичні знання та вміння їх використовувати у повсякденній суспільне корисній діяльності;
• наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності;
• політична культура, притаманна політичному діячеві великого регіону чи національного масштабу;
• політична культура людини, для якої політична діяльність фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об'єднання тощо).